Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 33)
— Сподіваюся, що ти негайно ж викинула того Дітера з дому. Хоча знаючи твою дурість…
Вона говорила зі мною, немов з якоюсь хворою. Може, я й не була рятівницею, але безсумнівно надто доброю для цього ницого світу. Вона сама поговорить із Левіном, щоб він прогнав Дітера вже сьогодні.
Уперше за часи нашої багаторічної дружби ми серйозно посварилися. Вона закидала мені тупість та соціальну одержимість.
Нарешті я таки випалила:
— Можливо, дитина від Дітера!
Доріт відмовлялася мені вірити, мовляв, мене вже ніщо не врятує.
Коли стан Дітера покращився, я викликала Левіна на переговори біля ліжка хворого. Левін одягнув штучні зуби, які ненавидів; свою лють він скеровував на мене, а не на свого кривдника.
— Вона хоче, щоб ми кинули жереб, чия це дитина, — сказав Левін.
Дітер глянув на мене із сумом.
«Ще трохи ― і ви обидва ридатимете», — подумала я.
— Ні, — відказала Левінові, — але я хочу, щоб ви пошукали собі інший притулок. Я більше не хочу з вами жити.
— А що ми тобі зробили? — жалісливо запитав Левін.
— Дітер мене мало не вбив, а ти зраджував мене з Марґо від самого початку.
— Хай так, але тепер ми квити, — сказав Левін.
Дітер, який тепер майже не говорив, зараз таки відкрив свого рота.
— Якщо ви викинете мене на вулицю, я накладу на себе руки, — сказав він так похмуро, що підстав сумніватися в цьому не виникало.
— Що означає «ви», — озвався Левін, — мене ж вона теж збирається…
— Окей, — сказала я. — Я не настільки безсердечна, що вам доведеться шукати собі притулку вже сьогодні. Але в майбутньому планую жити на першому поверсі сама. Ви ж можете перебиватися на другому, аж поки знайдете собі щось підхоже.
Обидва не сказали більше нічого.
Уже наступного вечора у нижній квартирі наводили лад. Левін за час моєї відсутності переніс свої пожитки нагору, щоб жити там в інтимній близькості до Дітера.
Коли я запропонувала Павелу переїхати до мене, він відмовився.
— Я не можу поселитися з дітьми у безпосередній близькості до божевільного… — він обірвав себе на півслові, адже, найпевніше, подумав про свою дружину. — Мав на увазі злочинця!
Поступово наставала весна, яка добирається сюди спершу по Бергштрасе — давній римській дорозі на західному краю Оденського лісу. У березні всі діти влаштовували ходу літнього дня й спалювали на площі Ринок величезного ватяного сніговика. На початку квітня почала цвісти моя магнолія, але, на жаль, через тривалі дощі красиві, злегка рожеві квіти коричневіли й уже незабаром лежали зів’ялі на землі. Коли ж, немов величезні букети квітів, зацвіли вишні, мені здалося, що я вперше відчула, як ворушиться дитинка. Моя вагітність проходила зразково, гінеколог був задоволений.
Дітера, усупереч прощенню Левіна, таки засудили до тюремного ув’язнення, яке він уже скоро мав відбути. Час від часу ми зустрічалися біля вхідних дверей. Він дуже соромився, і це мене трішки зворушувало. Іноді я відчувала на собі його погляд з верхнього поверху, коли сиділа в саду. Підозрюю, що він розглядав мій живіт, який поступово круглішав.
Левін теж намагався не потрапляти мені на очі. Спершу я побоювалася, що за моєї відсутності обоє будуть користуватися зимовим садом та кухнею. Оскільки ж обидва були вправними умільцями, то облаштували собі куточок для приготування їжі на верхньому поверсі. Поки ніхто не бачив, я оглянула те місце. Тимчасовим умеблюванням це точно не назвеш: сучасна плита, громіздкий холодильник, подвійна мийка з підведенням води та безліч сталевих полиць. Бракувало лише керамічної плитки. Вони спали в окремих кімнатах і були радше сусідами, ніж співмешканцями.
Хоча Левін двічі цікавився станом мого здоров’я, але не вимагав ані грошей, ані якихось вчинків.
Якби Павел не був мені як мінімум близьким другом, то я б, мабуть, почувалася трішки самотньою. Проте мене мучила хронічна втома, я рано йшла спати й раділа, що після роботи й візиту до Павела мені не треба було щось робити ще для когось.
Одного дня мені зрештою настільки знадобилася підтримка, що після обіймів при зустрічі я більше не відпускала Павела.
— Що з тобою? — запитав він, злякавшись.
У цьому чоловікові мене приваблювало майже все (від того, що він час від часу носив бриджі й щодня слухав «Die schöne Müllerin»,[11 «Красуня млинарка» — перший вокальний цикл Франца Шуберта на вірші Вільгельма Мюллера, створений 1823 року.] я могла б його відучити). Мені не давала спокою потреба з ним спати, ось що мене непокоїло. Проте, очевидно, він про це не думав, тож рано чи пізно мені треба було зважитися на пряму атаку.
Саме тоді, коли Павел готовий був здатися, підійшов Коля й поважно проінформував:
— На вихідних прийде мама.
Мені треба було враховувати таку можливість, але я постійно придушувала ці думки.
— Ти радий? — запитала я хлопця.
Він глянув на мене з серйозним виразом обличчя.
— Ні, — сказав у відповідь.
У розмову втрутилася Лєне.
— Мама ж бо хвора.
Павел мені пояснив, що це експеримент: його жінка мала б для початку проводити вдома вихідні, а тоді помалу знову призвичаюватися до нормального життя.
— Діти розкажуть їй про мене, — сказала я, коли Лєне та Коля не могли нас чути.
— Вони вже давно це зробили, — відповів Павел.
У мене виникли недобрі передчуття. Та жінка, мабуть, мене ненавиділа. Адже я тут частково займала її місце.
— Як вона відреагувала? — запитала я Павела.
— Господи, та вона надто хвора, щоб цікавитися можливими наслідками нашої дружби. Вона вдячна, що ти приділяєш увагу дітям.
Я не могла в це повірити до кінця, але сприйняла слова з полегшенням. Зрештою, Павел не зраджував свою дружину, хоч я цього дуже бажала. Імовірно, він розповів їй, що щасливо одружена вагітна жінка подружилася з її дітьми.
— Гадаєш, мені треба було б заглянути до вас на вихідних? — запитала я.
Павел похитав головою.
— Вона й без того перенавантажена. — Ці слова звучали гнітюче. — Ще більша проблема буде, коли ми переїдемо, — сказав він. — Я вимушений повідомити їй зараз, що ми більше не можемо тут залишатися.
Його обличчя було нещасним.
Цих самотніх вихідних я відвідала Доріт. Вона злилася на мене, бо Дітер досі жив наді мною.
— Ти тільки собі уяви таку страшну картину: його охопить напад безумства, і він зіштовхне тебе зі сходів.
— Ні, Доріт, у глибині душі він…
Доріт мене не розуміла.
— Поступово я роблю висновок, що тобі про всяк випадок варто триматися якомога далі від чоловіків. У тебе нещаслива рука. Виховуй свою дитину сама, на інше ти не заслуговуєш.
— Я б могла знайти щастя з Павелом.
— Павел одружений, і ти теж.
Доріт мала стосовно цього питання вкрай старомодні уявлення, мабуть, через те, що вважала власний шлюб еталоном.
Після відвідин Доріт мені захотілося трішки прогулятися одній; був ніжний весняний день, тож я вирішила пройтися вздовж Неккару. Сюди я заманювала майже всіх попередніх коханців, щоб дати їм можливість поцілувати мене в місячному світлі, тут уже скоро я збиралася гордо везти своє немовля у візочку. Качки теж виводили маленькі сім’ї, а розгнівані лебеді ще дужче витягували свої шиї, адже сховали в кущах гніздо.
Мені назустріч ішла людська сім’я: Павел з дружиною й обома дітьми, які помітили мене ще здалеку й помчали мені назустріч. Я занервувалася, бо у жодному разі не хотіла, щоб Павел розцінив цей збіг обставин як продуманий умисел.
Альма простягла мені свою крихітну долоню; на дотик вона була, немов мертва миша.
— Діти мені вже про вас розповідали, — промовила вона, демонструючи гарні манери.
Погляд Павела був дивний. Він боявся.
Коли хочу описати зовнішній вигляд Альми, то на думку спадають картини: модерн або романтизм. Так, вона могла б стати персонажем казки. Вільне шовкове плаття ностальгічного фасону вигідно підкреслювало її анемічний вигляд, її солом’яний капелюх був прикрашений рожевими стрічками (це при цьому, що в таку пору року радість приносив кожен сонячний промінь), а світло-сірі туфлі мали високі підбори (це зовсім не годилося для вологої заплави Неккару). Усі кольори — ніжні, голос — тихий, очі — в тумані. «Бракує лише непритомності», — промайнула в голові злісна думка. Зрозуміло, що ця розпухла особа була не в змозі чистити унітаз.
— Гелло, ходімо з нами. Так буде веселіше. Ми якраз хотіли бігати наввипередки.
З почуттям гідності я відхилила цю пропозицію. Мені, мовляв, заважає живіт.