Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 34)

Альма проникла у мої сни. Уже за тих кілька хвилин вона запала мені глибоко в душу. З вигляду її не обов’язково назвеш фізично чи навіть психічно хворою, вона радше мала вигляд причепуреної дитини, яку переодягли жінкою. Якби я зустріла Павела десять років тому, нам би не довелося стільки всього пережити, але яка користь від того, що я це постійно повторювала.

Через прогресуючу вагітність я більше не виходила в нічну зміну. Вдома ж мені ніхто не допомагав — сама виносила сміття, мила сходи й вікна квартири, закуповувалася. Лише сад підтримували (мабуть, Дітер) у чистоті. Я найняла жінку з Португалії, яка раз на тиждень приходила прибирати. Чим займався Левін, я не знала: хай там як, але «порше» навіть уночі часто не стояв на своєму місці.

Павел ніяк не знаходив підхожої квартири. Оскільки ж Дітер незабаром мав відправитися до в’язниці, то Павел знову і знову роздумував над тим, щоб переїхати до мене. Я відчувала, що він почувався ніяково, коли таки погодився — як тимчасове рішення. Більшість своїх пожитків він планував перенести до комори.

Попри свій круглий живіт та хронічну втому, я допомагала йому пакувати речі й прибирати. Коли на вихідних прийде Альма, у домі не має бути багато складної роботи, яка б її дратувала. Я починала заздрити спокійному життю цієї жінки.

У день переїзду Доріт забрала дітей Павела до себе, у той час як я віддавала носіям вказівки, у яку кімнату які меблі заносити. Павел постійно намагався цьому завадити. Кожна дитина отримала мансардну кімнату, Павелу дісталася студентська кімнатчина.

Аж увечері я помітила, що страшенно виснажена. Я заснула мертвим сном просто на дивані.

Наступного дня треба було в аптеку. Про затишний сніданок поки без дітей годі було й думати.

— А звідки в Альми таке ностальгічне вбрання? — запитала Роземарі, для якої важливим був насамперед практичний бік.

— Від багатих батьків із поганою совістю.

— Ми поволі наближаємося до хепі-енду, — сказала Роземарі. — Та й час уже настає. Мені постійно крутиться на язику прислів’я: щасливий той, хто щасливий у себе вдома.

— Ну, насолоджуватися щастям ми могли лише тимчасово: Дітер сидів у тюрмі, Левін подорожував. За винятком окремих спалень, я мала все, про що мріяла.

19

— Я колись знала одне гарне ім’я, — сказала Роземарі Гірте.

При цьому я заборонила їй згадувати про проблеми всередині мого живота. Вона підозрювала, що я намагалася подолати власні страхи за допомогою розповіді.

— Остання ультразвукова діагностика показала, що все гаразд, — заспокоювала мене сусідка.

Не можна було допустити, щоб вона порушила мою заборону. Завдяки язикатості доктора Кайзера вона вже давно знала: через аномалію плаценти ембріон отримує недостатньо живлення; моя друга дитина була замала для свого віку. Саме тому доведеться стимулювати передчасні пологи, адже живлення поза межами мого тіла мало би бути кращим.

— Яке ім’я спало тобі на думку?

Роземарі всміхнулася.

— Як ти дивишся на «Вітольд»?

— Але в мене точно буде дівчинка. До того ж вона спершу мусить…

— Добре. Облишмо цю тему. Повернімось до сімейної ідилії.

Павел провідав Альму в клініці, де вона наполягла, щоб знову нарешті провести вихідні з дітьми.

— Я не маю права від тебе цього вимагати, — жалівся мені Павел.

Хоча мене не надто радувала перспектива прихистку для проблемної Альми, я все одно погодилася великодушно, адже саме такою й була:

— Чом би й ні. Якщо вона так хоче…

Тим часом потеплішало, у саду все цвіло. Діти хотіли бавитися на вулиці; Павел же міг би тримати Альму максимально довго біля себе серед зелені, щоб я мала трішки спокою і могла прилягти, коли треба. Мені потрібен відпочинок. Але не так сталося, як гадалося.

Я сиділа з дітьми у дитячому садку й читала їм «Гидке каченя», Павел поїхав по Альму. Та не пройшло й п’яти хвилин, як Лєне вигукнула:

— Машина! Тато приїхав!

Ми підійшли до вікна і побачили Левіна і ще якогось незнайомця: вони вивантажували з «порше» валізи. Обидва засмаглі, у непрактичних білих костюмах, немов молоді пани, які відчували, що вхопили бога за бороду. Окрім того, на них були дивні сонячні окуляри та хвацькі капелюхи, що насамперед не личило Левінові. На його обличчі з’явилася сутенерська усмішка, якої я раніше не помічала. Я зітхнула й відвела дітей від вікна, щоб мій чоловік, бува, не подумав, що я дуже на нього чекаю.

Пізніше прибули Павел й Альма. На щастя, ті пройдисвіти не показувалися, хоча на верхньому поверсі чутно було, як туди-сюди ходять і як тече вода. Там, напевно, купалися й розпаковували речі.

Павел одразу ж усе зрозумів, щойно побачив «порше». За спиною Альми він, запитуючи, вказав пальцем нагору. Я ствердно кивнула.

Поїздка помітно втомила Альму. Вона одразу ж вляглася на гамак, дозволивши дітям її колисати. Тамерлан виліз на неї. У мене ж таке миле видовище викликало огиду. Дещо згодом мені дозволили принести до ложа Альми чай на травах. Павел попросив мене, щоб я запропонувала їй перейти на «ти».

Коли ми їли, у двері постукали й, не чекаючи дозволу, відчинили. На кухню замаршували Левін і той новий. Вони кинули в наше коло «привіт» й жадібно витріщилися на кнедлики та гуляш, з яких підіймалася пара. Левін запитав:

— Ти б не могла нам позичити кілька скибок хліба?

Як завжди, я наготувала із запасом. Проте тільки-но зібралася проявити гостинність, як упіймала попереджувальний погляд Павела. Тож підвелася, щоб принести з хлібниці хліб.

У цю мить Альма, така собі доброзичлива господиня, промовила:

— Сідайте до нас, тут усім вистачить. Павел, ти б не міг бути таким добрим і принести ще дві тарілки й столові прибори.

Я ще повернутися не встигла, як Левін приставив крісла й дістав із шафи тарілки, адже Павел навіть не збирався вставати з-за столу.

Вони були голодні й у доброму настрої. Сіра Альма розцвіла, діти почали дуркувати й бруднити мою білу скатертину.

Левін неодноразово із цікавістю, а може навіть зі смутком, заглядав до зимового саду. Мого живота, здається, він так і не помітив, нових орендарів сприйняв без здивування, небалакучість Павела проігнорував.

Не встигли ми піднести до рота останню ложку, як Павел підвівся й досить авторитарно наказав нам відправлятися у ліжко — мовляв, нам потрібний обідній сон — а він за підтримки дітей мав намір прибрати на кухні. Гості відчули себе зайвими.

Я вийшла без жодних заперечень. Встрягати зараз у суперечку — байдуже з ким і про що — у мене не було ні найменшого бажання.

— Як сяють очі й поля, — сказав Павел, коли ми пізніше сиділи в садку й пили каву.

Альма глянула на мій живіт і запитала:

— Котрий із двох кавалерів батько?

Ми з Павелом обмінялися веселими поглядами.

— Той довгий, його звати Левін, — відповів за мене Павел.

На щастя, зацікавленість Альми своїм оточенням цим і обмежилася; те, що мій чоловік жив в окремій квартирі, її не дивувало. Вона дивилася втомленими очима на квітучу галявину (колишній газон Германа Ґрабера заріс) і, здавалося, насолоджувалася кавою, сонцем і свободою. Її біла долоня знесилено спочивала на руці Павела. Дивитися на таке було неприємно. Як на зло, мій нерозбірливий кіт, здавалося, теж нею зацікавився. Він затишно вмостився на її колінах, щоправда, не муркотів, а натомість пильно мружився на все довкола.

Раптом, спотикаючись, підбігла Лєна й, мало не задихаючись від ридання, видушила:

— Коля!

Павел і я зірвалися з місця й побігли в напрямку, куди показувала ручкою Лєне. Лама не поворухнулася.

Коля впав з дерева. Хоча із забою на голові текла кров, рана не здавалася небезпечною.

— Мені потрібен пластир, — промовила та добра дитина.

Павел відніс його всередину будинку, я відрізала пасмо волосся й приклала до травмованого місця чистий кухонний рушник.

Павел вирішив, що зяючу рану треба зашивати. Я наклала пов’язку, і він повіз сина в лікарню.

Лєне, голосно ридаючи, споглядала за тим, як ми подавали допомогу її братові, тож тепер я взяла її на руки, щоб потішити, і знову пішла до нашого сонячного місця в саду. Мене збивало з пантелику, що Альму взагалі не збентежив нещасний випадок із Колею. Щоправда, вона не сиділа стоїчно у своєму кріслі, як я того очікувала, а натомість кудись зникла. Я одразу ж кинулася на пошуки, але не знайшла її ані в саду, ані в будинку.

Може, Альма сіла до Павела в машину?

У роздумах я присіла на сходинку. Лєне поступово заспокоїлася, я не хотіла знову тривожити дитину своїми енергійними пошуками. Але вона сама запитала:

— Мама теж з ними поїхала?

— Так, — відповіла я.

Скільки часу не буде Павела? Я знала, що на вихідних у залах очікування в хірургічному відділенні назбирувалася чимала кількість пацієнтів — футболісти, садівники-аматори та батьки з відчуттям провини, які випадково вивихнули своїй донечці руку під час фізичних вправ.

Альма не давала мені спокою. Я знову взяла Лєне за руку й потягла крізь кущі, вгору та вниз вулицею, у підвал, по всіх кімнатах. Ми шукали кота, запевнила я. Неохоче зрештою постукала в надії на допомогу в двері до Левіна. Ще коли він відчиняв, я почула — з неймовірним полегшенням — жіночий голос. Альма дивилася з двома кавалерами телевізор.

— Я лише хотіла запитати… — розпочала я.

— Сідай до нас, — сказав Левін. — Ми якраз дивимося турнір з тенісу.

Я заперечно похитала головою, розвернулася й пішла. Спустившись донизу, почала собі докоряти.