Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 36)

— Сьогодні мусимо завершити, — сказала вона. — Я припускаю, що будуть іще трупи.

— Май терпіння.

На вечерю я подала копченого лосося з кропом.

— Моя прощальна вечеря, — сказала Альма, подумавши про супи в лікарні, яка на неї чекала.

Вона знову пішла в ліжко першою, за нею — діти.

Десь опівночі я пробудилася з моторошного сну. Конкретні деталі вже зникли з пам’яті, але починався сон безневинно: Альма й Тамерлан (у людський зріст) стояли переді мною рука в руку й промовляли:

— Ми хочемо одружитися!

Тамерлан носив високі чоботи, як і личить котові, а на доповнення — волт-діснеївський костюм Робін Гуда. Альма нагадувала Білосніжку трупного кольору.

— Видай за мене Тамерлана, тоді зможеш забрати собі Павела, — промовила вона, а я дуже зраділа такому вигідному обміну.

— Щоб усе було справедливо, — продовжила вона, — я заберу на додаток твою дитину.

Мене охопила паніка, я в розпачі кинулася на пошуки свого немовляти до морозного лісу, повного мертвих дерев.

— Наче якась зла казка! — простогнала я й спробувала прокинутися. Для цього підвелася, пішла на кухню й випила молока, заглянула до дітей, які спали з Альмою на моєму подружньому ложі, — а тоді скерувала свій погляд у темне вікно.

На заїзд завернув «порше». «Надто пізно, панове», — подумала я. За якийсь час я прокралася до зимового саду. Павел лежав у гамаку й читав. Ми припали одне до одного й голубилися, поки Тамерлан, який умів відчиняти двері, не постав перед нами й не видав тихий звук. Я підвела погляд і побачила Альму, яка застигла посеред коридору в мереживній сорочці.

Павел одразу ж випустив мене з обіймів й скочив на ноги:

— Що сталося? Тобі не спиться? — запитав він не зовсім галантно.

Вона дивилася на нас очима смертельно пораненого звіра, а тоді зникла. Я, до речі, також. Навіть із заплющеними очима я бачила перед собою ту страдницьку постать.

Через кілька годин — десь через три — мене знову розбудили. Кіт безцеремонно стрибнув мені на груди, чого зазвичай не робив. Я гладила його шерсть. Загалом Тамерлан не любив гостей, до того ж моя нервозність перекинулася на нього. Він не давав мені спокою і штурхав знову і знову. Увімкнувши світло, я глянула на годинник. Раптом я відчула запах і вмить остаточно прокинулася.

У коридорі дим був помітно густіший. Кашляючи, я забігла у свою спальню. Альми не було. Особливо не церемонячись, я розбудила сплячих дітей.

— Одягніться, але швидко! — наказала я і вже була біля Павела, який заснув у гамаку.

Він миттю забув про сон, загорнув дітей у покривало, відвів їх у машину й від’їхав на п’ятдесят метрів далі по вулиці. Я ж тим часом викликала пожежників.

Кількома хвилинами після того я гатила у замкнені двері Левіна. Я чула, що на мансарді вирував вогонь і поступово починав пожирати сходи донизу. Павел гукав Альму.

Досить багато часу знадобилося, перш ніж чоловіки в трусах підійшли до дверей. Альми з ними не було. Пояснювати ситуацію не довелося.

Дивним чином Левін не втрачав спокою.

— Чад тобі нашкодить, — сказав він. — Негайно вийди на свіже повітря. Ми подбаємо про все інше.

Він прибрав «порше» та «мерседес» Дітера із заїзду, щоб змогла заїхати пожежна машина. Тоді викинув крізь вікно одяг і взуття.

Те, що мої прикраси, фотоальбоми, і навіть книги та деякі символічні для мене предмети були врятовані, я завдячую супутнику Левіна. Він з блискавичною швидкістю робив правильний вибір й виніс усе в пластмасовій ванночці та двох валізах ще до того, як прибули пожежники.

Вогнеборці запитали, чи всі люди врятовані, а тоді зайшли всередину із важкими приладами для дихання. Панелі, паркет, стелі з дерев’яною обшивкою, вбудовані шафи, гардини, килими, ліжка палали на всіх поверхах, сходи перетворилися на вуста пекла. Сусіди повиходили на вулицю й разом зі мною спостерігали, як жаринки, легкі, мов мильні бульбашки, здіймалися з палаючого будинку, а потім попелом падали на землю.

— Як гарно! — сказала Лєне.

Якщо Альма була на мансарді, повідомили пожежники, які намагалися залізти всередину по високій драбині, то її вже не врятувати.

Павел перебував у стані шоку.

Під великою ялинкою Левін побачив котячі очі, що виблискували фосфором. Він вирішив узяти перелякану тварину на руки і так знайшов Альму. Вона надихалася диму, мала опіки по цілому тілу, але була притомною. Павел тихо взяв її на руки. Пожежники викликали по рації швидку.

— Я хотіла накласти не себе руки, — сказала Альма.

Її відвезли у клініку Оґґерсгайма, я з Лєне переїхала до Доріт, а Павел із сином — до свого друга з роботи. Де спав тієї ночі Левін, я й досі не знаю. Мій будинок згорів дотла, врятувати не вдалося нічого: по мансарді було розлито бензин.

Можливо, з часом мені це переболить, а може, спогади про нещасливі події, що відбулися в цьому домі, розтануть.

Пізніше від Альми ми довідалися, що після того, як вона зайшла до зимового саду, жінка піднялася нагору, щоб попрощатися з чоловіками. Там вони розпили на трьох пляшку сливової наливки. Левін бовкнув, що моя дитина від Павела.

Із власних заощаджень, а також за гроші від страхової компанії я згодом купила будинок у Вайнгаймі, кварталі Нібелунгів, де Павел, я, Коля, Лєне, Ніклас і Тамерлан живемо собі й досі. Як і тисячі інших матерів, я сама роззявляю рота, коли годую свою дитину, стрижу волосся Колі (таке ж неслухняне, як і в його тата), а зранку злизую мармеладні кекси з долоньки Лєне. На написання докторської у мене, мабуть, більше ніколи не буде часу. Час від часу я отримую листівку з північної Німеччини, де Левін та Дітер займаються торгівлею вживаними автомобілями. Стартовий капітал подарувала їм я.

— То хто ж таки батько маленького Нікласа? — запитує Роземарі.

— Я цього не знаю і знати не хочу. Важливо, що Павел стане батьком маленької Марі.

— То це все? — перепитує Роземарі. — Добре все, що закінчується добре?

— Залежно з якого боку дивитися. Для моїх батьків я впала на саме дно, адже як Павел, так і я досі одружені. Шкода тільки, що не одне з одним.

Роземарі не каже нічого. Вона взагалі розуміє, про що я? Через годину приїде таксі й відвезе її додому. Перед цим вона хотіла б іще раз тут поїсти, щоб не готувати вдома, як я здогадуюся.

Нам приносять обід, і вона з цікавістю заглядає під кришку: на обід — уже втретє — кеніґсберзькі клопси з каперсовим соусом. Я длубаюся в тарілці. Трішки більше солі, лавровий лист і кількох крапель лимонного соку було б досить, щоб цю страву можна було їсти.

Роземарі, не готуючи їжу, загалом не надто перебирає лікарняними харчами, але вона не любить каперсів.

Моя сусідка педантично видаляє з соусу кожну темнувату кульку та м’ясо й відсовує виделкою на край тарілки.

— Звісно ж, спадщина твого діда теж згоріла? — запитує вона.

Очевидно, що вона все намотувала на вус значно уважніше, ніж мені того хотілося б.

— Фундамент моєї вілли встояв. Коли Ніклас народився здоровим і з ним не виникало жодних проблем, то я таки вирішила навести лад у колишньому підвалі й забрати звідти різні непотрібні речі, серед яких і певний вазонок.

— Чудово, Гелло! Тоді в мого похресника таки з’явиться легітимний тато…

Ні про яке похресництво й мови не було. Чого вона хоче?

— Ти можеш розлучитися з Левіном?

— Звісно, особливо тепер, коли зозуля підкинула йому ще одне яйце. Але яка з цього користь? Павел не наважиться покинути хвору Альму.

— То вся справа таки в Альмі. Дивись, вона любить нашу ковбасу з перцем, — говорить заглиблена у думки Роземарі, продовжуючи відсовувати каперси на краєчок залитої соусом тарілки. — Я знаю чудовий рецепт: витиснути м’ясну начинку з оболонки, замінити пряні зернятка на самому кінці ковбаси, загорнувши отруту в шкірку перцю. Тоді знову наповнити оболонку…

Мені шматок застряг у горлі.

Впевнено і навіть із деяким запалом вона продовжує:

— І тоді ми кудись поїдемо, наче нічого не бувало. Оскільки дітей четверо, то нам найкраще орендувати дачний будиночок…

Від огиди я витиснула клопс на стіл. У цю мить зрозуміла, що більше ніколи не зможу їсти м’ясо.

— Знадобиться кілька днів, перш ніж Альма доїсть останню ковбаску.