Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 25)
— Досить пиячити! — раптом вигукнула я так, що чоловіки перелякано витріщилися на мене.
Тамерлан теж вистрибнув з гамака, а той ще якийсь час не переставав хитатися.
Уже не вперше я вийшла з кухні, не забувши дати розпорядження навести там лад.
Друга поїздка була незапланованою, раптовою і гіркою необхідністю для Левіна. Йому зателефонували з Відня й повідомили, що його мати потрапила до страшної дорожньо-транспортної пригоди. На засмученому обличчі Левіна можна було прочитати, що він цю історію не вигадав. Він не просив грошей, але, звісно ж, за авіаквитки заплатила я. Так само як і обміняла для нього австрійських шилінгів. Я б залюбки купила йому пальто, але Левін принципово віддавав перевагу коротким курткам.
Чи варто було мені їхати? На ту мить мені явно не кортіло кудись летіти. Про матір Левіна я знала лише те, що вона була запеклою фанаткою композиторки й письменниці Аннетти фон Дросте-Гюльсгофф, на честь якої збиралася назвати дочку. Коли ж на неї чекало розчарування у вигляді сина, то для імені йому обрали ім’я друга дитинства Аннетти — Левіна Шюкінґа.
До Святвечора залишалося п’ять днів, я взяла собі відпустку на два тижні. З тяжким передчуттям на серці я усвідомила, що буду з Дітером удома одна. Можливо, і йому треба було виговоритися.
Уже за вечерею, яку ми провели при світлі різдвяних свічок, Дітер зітхнув так глибоко і недвозначно, що я змушена була його запитати:
— Що сталося?
— Мені не так легко бачити, — сказав Дітер своїм дружнім, але тепер дещо сумним голосом, — яка ти щаслива з Левіном. Очевидно, дні зі мною вже давно забуто.
Я запевнила його в протилежному.
Особисті почуття тепер не мають значення, тепер головне — щастя дитини. При цьому він звернув на мене такий жалібний погляд, що я його ні з того ні з сього обійняла.
— Ми будемо самі кілька днів, — почала я. — У мене відпустка…
Я видавалася сама собі доволі фривольною.
— Ти вагітна, — нагадав Дітер.
Тут мене лихий попутав.
— Дитина від тебе, — сказала я.
Дітер знав, як правильно поводитися: обійняв мене, поцілував, демонструючи щиру радість.
— Коли ти скажеш про це Левіну? — запитав він.
— Зараз не найкращий момент, — ухилилася я від прямої відповіді. — Його мати, можливо, при смерті.
Цього вечора я пішла в ліжко разом з Дітером і ревнивим Тамерланом. Я сама собі дивувалася, але то було просто чудово.
14
Роземарі дечого не розуміла, а саме, що то за діти, які час від часу вносять безлад у нашу тиху палату. Хто чий?
У Доріт двоє дітей, пояснювала я, Франц і Сара, які приблизно однолітки з дітьми Павела, яких звати Коля та Лєне.
— Дивні імена, — промугикала Роземарі, — але річ не в тому. Коля та Лєне — діти Павела та божевільної Альми, правда ж?
Я кивнула.
— А той найменший, оте шило мале?
— Його звати Ніклас.
Вона пробурмотіла:
— Та тут чорт ногу зломить! Хочеш напахтитися парфумом? Та розповідай же нарешті далі.
Телефонуючи з Відня, Левін голосно плакав у слухавку. Його мати непритомна, прогноз невтішний. Його впустили до реанімаційного відділення всього на кілька хвилин. Я спробувала його втішити й підбадьорити, але розуміла, що в такій ситуації це не мало сенсу.
Коли ми починали зустрічатися, то мені здебільшого легко вдавалося щось вивідати у Левіна, адже, по суті, він був ще дитиною і залюбки виказував свої таємниці. Лише стосовно чоловічих справ мовчав як риба. Дітер був іншим, послідовним мовчуном. Я нічого не могла дізнатися про його сім’ю.
— Скільки у тебе братів і сестер?
— Надто багато.
— Твої батьки ще живі?
— Якщо ще не вмерли, то — так…
Поки ми лежали на дивані, ніжно обійнявшись, я таки спробувала випитати в Дітера щось про його минуле.
— Я випадково дізналася, що ти відбував покарання за нанесення тілесних ушкоджень, — обережно розпочала я й пригорнулася до нього ще ближче.
— Гм, — прозвучало у відповідь.
— Двічі судимий, — видушив він нарешті.
Я здригнулася від почутого.
Першого разу на нього настукав один наркалига. Так Дітер підтвердив, що в минулому мав справи з наркотиками. Очевидно, що його жертва відбулася не тільки кров’ю з носа. Зізнання про друге побиття стало для нього справжньою мукою. Як я вже знала, Марґо була вагітною й одруженою з Дітером. Він не радів цій дитині, замкнув Марґо і слідкував за тим, щоб у неї не було можливості роздобути героїн. Одної ночі вона якимось чином злізла з другого поверху й зникла. Через кілька днів він знайшов її на панелі на заході Франкфурта. Дітер забрав її звідти, привів додому і там побив так, що її забрала швидка.
— Але живіт не постраждав, — сказав Дітер. — Я стежив за цим.
Мені не вкладалося це в голові.
— Як можна вибухати зі злості й при цьому щадити вагітний живіт?
— Я й сам не знаю, — відповів він покірним голосом.
Вона, мовляв, більше не кололася, але він і далі торгував наркотиками — довідалася я.
Якщо ти вже в бізнесі, то вийти з нього без наслідків не так уже й просто.
— Що ви купили в Марокко?
— Та дрібна балда, чесно. Ні грама героїну, та й там його не роздобути.
Опісля я дізналася, що Марґо забезпечила йому алібі, коли він пішов на велике діло. За свої неправдиві показання вона не вимагала грошей, натомість просилася заміж.
Тепер я хотіла б почути про долю половини своїх доларів, але не наважилася про це запитати.
Наступні дні були замріяними. Ми разом відвідали різдвяну службу в церкві Святого Марка у Вайнгаймі, а пізно ввечері того ж дня напекли нюрнберзьких пряників, не пошкодувавши мигдалю та лісових горіхів. Нарешті у мене з’явився супутник для мандрівок Оденським лісом та округом Пфальц. Найгарнішими були порослі виноградною лозою дороги височиною, що на півночі вели до Геппенгайма, а на півдні — до Шрізгайма. Фазани полохалися серед кущів ожини, айва, яка добре росла в цих краях, гнила у невеличких садках, поширюючи свій неповторний аромат, плющ вився довкола фруктових дерев, а туманно-хмарні дні були такі казкові й чарівні, як не буває навіть улітку. Іншим разом ми блукали гейдельберзьким різдвяним ярмарком, смажили дома куплені каштани й грали у шахи. Хоча каштани та спечені власноруч тістечка Дітер змушений був їсти сам — я з метою безпеки обмежувалася свіжими дріжджовими паличками й льодяною колою — то була коротка мить неймовірного умиротворення. Я добре знала, що вона не триватиме довго.
Не було дня, коли б я не клялася Дітеру, що мушу розлучитися: це його дитина, а не Левіна. На відміну від мене, він, здається, узагалі в цьому не сумнівався.
Якось я випадково натрапила у газеті на таке: Законне право на спадщину одного з подружжя не поширюється на нього, якщо спадкодавець перед смертю подав на розлучення до суду і другому з подружжя про це якраз повідомили.
Очевидно, що Дітер вивчив цю інформацію, надану експертом, а отже знав, що чоловік не отримує спадку від своєї покійної дружини, якщо на момент смерті до суду внесено заяву про розлучення. Я гостро на нього глянула. Невже він хотів привласнити мою спадщину?
Нараз я втратила контроль над собою.
— Ви спустили лише половину від усіх грошей, — сказала я. — Чому ти мені збрехав?
Дітер зблід.
— Це тобі Левін сказав? — запитав він, розгубившись.
— Так, — збрехала я.
Половину моїх доларів він приберіг для себе, зізнався він.
— І треба було для цього їх у мене виманювати?
— То була ідея Левіна, він заборгував мені гроші.
— Але у Левіна є свої статки!
Настала мить великого збентеження.