Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 98)
Згадай мрію й вигадай двері, через які можна туди потрапити, — ось і все.
Ольга Ігорівна, мама Еміля
Розділ 82
Мало хто впізнав би маяк у руїнах вежі на південному краю Відьомського ринку.
Більшість місцевих навіть не називали це вежею. Казали «руїни» — і край. Зрештою, все, що лишилося, — це викладена кільцем стіна зі сліпими провалами, які колись були вікнами. З одного боку до неї впритул підступили зарості бамбука, що ніби намагався зіштовхнути в море тисячолітні мури. З іншого вітер до каменю обгриз крутий прибережний пагорб, і тільки тонкий килимок трави, дірявий, як стара рисова циновка, де-не-де чіплявся за вибоїни в скелі. Очевидно, як тут і хтось бував, то хіба лише хлопчаки, що шукали місце, де б можна було розповідати байки біля багаття.
Тим дивніше, що в румовищі, у тій самій стіні, що відвернулася від метушні наймерзеннішого з міст Місячних Притулків і дивилася з урвища просто в море, були нікому не потрібні дерев’яні двері. Судячи зі стану дощок, їх установили не більше двох-трьох десятиліть тому. Навіщо комусь знадобилися двері в руїні — незрозуміло: маяк став купою брил іще багато століть тому, а зайти всередину можна крізь діру в стіні. Будь-яку з дір, бо руїни були діряві, як гнилий зуб найстарішого з жебраків, що просив миску рису біля Рибацької брами. Мабуть, і мури давно б розібрали, якби вони не були складені з напрочуд важких, просто-таки велетенських валунів.
Так-от, одного свіжого ранку млявої безсніжної зими, ще до того, як на Чаклунський ринок почали з’їжджатися рибалки, ще до того, як кам’яну корону руїн позначило золотом молоде сонце, до того, як вітерець напнув вітрила рибальських шхун, що виходили з бухти, нікому не потрібні двері румовища хтось рішуче штовхнув зсередини. Сам по собі цей факт не був ані дивним, ані незвичайним — будь-хто міг забратися в продувану всіма вітрами утробу руїн. Але те, що за дверима майнула простора світла кімната з цілком справжньою підлогою й навіть вікнами — вже було не просто дивно, а й абсолютно незбагненно.
Точніше, це б здивувало будь-кого з місцевих мешканців. Але той, хто стежив за входом до руїн стародавнього маяка, тут не жив і навіть до цього світу ніколи не належав. І взагалі, здивувати того, хто живе проти стріли часу, доволі складно.
Коли з-за дверей спершу незграбно вийшов птах і насилу перестрибнув високий поріг, незграбно змахнувши одним крилом, а потім — троє не схожих одне на одного супутників з однаковими полотняними торбами через плече, він тільки схвально кивнув. Авжеж, не все складалося ідеально. Зрештою, вони впливали на його минуле так само, як він — на їхнє. І все ж нитка долі надійно вела Хлопчика-без-Сну саме туди, куди треба. Якщо й була ймовірність, що щось піде не так — він про неї вже подбав.
— Мій меч і досі просто патик! — йотун енергійно розсік повітря дерев’яним клинком. — Скільки ще порогів треба переступити?
— Ти не знаєш. Може, він уже магічний, — заперечила та, що її обличчя було тисячею змінних масок. — Властивості можуть бути будь-якими.
На цьому таємничий спостерігач іще раз кивнув у відповідь на власні думки — і відступив у Пустку.
— Меч має кромсати й рубати! — запально заявив йотун. — Які ще в нього можуть бути властивості? Може, ми через ни ті пороги йдемо?
— Четверті двері від тих, звідки прийшов вандрівник.
— Так-то я теж вандрівник, — буркнув йотун. — Може, треба було від моїх лічити?
— Кораблі! — зненацька вигукнув хлопчик. — Погляньте!
І справді, унизу, в глибокій бухті, на хвилях гойдалися вузькі витягнуті човни з дивними парними щоглами.
— Файно є! — зрадів йотун. — Досить із мене безлюдних островів!
— Туди! — несподівано закричала пташка за їхніми спинами. — Туди-туди!
Усі озирнулися. За розвалищами розбігалися вниз по схилу сонні вулиці незнайомого міста. Схожі на розкислі від дощу коробки, за ще порожніми торговельними рядами розсипалися перед мандрівниками застелені вранішнім туманом міські квартали Машіяно (що, напевно, найкраще перекласти як «Базар Відьом», або «Відмоділ», або щось у такому дусі).
— Оце так! — захоплено прошепотів хлопець. — Ціле місто!
— Ни певен, що нам туди, — похмуро пробурмотів Б’юле і запхав дерев’яного меча за пояс.
— А куди?
— Було написано, що до Криниць лічені дні, якщо йти у правильному напрямку, — сказала Аврора.
— До кінця договорюй! — буркнув йотун.
— І безліч днів, якщо в неправильному, — зітхнула русалка.
— От і гадай тепер, — похитав головою Б’юле.
— Але коли вже вони так близько, то хтось і підказати може, правда ж?
— Навряд чи тут кожен знає, де ті Криниці, — засумнівався Еміль. — Бо всі б уже пішли.
— Ти певна, що там більше нич ни було? — йотун дістав «Путівника» і заходився гортати туди-сюди. — Може, якісь орієнтири…
— Тлумачі б не дозволили таке записати, — хитнула головою русалка. — Маєш сам відшукати…
— Тлумачі! — раптом вигукнув Б’юле, наче на цвях наступив.
Усі озирнулися, й навіть мартин здивовано витріщив на нього одне око. Б’юле видавався водночас і збудженим, і розгубленим.
— Криниці при самому Гримдрасилі! — пояснив він. — Дерево Світів… Ни чували чи що?
— Чули, — кивнула Аврора, — тільки ніхто не знає, де воно, те дерево.
— У цьому світі! — радісно вигукнув велет. — Їсли Криниці тут, то й Ґрімдрасиль! А їсли відси кілька днів до найвищого дерева у всеньких світах, тутешні мусять про нього знати, га?
Еміль з Авророю перезирнулися.
— А до чого тут Тлумачі? — спитав Еміль.
— Та ні до чого, — стріпнув головою йотун і першим подався в напрямку базару, що виднівся попереду. — Ходімо! Принаймні знаємо, про що розпитувати!
— Стій, — Аврора наздогнала його. — Звідки знаєш про це?
— Та всі знають! А в мене довбешка варит, і по всьому.
— Але ж ти вигукнув: «Тлумачі!»…
— То ми будемо стояти тутка і байкувати, чи вже підемо нарешті до Криниць? — Б’юле різко зупинився і вп’яв у русалку сердитий погляд.
— Криниці — це не де, а коли, — незграбно втрутився Еміль, бо злякався, що вони зараз посваряться. — Тому й відстань вимірюється днями, а не кілометрами чи в чому тут міряють…
— Хтось має ліпші ідеї? — Б’юле запхав «Путівника» під куртку й набундючився. — А коли хто ни має, то хай би й помовчав, заради Іміра й обох єго ніг, най ни вщухає пам’ять по них!
І рушив униз по схилу.
Порожній базар зустрів їх застарілим рибним смородом і рясними розсипами луски під ногами. Прилавки з потемнілого дерева стояли роззявленими пащами вздовж вузьких проходів й чекали на торговців і покупців. Удалині вже гуркотіли візками рибаки, що розкладали улов на найвигідніших місцях — ближче до головного входу. Попереду хтось тер щіткою грубу дощату поверхню, й ритмічне шкрябання супроводжував тонкий металевий скрип. І що ближче вони підходили, то виразніше чувся вереск металу і можна було подумати, ніби це саме плече торговця, що старанно налягав на щітку, протестує проти важкої праці.
— Води — щедрі, бурі — далекі! — побажала русалка, коли вони наблизилися. — Не підкажете дорогу втомленим мандрівникам?
Продавець навіть не озирнувся. Щітка жваво снувала туди-сюди, мовби він і не почув.
— Він ни жер твоїх водоростів, — буркнув Б’юле. — Ни розуміє.
— І не зрозуміє, — несподівано озвався приємний голос десь за спиною.
— Чужак! — злякано вигукнув мартин.
Усі озирнулися.
Це був борсук. «Швидше за все, борсук», — подумав Еміль, бо звір мав незвичний вигляд. По-перше, він був вбраний. Шовкові строї в східному стилі йому дуже личили. Борсук стояв на задніх лапах і був вищий за деяких дорослих. Його хутро було посріблене сивиною. Волоски на щоках вилискували в передчутті ранкової зорі й ледь тремтіли від подиху вітру.
— А ви — розумієте? — здивувалася Аврора.
— Багато торговців користуються думкоростями, бо ж покупці трапляються звідусіль.
— То він що — робот? — Еміль кивнув у бік постаті зі щіткою.
— Магітронік. Невже жодного разу не бачили? — здивувався борсук. — Їх майструють дверґри десь за Кільцевим морем. Механічне тіло, оживлене магією. Розуміють команди.
Той, кого вони прийняли за продавця, тепер стояв до них боком. Добре було видно його схожу на баняк голову з круглими скельцями очей. З-під брудного полотняного халата визирало колесо, схоже на велосипедне.
— А ви купуєте чи продаєте? — улесливо поцікавився борсук.
— Ні те, ні те, — відповів Б’юле. — Ми дещо шукаємо.
— Отже, купуєте.
— Ми шукаємо ни крам. Нам в одне місце потрібно…
— Відомості — теж крам, — борсук схилив голову набік, з цікавістю розглядаючи йотуна. — Запитуйте!
Б’юле трохи набурмосився й навіть відступив на пів кроку. Він був схожий на їжака, що виявив у темному кутку кішку, що спить.