Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 100)
— Взагалі-то, вони мені допомогли! — виклично заявив Еміль.
— Ще б пак! А вони сказали тобі, ким є насправді?
— Тлумач у Першої і Тлумач…
— Ницість і Мізерність! Ти дав нездійсненну клятву Ницості й Мізерності, — борсук розчаровано почухав за вухом. — Ваш дерев’яний меч розтинає не плоть, а саму тканину Світів. Треба просто провести ним лінію від себе в бік того, хто стане на шляху — і той провалиться. В буквальному сенсі. Моторошна смерть… Маю надію, це вам допоможе. А щодо тебе, необачний хлопчику…
Тут борсук знову глянув на Еміля й похитав головою. У його погляді читалися водночас і співчуття, й осуд. Потім він швидко узяв щось із прилавка.
— Ось. Усе, що можу запропонувати. Проведе майже до Криниць!
У нього на лапі сиділа зовсім невеличка механічна жабка. Філігранно змайстрована, мов дорогий музейний експонат, вона вся складалася з пластинок і пружинок. Між тонкими панелями, вправно стилізованими під жаб’ячу шкіру, містилися шпарини, крізь які проглядався надзвичайно складний механізм.
Зелена фарба на панелях потріскалася від часу, зате шестерні, навпаки, блищали латунню і сталлю — як нові. За лінзами великих скляних очей можна було розгледіти тонкі пелюстки — як у затворі фотоапарата, який Еміль бачив, коли ходив на фотогурток.
— Міняю на артефакт, — запропонував борсук.
— Я меча ни віддам! — про всяк випадок попередив Б’юле.
Борсук пирхнув.
— Кому він треба! Міняю на його ножиці. Чур, не дивуватись, — і крамар обережно розгорнув перед ними сувій пергаменту. — Малює все приховане — треба лише захотіти. Дивіться, не соромтеся.
На пергаменті грубо, ніби вуглиною, були намальовані всі вони, і в кожного — власний артефакт: з Емілевої кишені стирчали ножиці, на Аврорі були намальовані окуляри, з-під куртки Б’юле визирали кутик «Путівника» і меч.
— О-то-то… — раптом озвався торговець і показав пальцем на те місце, де в Еміля на грудях була намальована чорна плямка. — Таке я бачу вперше і можу помилятися… Але, здається, хтось тут не витримає Випробування Серця. За давніх часів я дістав би вам
Борсук зітхнув:
— Беріть уже хоч жабку.
— А що роблять ножиці? — обережно спитав Еміль.
— Відрізають нитку долі, ясна річ.
Еміль недовірливо схилив голову:
— Відрізають те, чого не існує?
— По-твоєму, якщо повітря не видно, то його теж нема?
— І як вони діють?
— Ножиці? — борсук усміхнувся і продекламував: — Вістря, вістря, два кружальця, спробуй впхни між ними пальця!
— Та ні, — Еміль почувався дурнувато. — Я про те, як саме перерізати… Ви знаєте?
— Ти міняєш чи ні? — хитро примружився торговець.
— Він не міняє! — раптово втрутилася Аврора. — Що за манера! Розкажіть чесно, тоді й пропонуйте!
— Розказую чесно, — несподівано урочисто виголосив борсук, — русалок у наших краях не люблять аж так, що як помітять — ловлять і вчиняють страшне! А твої миготливі мордочки видно за добру половину
Аврора вагалася. Еміль розсіяно мацав у кишені сріблясті мамині ножиці. Ті самі, якими в дитинстві гострив дерев’яного меча. А Б’юле, притримуючи той-таки меч, обмірковував, чи встигне вихопити в борсука жабку, коли той почне провалюватися крізь землю.
— Я йду до Криниць, щоб убити мою матір, — зненацька промовила русалка льодяним тоном.
І щойно ці страшні слова зірвалися з її вуст, вона взяла пудру з лапи приголомшеного борсука — і пішла геть.
Її супутники, не менш ошелешені, ніж крамар, рушили слідом. Висіла важка тиша. Навіть мартин не подавав жодного звуку і принишк на Емілевих руках. Під ногами понуро чвакала грязюка, й кожен думав про щось своє. І їхні думки були похмуріші за той сірий світанок на чужому березі…
— Стійте! Стійте!
Крізь задишку голос борсука звучав жалібно. Вони вже проминули базарну браму і простували вузькою вуличкою, що тхнула помиями. Зупинилися. Борсук шкутильгав і тримався лапою за бік. Його магітронік випередив господаря й майже наздогнав супутників, розбризкуючи багнюку тонким обідком колеса. Еміль, про всяк випадок, відступив і злегка відтягнув Аврору з дороги.
Магітронік зупинився за крок до них і простягнув механічну долоню. На долоні лежала путівна жабка.
— Візьміть! — вигукнув їм борсук. — Безкоштовно! Я ж не тварюка якась. Якщо вже дитина випадково дала обітницю запалити Лазурове Полум’я… Та ще й такою клятвою… Ви просто мусите знайти Криниці! Це його єдиний шанс урятувати маму. Ху-у-ух!
Борсук нарешті їх наздогнав і тепер увесь зібгався, аж торкався носом колін, і важко відсапувався.
— А якщо надіти русалчині окуляри, можна на деякий час зникнути, — повідомив він. — Перенестися в інше місце і час. Теж згодиться.
— Але ж я не збирався… — сказав Еміль із жахом у голосі.
— Надівати окуляри? — не зрозумів борсук. — Шукати Криниці?
— Запалювати Вогонь! Я йду до Криниць, щоб урятувати брата!
— Овва… Виходить, тобі доведеться… — борсук витріщився на Еміля розгубленим поглядом. — Обирати між братом і мамою?
Не сказавши більше ані слова, він задумливо почухав вухо і поплентався назад у бік базару. Аврора обережно забрала з механічної долоні магітроніка жабку й заховала в сумку. Робот задзижчав і поїхав услід за крамарем.
…Коли борсук озирнувся, вони були лише крихітними рисками на темному тлі брудної портової вулички: йотун, русалка і хлопчик із птахою на руках. Крамар проводжав їх поглядом, аж доки ті зникли з очей. І лише опісля, не стримавшись, гидливо пересмикнув плечима — наче по спині йому щось повзало.
Розділ 83
Булдаков нічого не встиг збагнути. Удар об стіну відгукнувся судомним, задушливим болем у животі, наче хтось зі старших знову «всадив йому в сонечко». Тільки цього разу в очах насправді стало так темно — хоч в око стрель. Минуло, певно, кілька довгих секунд, перш ніж Женя подумав, що це радше схоже не на удар, а на дивне, жаске падіння крізь морок.
Утім, біль невдовзі відступив, крізь заплющені повіки проступило світло, і повернулися відчуття. Лопатками і потилицею він відчував тверду підлогу, і почув шум листя — так, ніби вітер гойдає дерева. А ще — запахи. Незнайомі, свіжі, буйні. Відчуття нереальності остаточно відступило. Булдаков розплющив очі, беззвучно застогнав і сів.
Він був на підлозі в якійсь кімнаті. Ні, в сараї. У дивному сараї, в якому, здавалося, щілин було більше, ніж дощок, з яких він збитий. І в шпарини виднілося листя. День.
— Де це ми? — запитав хтось, і Булдаков озирнувся.
Емілева мама, Ольга Ігорівна, теж сиділа на підлозі й зосереджено терла скроні. Булдаков мовчав; він намагався збагнути, чому листя зелене, якщо зима. Ольга Ігорівна заходилась водити долонею по дощаній підлозі, так ніби навмисне хотіла загнати собі скалку. А потім раптом нахилилась, висолопила язика і лизнула долівку.
Женя аж очі вирячив.
— Лизни й ти! — скомандувала Ольга Ігорівна. — Лизни і скажи, що мені не ввижається!
«Лизни, вони солодкі!» — згадав Булдаков і недовірливо насупився.
Але Ольга Ігорівна очікувально дивилася на нього. І хоч він не розумів, навіщо вона це просить, відмовитись не наважувався. «Сама ж лизнула, — заспокоїв він себе. — Значить, усе нормально».
— Ти заснув? — спитала вона суворо.
Женя зітхнув, ліг на живіт і обережно висолопив кінчик язика. Дошки були солодкі й водночас трохи кислуваті. Він лизнув сильніше — жодних сумнівів! Навіть дуже солодкі! Саме такі, якими в його уяві мали бути оті кляті футбольні ворота. Тільки хлопчаки його обдурили, а Ольга Ігорівна — ні.
— Ну? — спитала вона. — Фруктова карамель?
— Барбариска, — уточнив Булдаков.
Його улюблені цукерки-смоктульки. А інших, правду кажучи, у них і не бувало. Ольга Ігорівна підвелася, підійшла до стіни і крізь щілину довго спостерігала, як гойдається листя.
— Я знаю це місце, — нарешті промовила вона.
Булдаков запитально дивився на неї.
— Я сама його вигадала, — пояснила вона. — У дитинстві. Ми на найвищому у світі дереві.
Було незрозуміло. Нічогісінько не зрозуміло. Ольга Ігорівна ступила до нього й сіла навпочіпки.
— Тебе Женею звати, так? Слухай мене дуже уважно, Женю. Ми — в Пустці. Довго пояснювати, просто повір — це Пустка. І тут дуже небезпечно. Зрозумів?
Булдаков невизначено смикнув головою.
— Тепер головне: тут не можна нічого згадувати. Геть нічого. Інакше відразу опинишся у спогадах — і застрягнеш. Назавжди. Зможеш якийсь час нічого не згадувати?