Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 99)
— Тільки платити нам нима чим, — попередив йотун.
— У кожного щось є, — вишкірився борсук. — Було б чим торгувати. Питайте вже!
Йотун і русалка переглянулися, й було видно, що борсук не подобається їм обом. Русалчине обличчя перемикалося з парсуни на парсуну, і жодна з них не мала й крихти тепла.
— Ми, між іншим, поспішаємо, — не надто ввічливо мовила русалка. І звернулася до попутників: — Ходімо!
Вона сказала це так упевнено і владно, що ніхто не заперечив. Але щойно вони ступили кілька кроків, борсук озвався їм услід:
— Дайте хоч поглянути на той меч! Я тільки чув про нього раніше. Це ж легенда!
— Чули про нього? — йотун одразу крутнувся на п’ятах.
— Навіть не думай! — прошипіла Аврора.
— Чужак! — скрикнув мартин.
Та Б’юле вже знову стояв біля прилавка.
— Артефакти і таємниці — мій хліб, — гордо промовив борсук. — Купую, продаю, міняю. Цей меч належить Тому-Хто-Осяює-Світи. У народі кажуть З-Плеча-Меч або Головопад, але справжнє ім’я мені, звісно, невідоме.
Слід сказати, Аврора тим часом корчила йотуну такі недвозначні гримаси, що будь-хто, мабуть, помер би або зі страху, або від реготу. Але йотун в її бік навіть не дивився — всю його увагу було прикуто до хитрих очей борсука.
— І що ж цей меч робит, якщо ви такий знавец? — якнайбайдужіше запитав Б’юле. — Вгадаєте — дам подивитисі.
— А я вже надивився, — раптово заявив борсук. — Ну, бувайте! Щасливої дороги!
На обличчі йотуна застигло здивування — таке виразне, ніби прищ на носі. Він розтулив рота, намірившись щось сказати, але, як це буває, зробив це значно раніше, ніж у голові виникла бодай якась думка — і так застиг. Борсук схилив голову набік, уважно розглядав його й, вочевидь, потішався.
— І що… Гет нима антиресу вгадати? — невпевнено спитав Б’юле.
— Геть-чисто. Натомість можу продати таємницю цього меча
Йотун переступив з ноги на ногу і нарешті тихо сказав:
— Є золотий брактет. Один!
— Не цікавить, — відрізав борсук.
Б’юле ще трохи постояв із роззявленим ротом, поки шукав у голові потрібну думку.
— А що цікавит? — нарешті спитав він.
— А які у вас є секрети?
Від цього питання йотуну чомусь зробилося млосно, і він мимоволі озирнувся, наче боявся, що хтось підслухає. Ще гірше стало від того, що Аврора й Еміль, виявляється, давно підійшли, а він і не помітив.
— Нима в мене жодних секретів! — менш чемно, ніж слід було, заявив йотун.
— Я ладен і за маленький віддати, — поблажливо запропонував борсук. — Хочете, скажіть мені своє бажання.
— Яке ще бажання? — напружився Б’юле.
— Ви ж по щось ідете до тих Криниць!
— Звідки ви знаєте? — озвався Еміль, бо прикидатися, вочевидь, не мало сенсу.
— Не схожі на місцевих і обвішані артефактами — хто це, як не вандрівники! Інших таких до нас не заносить.
— Отже, вони і справді поруч! — зрадів йотун і збуджено потер долоні об стегна. — Що ж… Емм… А цей меч і справді такий могутній?
— Ніхто, кого носить земля, не зможе протистояти, — пообіцяв борсук.
— Тоді гаразд… — Б’юле ще трохи потупцяв на місці. — Я сам, тойво… З Йотунгейма…
— О! Тут і досить! — раптом перебив торговець. — Мід Поезії. Нецікаво. Таких таїн у мене три грабарки й повний льох.
— Та я ж навіть ни встиг… — жалібно пхинькнув йотун.
— Кожен другий із ваших країв одержимий віршами, — відмахнувся борсук. — Можна подумати, більше нічого хорошого й не існує!
Він відвернувся, відігнав від прилавка магітроніка і заходився викладати на ньому якісь дивовижні предмети й механізми. Б’юле чекав, що він скаже щось іще, але торговець, здавалося, зовсім про них забув.
— Ходімо, — прошипіла русалка.
— Дурна чи що? — зашепотів він у відповідь.
— Чужак! — нагадав мартин.
— А може, є якісь інші таємниці? — раптом запитав борсук, не озираючись.
— Е-е… То залежить, єкі… — невпевнено пробурмотів йотун.
І його рука, ніби сама собою, намацала в складках пояса заховану там капсулу
— Бажано страшні, — пояснив борсук, і далі розкладаючи на прилавку крам. — Зрада, обман, секрети від найкращих друзів, змова, підміна… Не може бути, щоб нічого не спадало на думку!
Несвідомим рухом Б’юле витер піт із чола й розгублено втупився у власну долоню.
— Та де… — сказав він, але голос по-зрадницькому тремтів. — Підміну єкусь іще вигадали…
— Може, в нього? — і борсук, досі не зводячи очей, вказав лапою на Еміля.
— Можу розповісти, навіщо я йду до Криниць… — озвався той.
— Краще про клятьбу! — тут борсук виструнчився й прикипів до Еміля голодним поглядом. — Я вже подумав, що мені здалося, але тепер чую чітко…
Він приплющив очі, задер морду і гучно втягнув повітря.
— Саме так… — протягнув крамар, не розтуляючи повік. — Хтось поклявся чужим життям. Без дозволу! Розповідай!
Останнє слово він не так сказав, як прогарчав, зблиснувши очима.
— Я поклявся, що запалю Лазурове Полум’я…
— Чим поклявся? — жадібно уточнив борсук.
— Серцем матері, — тихо сказав Еміль, відчуваючи пастку.
— Овва… — борсук аж скривився. — Яка жахлива обітниця. Не певен, що хтось узагалі наважувався на таке святотатство за останню тисячу років.
— Але я її виконав! — гаряче запевнив Еміль.
Борсук недовірливо примружився.
— Так уже й виконав! Запалив Лазурове Полум’я? — він поглянув на русалку, ніби шукав підтримки. — Це правда? Твій нарід має знати напевно! Маяк Мадґулу знову світиться?
— Не маяк, а сірник! — вигукнув Еміль. — Я запалив його на сірнику!
— Ти так і промовляв, коли клявся: «Запалю на сірнику»?
— Я просто сказав… — знічено мовив Еміль. — Що запалю Лазурове Полум’я.
— Оце так-так… — борсук зосереджено звів брови, ніби не знав, як повідомити справді кепську новину. — І хто ж витяг із тебе таку обіцянку?
— Двоє моїх… Знайомих… — збентежився Еміль, не знаючи, що можна казати, а що варто приховати. — Вони велетні. І зупинили час…
— Брати Високі? — здогадався борсук і осудливо похитав головою. — Ну ти даєш…