Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 102)

— Я не курив! — заскімлив Булдаков. — Просто стояв із пацанами!

А сам ніяк не міг згадати, де її бачив.

— За мною! — наказала жінка і міцно вхопила його за лікоть. — Просто йди за мною.

І потягла дощатим тротуаром, що звивався поміж сараїв і кривих приземкуватих хат.

— Вирвалися, — сказала вона.

— А ви не будете сваритися? — запитав Булдаков і про всяк випадок спробував висмикнути руку, але жінка не пустила.

— Женю, ти вмієш фантазувати? Впевнена, що зможеш, якщо захочеш. Треба буде уявляти те, що я скажу, гаразд? І швидко.

«Ольга Ігорівна», — згадав він, а вголос запитав:

— Навіщо?

— Бо ти вже позганяв сюди всі жахіття дитинства. А в Пустці вони стають небезпечними. По-справжньому небезпечними, чуєш мене? По-справжньому!

Вона показала кудись пальцем, і Женя слухняно поглянув у тому напрямку.

З-поміж сірих сараїв крізь зібгані від весняного сонця й почорнілі кучугури талого снігу до них зі злостивою рішучістю прямували якісь люди. Придивившись, Женя з жахом зрозумів, що всі вони були однакові, наче копії: кремезні грубі жінки в білих халатах із зав’язками на спині й у жовто-коричневих гумових рукавичках. У руках в них блищали металом медичні інструменти.

— Чому ти боявся їх у дитинстві? — запитала Ольга Ігорівна. — Пам’ятаєш?

— Вони робили боляче…

— Отож-бо. І повір мені: тепер вони завдадуть набагато більшого болю, — Ольга Ігорівна стиснула його за плече. — Й тому просто зараз ти мусиш згадати свою мрію.

— Мрію? — розгублено перепитав Женя.

— Сама я не в тому стані. І, швидше за все, затягну нас у стократ страшніші жахіття. Ось чому це має бути саме твоя мрія. Неймовірна, чарівна, навіть дурнувата — не має значення! Головне, щось, чого ти не міг бачити в реальності. Де ніколи не бував. А краще — чого взагалі не існує. Спробуєш?

Ольга Ігорівна повернула його голову і змусила поглянути в її блакитні очі.

— Згадай мрію й вигадай двері, через які можна туди потрапити, — ось і все. Тільки нехай ці двері будуть зовсім поряд, благаю тебе! Інакше ми просто не встигнемо добігти.

Розділ 84

Синець на грудях розрісся до розміру долоні. Ще ввечері на маяку він був завбільшки з чверть яблука, й Еміля це не надто турбувало, але тепер яскраво-багряна пляма з фіолетовими прожилками ще й набрякла. Та найстрашніше, що вона не боліла й була геть нечутлива, тож здавалася відшарованим шматком мертвого м’яса під шкірою. Еміль із відразою мацав її.

— Емілю! — долинув голос йотуна. — Де ти є?

Мабуть, варто їм розповісти, що все кепсько. Русалка однак знає, що він отримав часовивернуту травму, тому… Аж раптом він подумав, що вони його більше не потребують. Йотун дозволяє русалці читати просто з «Путівника», тож Емілю не треба бути посередником. І вони знають, як діють їхні артефакти. А от із власним він досі так і не розібрався. Тож, якщо вони вирішать, що хлопчик із синцем на грудях починає їх обтяжувати, — що змусить їх бути з ним далі?

— Іду вже! — він поспіхом опустив сорочку й подався назад на дорогу.

Вони можуть без нього, а він без них — ні. Ця думка була терпка на смак і залишала в’язке відчуття безпорадності в горлі.

…Механічна жабка, що ляскала при кожному стрибку, мов мініатюрний лицар, самостійно обирала дороги та стежки й упевнено скакала в темпі жвавої ходи. Уже по обіді Еміль так стомився, що шкандибав останнім. Здавалося, мартин на його руках тепер важить не менше середнього пса. А без нього птах і поготів пересувався мов та черепаха.

— Чого ти з ним носишсі! — гукнув Б’юле.

— У нього крило зламане, — захекано пояснив Еміль.

— От і залишив би свого мартина на маяку!

— Він зламав крило, коли рятував мене.

Йотун щось пробурмотів, але більше не сперечався.

Острів, на якому вони вийшли в цей світ, виявився дуже великим — із кількома містами, селами, лісами, горами і безкінечними рисовими полями. Припасів із маяка вистачить до завтра, але краще вже зараз щось пошукати. У йотуна були гроші, й хоч він так і не зізнався, скільки в нього отих «брактетів», але те, що вони «золоті», давало певну надію. Єдина проблема — вони не зустріли нікого, хто б їх розумів. Мабуть, чужинці тут бували нечасто.

— Зайдемо? — запитала Аврора, коли вони зрівнялися з красивим будинком, вивіска на якому однозначно свідчила, що це громадське місце.

Русалчине обличчя було вкрите густим шаром білої пудри, зате мімічні маски більше не змінювалися одна за одною. Аврора тепер дивилася на всіх з однаково зверхнім спокоєм.

Еміль мовчки впіймав жабку і сховав у кишеню. Дзвіночок на дверях сповістив господарів про відвідувачів. То була якась крамничка. Еміль опустив мартина на підлогу й зацікавлено обвів поглядом довгі ряди рослин у вазонах на стінах і прилавку. На перший погляд, це скидалося на квіткову крамницю. Аж раптом він розгледів, що саме росте в різноманітних горщиках, і мимоволі відсахнувся й наскочив на йотуна.

— Ти чого? — не зрозумів той.

Еміль мовчки показав на багатоярусні прилавки і квапливо підхопив на руки мартина.

У вазонах, мов кабачки, росли частини тіл. Зап’ястки — акуратними рядами, пальці — цілими грядками, стопи — в окремих горщиках, очні яблука — гронами, мов порічки, а на стіні, наче трутовики, розрослася ціла колонія вух.

— Коня мені в гузно! — видихнув йотун. — Вшиваємосі, докі ни пізно!

Він шарпнувся до дверей, мов кіт до холодильника, але натомість наскочив на Аврору, що саме переступала поріг. І поки він люто шепотів щось про дохлих медуз у її голові, з-за прилавка показалася дуже худа чорнява жінка із загостреними догори вухами.

— Ласкаво просимо до «Слимакового Саду», — мовила вона. — Частини тіла — і не лише вони. Що саме шукаєте?

Йотун і русалка урвали сварливе перешіптування й озирнулися. На мить повисла тягуча ніякова пауза, а потім озвався Еміль.

— Не певен, що ви нас зрозумієте…

— Чому ж, — заперечила господиня. — Ми вирощуємо живу тканину під будь-яке замовлення. Не ставимо запитань і не осуджуємо.

— О! — зраділа Аврора. — Ви використовуєте думкорість?

— Безумовно. Половина наших клієнтів — дверґри, а дехто й зооморфи, — і вона гордо кивнула на вазон, із якого рясно росли всілякі лапи. — Чи у вас щось зовсім нестандартне?

— Як по правді, ми шукали попоїсти, — заявив йотун. — А тут ніхто ни телень, що ми говоримо.

— О… За півтори рі на північ буде великий трактир із постоями, я й сама продаю туди думкорості, тож проблем не виникне, — люб’язно повідомила господиня. — Але, може, хоч глянете на мій товар? Зрештою, всіляке трапляється. Раптом що — знатимете, куди звертатися.

— А що це таке? — не витримав Еміль. — Нам спершу здалося, що це крамниця канібалів.

— Хху, що ви! — продавчиня розсміялася. — Слимаки багато на що здатні, але їсти їх я б точно не стала! Ми вирощуємо з них протези, поліморфні предмети й усяке різне.

Вона обвела всіх трьох зацікавленим поглядом.

— Ви, я бачу, інеїстий велетень, хоч і трохи компактніший за більшість…

— Нарешті хтос ни обзиває гномом, — вдячно кивнув йотун.

— Кажуть, ви неперевершені поети! Ви теж пишете вірші?

— Ні! — квапливо випалив Б’юле. — Нич ни пишу!

— Ясно. А ви… — вона примружено поглянула на Аврору. — У вас такі глибокі чорні очі!

— Я ельфійка, — миттєво зорієнтувалася та. — Зі світлих.

— Я так і подумала, — господиня крамниці перевела пильний погляд на Еміля. — Ось тут треба подумати.

— Людина, — підказав він.

— Я чудово бачу, на кого ви обернулися. Але хто ховається під машкарою… Ви з Муспельгейма? Із вогняних?

Еміль про всяк випадок кивнув і подарував їй найсором’язливішу з усмішок.

— Тоді точно не відпущу без екскурсії! А ви розповісте про мою оранжерею у ваших засвітах. Ну ж бо! Тут є на що подивитися! Ходімо!

І вона зникла за невисокими дверима, що вели десь углиб крамниці.

Там і справді був цілий сад у величезному павільйоні з високими скляними стелями.

— Балакучі роти! Наша новинка. Можуть імітувати будь-які голоси, які ви чули. Ідеальні, коли тужите за близькими.