Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 103)
Еміль зачудовано розглядав низку схожих на квіти ротів із найрізноманітнішою формою губ.
— А тут — молодняк. Навчаються набувати форми.
То був великий акваріум, у якому сиділи слимаки. Чорні як смола, вони мляво повзали туди-сюди. В акваріумі валялося кілька предметів: дерев’яна лялька, справжня квітка в горщику, черевик. І поруч із кожним предметом — по кілька точних копій, тільки чорних і вкритих слизом.
— А колір вони можуть копіювати? — запитав Еміль, уважно розглядаючи черевик, оточений однотонними копіями.
— Аякже! Колір, фактуру. Погляньте-но сюди. Вгадаєте, де справжній?
У великому квадратному ящику, завбільшки з обідній стіл, сиділи, лежали і чистили пір’я зо три десятки великих оксамитово-чорних пташенят. Одна лапа в кожного була закопана в землю, мов приросла. Тільки одне походжало по ящику.
— Справжній той, у кого лапа не закопана, — відповів Еміль.
— Який уважний! — похвалила господиня. — Ми намагаємося довше не відривати їх від ґрунту. І потім — не відрізниш від справжніх. Домашні ворони — писк моди! Ідеальні шпигуни: вчаться говорити за два-три місяці й розповідають геть усе! І, до речі, коли набриднуть, їх завжди можна здати на переформування.
— Переформування?
— Слизняк скидає стару личину, як змія шкіру, і ми навчаємо його набувати нову. А коли скине й ту, то зможе змінювати їх будь-скільки разів. Уловлюєте сенс? У вас може бути ворона, яка легко стає кошеням — і назад! Головне — зберегти шкури: слимак пам’ятає форму, поки личина ціла. Можете просто скласти у скриню.
— А звідки ці слизняки?
— Комерційна таємниця. Вирощуємо ексклюзивно.
Вона показала на великий лоток із банками, наполовину засипаними землею. У кожній по центру сидів вгодований слизняк, завбільшки з двомісячне кошеня, й флегматично мацав скляні стінки вусиками.
— А що вони їдять?
— Ці не їдять, у них іще не прорізався рот, — пояснила господиня. — Досить раз на день поливати землю. Кров’ю.
— Бе! — скривилася русалка.
— А можна, щоб форма була як у предмета, але він би говорив? — запитав Еміль.
— Усе можна! Тільки кому таке знадобиться — не уявляю, — весело мовила господиня. — Буває, замовляють поліморфні протези, типу, вдень — нога, вночі — сторожовий пес. Це так. Хоча… Згадала! Якось замовляли годинник, що говорить. Виголошував час точнісінько голосом покійного дідуся.
— Покійного… — луною повторив Еміль.
— Як на мене, сумнівна радість. Щось ти геть зблід, мій дорогий! Тут душно з незвички. Нумо…
Господиня провела його під лікоть до великого прочиненого вікна. Еміль майже нічого не відчував. Наче був деінде.
— Але звідки слимакові знати, який у дідуся був голос? — спитав він, хоч язик по-зрадницькому заплітався.
— Із пам’яті онуків! Присмоктується ось сюди до скроні, мов п’явка… Трішечки гидко, але не боляче — анітрохи. Навіть не відчуєш.
Еміль мимоволі потер скроню, наче хотів переконатися, що до нього ніхто не присмоктався.
— Отам далі — живі стільці й пуфики! — гукнула вона до русалки і йотуна й побігла до них. — Можете сміливо сідати!
Еміль не витримав і опустився просто на підлогу. Здавалося, його покинули останні сили.
— Тюлень — хижак? — обережно припустив мартин і вмостилася навпроти.
— Хижак, — кивнув Еміль. — Нащо тобі ті тюлені…
— Свої! Свої! — закричав мартин, закинувши голову. — Я! Я! Я! Я!
— Свої! Свої! — пролунав голос поруч, наче хтось його мавпував. — Я! Я! Я! Я!
Еміль повернув голову, втім, машинально, без жодного інтересу. У великій діжці стояла точна копія його мартина — тільки чорна, мов облита смолою, і кричала, задерши голову. Еміль обхопив чоло долонями і тихенько заплакав.
Аврора і Б’юле повернулися — веселі й збуджені. Обговорювали, чи можна виростити крилатого коня. Господиня хитала головою — таких велетенських слизняків не буває.
— Тобі хижо, хлопче? — запитав Б’юле.
— Голова паморочиться, — збрехав Еміль. — Певно, від голоду.
— Уже йдемо, — пообіцяв йотун. — Такє все цікавезне!
Він підвівся. Господиня турботливо зазирнула йому в лице.
— Принести водички?
— Дякую, — Еміль хитнув головою. — А якщо треба замінити внутрішні органи? Бувало таке?
— За моєї пам’яті один раз попросили замінити печінку. Там уже не було що втрачати, тому… — вона перейшла на шепіт. — Жахлива процедура, якщо чесно. Молодого слимака, в якого вже прорізався рот, треба вперше нагодувати саме печінкою. Можна свинячою. А тоді ви його ковтаєте. Цілого. Живого! Ну, а далі… Тільки не лякайтесь, він з’їдає вашу печінку й заміщує її собою.
— А серце? — запитав він. — Можна виростити серце?
Вона зненацька здригнулася, ніби її вдарили, і в її погляді промайнув жах.
—
І вона люто вказала на двері.
Розділ 85
Це скидалося на вхід до льоху. Тут Ольга Ігорівна таких приміщень іще не бачила, але там, звідки вони з Емілем приїхали, у них зберігали овочі й банки з варенням. Тільки в цього льоху не було ні дверей, ані ляди — вхід був просто в снігу. Крижані сходинки за кілька кроків ставали земляними.
— Це точно мрія? — тільки й спитала вона, бо вибору однак не було.
Але Булдаков лиш невпевнено ворухнув плечима. Позаду них зібралися всі мислимі й немислимі кошмари з тривожних Жениних снів. Дужі, як борчині, садистки-медсестри та якісь понурі малолітні злочинці, здоровенні, як молоді ведмеді. Ще були спітнілі товстуни з масними посмішками і сокирами в руках; жахливі двометрові бабусі з неприродно довгими, на пів руки, пальцями; облізлі пси з пащеками, схожими на ківш екскаватора. Уся ця зграя пихкала, стогнала, вила і приголомшливо швидко їх наздоганяла.
Сходинки вивели їх у круглий підземний лаз, такий великий, що Ользі Ігорівні не доводилось пригинатися. Із земляної стелі звисали самотні лампочки, але такі тьмяні, що вони бігли від плями світла до плями світла крізь відтинки густого мороку. Зрідка траплялися темні бічні ходи, але Женя їх ігнорував, і стало зрозуміло, що потрібний шлях прокладають лампочки.
За кілька метрів Ольга Ігорівна раптом зупинилася й прислухалась.
— Відстали! — полегшено сказала вона.
— Вони бояться змій, — коротко пояснив Булдаков і потяг її за руку. — Треба швидше.
— Бояться кого? — перепитала вона, але Женя вже зник у темряві.
Ольга Ігорівна наздогнала його під наступною лампочкою і схопила за плече.
— Стій! Які ще змії?
— Дуже сильно отруйні.
— Куди ж ми летимо, як ошпарені! — вона з тривогою поглянула під ноги. — А як наступимо…
— Не наступимо, — мотнув головою хлопець. — Вони отакі здоровенні.
І невизначено розвів руками.
— Отакі — це які?
— Як ведмідь, — знизав плечима Булдаков. — Або кобила. Тільки довга. І без ніг.
Ольга Ігорівна хотіла спитати ще щось, але почула далекий монотонний шурхіт. Такий, ніби хтось волочить по землі мішок цементу.
— Біжімо! — перелякано хекнув Булдаков і перший чкурнув уперед.
Вона щодуху дременула слідом, повсякчас озираючись. Нарешті вони вперлися в круглісінькі дерев’яні двері.
— Ключ! — розгублено вимовив Булдаков.
— Що — ключ?