Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 104)
— Ну, треба ж мати ключа…
— А коли ти мрієш про це місце, де ти береш ключа?
Вона нервово озирнулася. Ланцюг лампочок тягнувся назад низкою жовтих вогників. І ті, що були найдалі, помітно погойдувалися й мерехтіли.
— Де-де… — Булдаков замислився. — У кишені.
— То й бери! — підвищила голос Ольга Ігорівна, яку дуже непокоїли думки про змій завбільшки з кобилу. — Візьми з кишені! Він там!
— Він не там — він не по правді…
— І це місці теж «не по правді»! Женю, повір мені, ключ у тебе. Просто дістань його.
Булдаков недовірливо набурмосився, але встромив руку в кишеню. Ольга Ігорівна знову кинула стурбований погляд назад і знову — на зосереджене Женькове обличчя. По її скроні скотилася велика крапля поту. Нарешті Женя здивовано всміхнувся й витяг великого, старого на вигляд ключа.
— Точняк! Я думав, його там нема.
— Відмикай! — верескнула вона.
Шурхіт тепер аж тиснув на вуха. І хоча зміюки досі не було видно, лампочки несамовито гойдалися вже дуже близько. Замок соковито клацнув і відімкнувся. Булдаков натиснув. З’ясувалося, що двері обертаються навколо осі. Ольга Ігорівна притьмом вштовхнула його всередину і, щойно переступила поріг, налягла зсередини на ручку.
Зміїна морда вигулькнула з мороку за якихось десяток кроків. Величезна — як добряча шафа. Страх, разючий і огидний, наче раптовий зубний біль, пронизав Ольгу Ігорівну аж до куприка. Вона тиснула на двері й панічно шукала очима замок. На щастя, у мріях маленького хлопчика круглі двері в глибокій норі були обладнані масивним засувом. Змія зробила випад саме тієї миті, коли двері грюканули об одвірок.
Ламаючи нігті, Ольга Ігорівна відчайдушним рухом смикнула засув. Дерев’яний брус неприпустимо повільно ввійшов у належний паз — здається, це тривало довгі секунди. Насправді ні. Щойно замок став на місце, ззовні щось із величезною силою врізалося в двері, аж з-під стелі посипалася земля. А Ольга Ігорівна знай смикала нещасну засувку, бо не встигла усвідомити, що та нестерпно довга мить уже минула.
Вони опинилися в підземному лігві, виритому просто у ґрунті. Багато сіна в центрі. Кілька коридорів у різні боки і кілька таких самих круглих дверей. Світло падає прозорими стрічками через малі отвори, що йдуть нагору.
— Нора, де тебе ніхто не чіпатиме? Це і є твоя мрія?
Женя несміливо кивнув.
— Боїшся, що сваритиму? — спитала Ольга Ігорівна і всміхнулася. — Не буду. Ось скажи мені: за іншими дверима теж змії?
Він ствердно хитнув головою, так само перелякано.
— Й іншої мрії в тебе немає? — вона вперла руки в боки і розглядала барліг. — А уявити тут вікна — зможеш?
— Та як же… Ми ж під землею.
— А уявити, що не під землею?
— Та як же…
— Ясно, — вона зітхнула. — Ось що ми зробимо. Ти чудово впорався — завів нас якнайдалі від отих почвар. Але тепер вестиму я. Це трішечки небезпечно. Я втратила пам’ять і можу не відрізнити вигадки від забутого спогаду, розумієш? І якщо потраплю в спогади, то можу забути, що ти поруч. І тоді нас розділить. Я застрягну в своїх спогадах, а ти — у своїх. Тому от що: спробуй весь час зі мною розмовляти, зрозумів? Смикай за руку, став запитання. Зможеш?
— А ви не насварите?
— Якщо я бодай на хвилину забуду, що ти зі мною, — ми пропадемо. Обоє.
Булдаков уривчасто кивнув, і Ольга Ігорівна рішуче подалась до одних із круглих дверей.
Вікна. Величезні, аж до самої стелі. Хлопчик Женя із засніженого острова ніколи в житті таких не бачив і навіть не знав, що вони бувають. У їхньому спортзалі замість вікон були каламутні склоблоки, які пропускали тільки слабке світло. А за цими розкинулося безкрає синє небо. Таке нескінченне, ніби до землі — мільйон поверхів.
— Чудове місце, — зраділа Ольга Ігорівна. — Сподіваюсь, я сама його вигадала. Як думаєш, вийде?
Булдаков мовчав. Він здивовано роздивлявся величезну кухню, на стінах якої висіло всіляке начиння.
— За вікнами може з’явитися те, що наші очі бачать в реальному світі, — пояснювала Ольга Ігорівна. — Зараз ми дещо спробуємо…
Вона не договорила. У кімнату ввійшов великий, просто-таки здоровезний чоловік із неосяжним черевом і яскраво-рожевими, схожими на шрами, смужками вздовж рук і спини.
— Ось ти де, — кивнув грубас до Ольги Ігорівни. — Якщо хтось дізнається про цю розмову — мені кінець.
— Октоваріус… — прошепотіла вона.
— Я все вирішив, — мотнув головою товстун. — Слухай уважно. Вони десь роздобули наповнене серце і використовують його як ключ. Не наводить ні на які думки?
— Не дуже… — обережно промовила Ольга Ігорівна.
Булдаков витріщив очі й боявся поворухнутися.
— Їм мають відчиняти браму і пускати до Криниць всю ту наволоч, у якої в грудях дармостуки, — розповідав черевань. — Для цього їм вставляють токени, щоб обдурити валаркосів. Але твоя попередниця померла, і її серце завмерло теж. Вони шукали нове в усіх світах. І от цієї весни воно знайшлося — саме тоді, коли на Маґдулу з’явилася ти.
— І що це означає?
— Якщо твоє серце при тобі, і його ніколи ніхто не виймав — то нічого. Та якщо є сумніви… Тоді ти маєш знати. От і все.
— Хто я? — раптом спитала вона в грубаса.
— Хто ти для них, хто ти для нього, — похитав головою гігант. — Дуже влучне запитання. Хочеш знати, що сталося з тією, хто була до тебе?
Ольга Ігорівна здивовано крутила головою. Товстун намагався впіймати її погляд, але вона знай роззиралася — шукала джерело наляканого хлопчачого голосу.
— Подивися на мене! — вигукнув незнайомець. — Рано чи пізно він убиває кожну зі своїх дружин! Кожну!
Ольга Ігорівна лише мимохідь глянула на здоровила, а тоді рішуче підійшла до кухонної шафки й відчинила дверцята. Там, мов кошеня, втиснувся у кут хлопчик Женя.
— Я був там, а потім раптом тут! — проторохкотів він. — А двері не відчинялися, і я…
— Тебе ледь не викинуло зі спогаду, — мовила Ольга Ігорівна і спустила його на підлогу.
Товстун підійшов до плити і загримів каструлями. Його права рука розділилася на два восьминожі щупальці й вправно нишпорила в столі.
— Хенті не завжди був таким, — провадив він. — І Тлумачі колись були просто провідниками, не більше. Ти знала це? І лише після появи Темної сторінки вони стали володарями доль. Знаєш чому? Бо Криниці не чують того, хто не пройшов Світлої Путі! І саме тоді виходять на сцену — хто? Так і є, Тлумачі!
Вона взяла Женю за руку і прошепотіла йому на вухо:
— Не бійся. І Октоваріуса теж не бійся. Він — лише спогад. Зараз спробуємо вирватися. Я навчу.
Гігант знай чаклував біля плити, ніби не помічав її, а його низький голос наповнював кімнату, мов тиха ритмічна музика.
— Дивно інше, — виголошував він. — Чому ніхто з них не вимагає повернути своїх сердець?
Ольга Ігорівна тихенько підштовхнула Женю до дверей.
— Я знаю, що насправді за цими дверима, тому мені буде складно потрапити в інше місце, — проказала вона. — Доведеться знову попрацювати тобі. Уяви кімнату, в якій ти ніколи не був, але з вікнами! З дуже великими вікнами!
— Великі були в лікарні…
— Не можна, кажу тобі! Потрапиш у спогад — застрягнеш! Вигадай
Булдаков напружився, ніби вів внутрішню боротьбу. Заплющив очі. Ольга Ігорівна не заважала. Нарешті Женя обережно штовхнув двері, й вона переступили поріг.
Кімната була величезна — як ото у фільмах зображають бальні зали в палацах. І порожня. Паркет сяяв на сонці, й відблиски заважали розгледіти химерну мозаїку. За чотирма дуже високими вікнами здіймалися гори.
— Розумничок! — вигукнула Ольга Ігорівна. — Який же ти розумничок!
Вона легко і плавно побігла до центру зали. Женя повільно переступав поріг, ніби перелазив, і від подиву аж рота роззявив. Але Ольга Ігорівна і не глянула ні на вираз його обличчя, ні на вигадливий візерунок паркету, що його навряд чи міг уявити хлопчик Женя із затурканого села, бо навіть не знав, що такі існують.
— Іди сюди! Якщо все буде добре, виходитимеш перший…
Женя підійшов, і досі розгублено роздивляючись кімнату.
— Заплющ очі, ну ж бо! — владно наказала Ольга Ігорівна, і він послухався.
— Тепер слухай мене. Ти відчуваєш власні повіки?
— Не знаю…