Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 106)

— Ти давно перевіряв свій синець? — запитала вона.

— Недавно.

— Збільшується?

— Збільшується.

— Криниці можуть зцілити! — запевнила русалка. — Це досить неймовірно з огляду на те, що часовивернуті травми не лікуються…

— Навіщо лікувати, якщо я не можу повернутися!

— Послухай! Бажання має бути неймовірним, жаданим і справжнім, а якщо ти сам цього не хочеш…

— Не хочу, — відрубав Еміль.

Тінь ковзнула по його обличчю, й русалчине незворушне лице, що через чари пудри було ніби витесане з каменю, нахилилося до нього і затулило місяць у вікні. Еміль мимоволі звів очі… І тієї ж миті злякано шарпнувся: русалчине тіло було цілком прозоре, мов з Емілем розмовляла водяна статуя, а її обличчя скидалося на кинуту в море маску.

— Не бійся, — прошепотіла вона. — Це через місяць. Місячне світло знімає личини. А пудра тримається.

— Я й забув, що ти така.

— Я в маму. Вона була хвилею.

— Як це?

— Третя донька Еґіра. Кривава Хвиля.

— Чому Кривава?

— Вона починала битви скрізь, де з’являлась. Якщо хотіла.

— І вона хотіла?

Русалка не відповіла. Її обличчя виражало не більше, ніж парсуни садових скульптур.

— А твоя мама хто? — запитала згодом вона.

— Вона забула, — знизав плечима Еміль.

— Як це?

— Не знаю. Але те, що вона просто вчителька — неправда. Їй треба згадати…

— А тато?

— Ніколи його не бачив.

— Я теж мого не бачила. Він хтось із піщаних духів і прийшов у наш світ разом із Хенті.

— А правда те, що ти сказала на ринку? Нібито йдеш до Криниць, щоб…

Вона мотнула головою, не давши йому договорити.

— Я спростила. Щоб менше питали.

— А насправді?

— Я просто хочу… — вона затнулася. — Щоб у мене була інша мама.

— А що буде з цією?

— У тім то й річ. Тлумачі полюбляють брати плату за бажання.

Повисла тягуча, порожня пауза.

— І тобі байдуже? — озвався Еміль.

— Хочу іншу маму — і край.

— Твоя мама така погана?

Аврора знову замовкла. Надовго. На її щоках грали місячні відблиски, а прозоре тіло відкидало на стіну срібні брижі. Еміль делікатно чекав. Нарешті вона заговорила — і навіть порцелянове обличчя не змогло приховати болю, що бринів у кожному слові.

— Вона хороша. Найкраща. Героїня. Всі нею захоплюються. Обожнюють. Вона віддає себе цілком — заради інших. Заради добра. Заради справедливості. Тільки не заради мене! А я… — Аврора нервово ковтнула. — Завжди знаходиться щось по-справжньому важливе. І воно направду важливіше за мої забаганки!

— Як його хвороба… — прошепотів Еміль, але русалка, здається, не почула.

— Але я й не кажу, що треба облишити рятувати світ! Я просто хочу маму. Звичайну. Яка хоч іноді знаходить час побути зі мною!

Аврора повернулася до нього. Кілька дрібних тріщин у куточках очей поповзли кривими доріжками по щоках, а тоді дзвінко цокнув, відколовся і впав на циновку уламок порцелянової маски, оголивши її око і вилицю. Аврорина шкіра була мов скляна, та навіть крізь неї можна було впізнати гримасу нестерпного болю, що спотворив її риси.

— Вона весь час каже, якою я маю бути. Ідеальною. Кращою за всіх. Кращою, ніж вона. Сильною. Мудрою. Так, ніби зараз я — ніщо. Ніби такою, як є, взагалі ні на що не здатна!

— Хіба тільки мріяти, — додав Еміль.

— Або гратися, — кивнула Аврора.

— І все плутати.

— І забувати! І не доводити до кінця!

— І влипати в історії.

— І грубіянити старшим!

Вона змахнула з обличчя рештки порцелянової шкаралупи. На водяному плесі її прозорого лиця проступили впізнавані риси маленької дівчинки, й Аврора всміхнулася.

— Тепер ти мене розумієш?

Замість відповіді він лиш сумовито кивнув. А тоді дістав із кишені ножиці й задумливо втупився у сяйливу в місячному світлі сталь.

— Мама дуже любила ці ножиці, — повільно проказав він. — Доки я їх не зламав. Надумав спробувати порізати дріт. І вони різали! А стригти потім перестали. І я знав, що вона розлютиться. Дуже-дуже. І, може, навіть почне мене ненавидіти. Вона і так постійно казала, який Левчик був слухняний, а я… Словом, я поклав їх на місце й чекав… ну, що колись вона знайде, і… — Він зітхнув. — Може, навіть поб’є мене. Так я тоді вирішив. І чекав. Чекав. Чекав. Чекав. Ці ножиці були наче доля.

— Приреченість… — прошепотіла Аврора.

— Тепер розумієш, чому в них таке ім’я? Чекати було найгірше. А зізнатися — так страшно, що я не міг. І якось теж подумав: от би мені іншу маму! Щоб вона любила мене, а не тільки братика. І щоб я не боявся…

— Я теж боюся свою.

— Насправді вона ніколи в житті мене не вдарила. Навіть за ножиці. Вона і сварила тоді не надто. Просто… Розчарувалася. Сказала, що я дурне дитя. Але найгірше — вона мені їх віддала. «Грайся». Як же соромно було потім! І зараз. І завжди.

— Через ножиці?

— Через те що хотів іншу маму! — з гіркотою проказав Еміль.

— Ну, якщо мама тебе не любить…

— Любить, звісно! Мама, напевно, і не може не любити. Просто хоче, щоб я був іншим.

— А ти хочеш, щоб іншою була мама, — парирувала Аврора.

— Напевно, в цьому й помилка — хотіти, щоб люди були іншими.

— А як тоді? — здивувалася русалка.

— Треба хотіти, щоб іншими були вчинки.

По її обличчю пробігли брижі, наче хтось кинув у воду камінчик. Аврора надовго замислилася. Світло заломлювалося в її прозорому тілі, й вона світилася ніжним відтінком блакиті, який називають кольором морської хвилі.