Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 108)

«Знайдеш Криниці», парам-пам, тут здоровенна пляма,

«Віддаси», знову пляма, «…у непроглядній темряві».

«Віднайде…», пляма-пляма, «…неможливе».

— Як таке взагалі можна відгадати! — набурмосився йотун. — Ті клякси гет усе попсували!

— Та ясно, що це непросто! — фиркнула русалка. — Як би я її поцупила, аби хтось на дні вважав її цінністю! Краще послухайте ще раз…

— А де знайти віру, надію й відвагу? — раптом перебив Еміль.

— Що?

— Десь на шляху до Криниць! — продовжив хлопчик. — Це відповідь Третього Тлумача на питання «Де знайти Криниці».

— Ти теж… — почав Б’юле й осікся.

Еміль не почув і провадив далі:

— Дивіться, Третій назвав три знахідки на шляху до Криниці — віра, надія, відвага. І Постулатів — теж три! А тепер погляньте. Починається словами: «Ось тобі три коли». Отже, в наступних рядках вони й мають бути: «знайдеш Криниці, коли» зробиш щось там, «віддаси, коли», і «віднайдеш, коли» — пляма — «неможливе».

— Я ні фафніра ни второпаю.

— Просто слухайте, — підбадьорив Еміль. — Нижче було написано, що Постулат про неможливе — насправді перший. Правильно, Авроро?

— Там «можливе», — заперечила вона. — Хоча… На початку слова якраз пляма! Тоді виходить так: щось там, щось там — «неможливе це перше», щось там іще — «у непроглядній темряві — друге», «Від» — тут знову пляма — «рію — третє».

— А тепер подумайте ось про що, — вів далі Еміль. — Чому в першому уривку «неможливе» в кінці?

— Чому? — відгукнувся Б’юле.

— Бо Постулати перераховано в зворотному порядку! І оце вже — чому!

— Бо третій залежить від другого? — припустила русалка.

— В яблучко! — зрадів Еміль. — Третій від другого, другий — від першого! І якщо кожне наступне «коли» залежить від попереднього… Що як слово «віддаси» було й у першому рядку? «Знайдеш Криниці, коли щось віддаси»?

— А віддаси, коли щось віднайдеш! — зраділа русалка.

— А віднайдеш, коли щось там зробиш неможливе! — завершив Еміль.

— Тільки що саме? — не витримав йотун. — Що віддавати, що віднаходити і що таке «щось там»? Це ж і є головне, відгадувайло мамчине!

— Терпіння, — в очах Еміля спалахнув азарт. — Тепер повернімося до слів Третього Тлумача. А що, як віра, надія й відвага — і є перше, друге і третє?

— Знайдеш Криниці, коли «віддаси відвагу за мрію»? — форкнув йотун. — Ни дуже пасує.

— А «здобудеш надію в непроглядній темряві»?

— Оце підходит, — погодився Б’юле. — Але «віра» до «неможливого» — як корова до воза.

— Чого це раптом! — заперечила Аврора. — «Здобудеш надію, коли повіриш у неможливе». Він розгадав! «Повірити в неможливе — це перше, здобути надію в непроглядній темряві — друге!»

— «Відвага» однак ні в кут, ні в двері, — насупився йотун. — А який там третій куплет?

— Але пам’ятай! Коли неможливому буде доказ — воно (щось там),

коли бачитимеш світло в кінці тунелю — це просто (ще щось там, закінчується на «ння»),

коли віддаси усе в обмін на мрію — це лише (щось там іще), — прочитала Аврора.

— І що цисе може означати? — йотун із надією глянув на Еміля.

Той помовчав кілька секунд, аж тут іскорка в його очах згасла, немов хтось клацнув вимикачем.

— Який же я ідіот…

— Чого раптом? — здивувалася русалка. — Ти, вважай, все розгадав!

— «Коли бачитимеш світло в кінці тунелю — це просто знання», — мовив упалим голосом Еміль.

— Ну от! — зрадів Б’юле.

— Нічого не «от». Бо ця сторінка — і є наше світло в кінці тунелю. Розумієте? І хоч би в якій пітьмі ми шукали надію — віднайдемо її лише тому, що читали ці Постулати. «А коли неможливому буде доказ, воно…»

— «…можливе»… — закінчила Аврора, і в її голосі бриніло розчарування.

— Так і є, — кивнув Еміль. — Хто прочитав Постулати, той не зможе їх виконати, бо має доказ. Замкнене коло.

Він повільно, немов смертельно втомлений, підвівся з-за столу.

— Якщо і є причина шукати Темну Путь, то вона в цих рядках, — і Еміль поплентався по доріжці, а його плечі опустилися так, ніби на них непомірним тягарем лягло саме небо.

Русалка мовчки склала сторінку і побігла за ним. Б’юле так і сидів, втупившись у стіл. І тільки коли за ними обома грюкнули двері трактиру, він зірвався з місця й вихопив із вогню щось схоже на зім’ятий аркуш.

Поспіхом обтрусив його, обпік пальці, подмухав на них, схопився за вухо, помахав аркушем у повітрі й нарешті розгладив у себе на животі.

…Як ми пам’ятаємо, Б’юле не вмів читати. Ні з думкоростями, ні без них. З іншого боку, того факту, що у вогні сторінка не обгоріла, не пожовкла і навіть гар до неї не пристав, було цілком достатньо, щоб здогадатися, про що йдеться в трьох виведених каліграфічним почерком рядках.

— Темна Путь, кажеш… — лиховісно процідив він крізь зуби. — Я тобі дам Темну Путь…

Розділ 88

Високий, схожий на шахового слона, слимак повільно перебирає краями «ступні» своєї єдиної, широкої, мов спідниця, ноги. На паркеті за ним лишається смуга плівки, ніби хтось намастив підлогу силікатним клеєм.

Булдакову так страшно, що бідака заледве дихає. Він намагається сховатися за Ольгу Ігорівну, але та стоїть із таким порожнім поглядом, що він узагалі не певен, чи бачить вона, що відбувається.

— Ольго Ігорівно! Ольго Ігорівно! — смикає він її за руку, та це все одно що трусити гілку, щоб докричатися до дерева.

— Ти чимало згадала, — співучо промовляє слимак. — Залишилося показати тобі найголовніше.

— Хто я? — запитує Ольга Ігорівна, і її голос звучить слабко і жалюгідно.

— От власне, — хитає головою слимак. — От власне… Пам’ятаєш, як ти придумала, щоб воно йшло першим — твоє оленятко? Той твій спогад я бачив тисячу разів і однак не можу збагнути, як таке взагалі могло спасти на думку! Коли Хенті відкрив вам прохід — пам’ятаєш? І ти сказала: «Треба стрибати»…

— Треба стрибати, — луною відгукнулася Ольга Ігорівна й повільно сіла навпочіпки. — Треба стрибати, мій маленький.

…Левчик стояв перед нею й від напруження ледь стиснув губи, бо геть ні на що не спиратися йому було важко, а його милиць вона не взяла. Дзеркала навколо зникли, відкривши їх рожевому світанковому світлу, що лилося крізь величні гілки вічнозеленого дерева, що, здавалося, проросло крізь саме небо.

— Валаркоси впіймають тебе майже відразу, нічого не бійся. А коли ви спуститеся, ти загадаєш бажання. Пам’ятаєш його?

Левко серйозно кивнув:

— Одужати.

— Повністю одужати! — поправила мама. — Я стрибну, щойно побачу, що ти в безпеці, але вони не чекатимуть.

— Велетні, — знову кивнув хлопчик. — Я пам’ятаю.

— І хай що вони питатимуть, відповідай тільки це: «Хочу повністю одужати».

— А якщо спитають: «Хлопчику, як тебе звати?» — запитав Левчик і всміхнувся.

— Зосередься, будь ласка. Мені треба, щоб ти був серйозним. Зможеш?

Він кивнув. Вона довго-довго несла його широкою, мов хідник, гілкою, аж доки та небезпечно витончилася.

— Стрибатимеш звідси, — проказала вона і нервово зітхнула. — Не бійся.