Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 110)

— Пам’ять не може мовчати вічно, — зітхнув господар. — Вони слухають, і цього досить.

— Не досить, — м’яко заперечила Айґоку і подала йому високу глиняну посудину, щільно закорковану, обв’язану тканиною та ще й обкручену мотузкою.

Він звів на неї задумливий погляд, а Б’юле знову здивувався, які ж старечі, зморені очі в цього чоловіка, волосся якого ще навіть не торкнулася сивина.

— Думаєш, воно їм треба? — спитав Мукано.

— Це потрібно тобі.

— Здається, цей каме ніколи не спорожніє, — з сумнівом похитав головою господар. — Лиш даремно ятрити рану.

— Скільки років ти вже накопичуєш сльози! — похитала головою Айґоку. — Так теж не можна.

Господар нерішуче потягнувся. Нарешті ледь помітно кивнув, узяв каме з її рук, і пальці звично заходилися розв’язувати вузли, щоб витягти корок. Його очі втупилися в нікуди.

— Уранці ми пішли до озера, — хрипко промовив Мукано, але не вкладав у слова і крихти емоцій. — Зібрали сміливців по селу. Гукали її, оглядали кожен закуток, шукали в очеретах… А потім я угледів відбитки на березі. Сліди сандаликів моєї маленької Кіко.

Голос його надтріснув, і Мукано замовк. Ніхто не наважився порушити тишу. Його пальці нарешті впоралися з мотузкою. Айґоку подала йому маленьку порцелянову чашку.

— У слідах, що були просто на краю озера, стояла вода. Я зібрав, скільки зміг. Вийшла половина цього каме… — на цих словах він наповнив чашку водою з посудини й обвів усіх поглядом. — Ви все побачите. Ви відчуєте. Все, як відчула вона.

І коротким рухом вихлюпнув воду у вогонь.

…Б’юле розгледів їх, щойно розвіялася пара: біля озера — схожі на людей. Довготелесі й худі, з випнутими ребрами. Їхня шкіра лисніла на світлі, ніби вкрита слизом: сіра з тигровими смугами на спині, бліда на животі. Довге волосся — як у людей. Троє, мов гігантські мартини, сиділи на каменях, що стирчали з води. А он іще одна — міцно вчепилася довжелезними перетинчастими пальцями ніг у гілку кедра, що ріс на узліссі.

На мить йотун подумав, що він якимсь чином перенісся до лісового озера, але швидко второпав: він дивиться очима маленької Кіко. Чує її вухами. Дихає її грудьми. «Як у Пустці», — промайнуло у Б’юле в голові, перш він цілковито розчинився в почуттях і думках маленької дівчинки.

У її голові вирували здивування і страх — такі сильні, що навіть думка про втечу не могла пробитися крізь їхні грубі товщі. Тож Кіко просто стояла. Стояла — і не могла відвести погляду від холодних жаб’ячих очей істоти на кедровій гілці, на шиї якої, немов морські гребінці під водою, пожадливо розтулялися й змикалися кілька рядів зябер.

— Еґр-р-р-р-р-р… — протягло створіння й цокнуло язиком. — Как-кар-р-р-рі-і-і!

І Кіко побачила довгі зуби — немов натикані в пащі кістяні голки.

— Мамочко… — видихнула вона й нарешті кинулася тікати.

Було чути, як ямамби стрибнули слідом — наче шелепнулися на підлогу мертві рибини. Кіко старанно перестрибувала старі кедрові корені, що переплелися на піщаному схилі чудернацькими східцями, думаючи лише про те, як би його не зашпортатися. Однією рукою міцно притискала до себе путівну жабку, яку для неї змайстрував татусь, а іншою затуляла обличчя від низьких пелехатих гілок.

Щойно опинилася на пагорбі — озирнулася. Потвори ледь виповзли на пісок — наче перегодовані мухи, надто ліниві, щоб розправити крила.

— Как-кар-р-р-рі-і-і! — белькотіли вони, наче полоскали горло.

Кіко подумала, що врятована, та, звісно ж, про всяк випадок намірилась іще добряче пробігтися. Повернулася спиною до лиховісного озера, пірнула під найближчу кедрову гілку… І мало не врізалась у світлий лускатий живіт потвори, що височіла над нею.

— Еґр-р-р-р-р-р… — проклекотіла та.

— Пішла геть! — від страху в Кіко тремтів голос. — Не чіпай мене!

Кинулася вбік, але за кілька кроків ледь не наскочила на іншу озерну покидь, що приліпилася до стовбура кедра вниз головою, наче деревна жаба.

— Не бійся, дитино! — раптом долинув дивовижно мелодійний голос.

Кіко зраділа, подумала, що то хтось із дорослих прийшов на допомогу! Але те, що вона побачила, годі було й уявити. Одна з потвор повзла до неї, вигинаючи риб’яче тіло поміж кедрових коренів. Вона високо задерла голову і так широко роззявила рота, що голова Кіко вмістилася б туди цілком. І просто з її горлянки, мов із рупора, линув ніжний, лагідний голос:

— Не треба тікати, моя хороша!

— Ми хочемо тобі допомогти! — так само солодко проказали позаду.

Кіко злякано підскочила. Потвора на стовбурі роззяпила всіяну довгими зубами пащеку, з якої теж сам собою, без участі губ чи язика лився срібний, чарівливий голос.

— Де твоя мама? — запитала вона турботливо.

І хоч як Кіко перелякалася, тікати не було куди. Притиснувши жабку до грудей, вона зібралася з духом і відповіла дзвінким від розпачу голосом:

— Вона зараз прийде! Побачить, що ви мене лякаєте, й усім вам повідкручує довбешки!

— Хіба ж ми погані?

Це питання пролунало просто над вухом, і Кіко аж скрикнула. Відскочивши, вона сховалася за широкий стовбур найближчого дерева й намагалася тримати в полі зору обох потвор.

— Як тебе звати? — долинуло з розтуленої ротяки створіння на кедрі.

— Кіко! — вигукнула вона. — Мій тато прийде по мене, і вам буде гаплик!

І про всяк випадок коротко озирнулась. Третє створіння було тут як тут — спокійно сиділо за кілька кроків. Але його пелька була стулена, тому воно не здавалося аж таким моторошним. Ямамба сиділа в затінку кедра і заплітала волосся в косу. Тепер вона була схожа на звичайну жінку, навіть ніби гарненьку. Кіко перевела погляд на двох перших: ті теж постуляли пельки — і тепер набагато більше скидалися на дівчат.

— Не бійся нас, Кіко, — повторила одна з них.

Вона рухала губами, як і всі люди. Тільки емоції на обличчі змінювались надто різко, ніби хтось дуже швидко гортав книжку: клац — ніжність, клац — усмішка, клац — зацікавлення. Дивовижно, але Кіко відчула, як її переляк минувся. Ніби і справді за наказом ямамби.

— Ми не хотіли тебе настрашити, — долинуло ззаду. — Хто подарував тобі таку іграшку?

Озерна жінка стояла зовсім близько, але Кіко вже геть не боялася. Тепер, коли вона змогла їх як слід роздивитися, то побачила, що луска насправді була сріблястим одягом. А те, що вона прийняла за випнуті ребра, — просто складки розкішної тканини.

— Де твій дім? Ми можемо допомогти знайти дорогу!

— Я завжди можу повернутися, — запевнила Кіко. — Жабка покаже шлях.

— Тоді все гаразд, — на обличчі жінки миттєво виникла усмішка і так само раптово зникла.

Кіко подумала, що все це таки трохи моторошно.

— Ти бувала під озером? — спитав хтось позаду, й дівчинка знову мусила обернутися.

— Тато не дозволяє підходити до озера, — відказала вона. — Я просто хотіла подивитися. Здалеку.

Кіко досі було не по собі. Ці озерні жінки чомусь весь час опинялися позаду.

— Ви ямамби, так?

— Ти розумна дівчинка, — усміхнулась жінка. — Обережно, не зашпортайся.

Кіко глянула під ноги, переступаючи вигнутий корінь. Русалка простягла їй руку — зовсім звичайну, людську, без перетинок та пазурів, — і Кіко подумала, що рука схожа на мамину. Від цієї несподіваної гадки вона мимоволі звела очі — й застигла. Та вона ж викапана мама! Хіба що вища на зріст й очі чорні… А все інше таке знайоме, навіть рідне! Не відриваючи погляду від її лиця, Кіко взяла жінку за руку. Холодна.

— Ви живете під озером? — спитала вона. — І у вас там гарно?

— Там дивовижно, — запевнила озерна жінка.

І всміхнулась так тепло, аж Кіко мимоволі здивувалась: як вони могли видаватися їй чудовиськами!

— Вважай! — попередила друга і теж узяла її за руку.

Кіко переступила ще один корінь… Дивовижно, але варто було русалкам утретє сказати: «Обережно!», а Кіко втретє глянути під ноги, — як вони опинилися на березі, за якийсь десяток кроків від води. Одна з русалок дуже обережно тримала її жабку, ніби живу. Кіко подумала, що не пам’ятає, як віддала її, але хай собі потримає ще трохи.

— Ходімо, — лагідно сказала озерна жінка, подалася вперед і легенько потягнула дівчинку за собою.

Ступивши лише крок, Кіко відразу опинилася по коліна в холодній воді гірського озера, й сріблясті полиски танцювали на її щоках.

— Мені ж додому треба… — промовила Кіко й озирнулася на ліс.

Там, на гілці кедра, і досі сиділа одна з ямамб. І саме вона — Кіко бачила це зовсім виразно — скидалася на моторошне лускате чудовисько, а зовсім не на озерну жінку! Худюща, з випнутими ребрами, пазуриста, перетинчаста тварюка.

— Не здалося… — невпевнено прошепотіла дівчинка, і від жаху в бідосі скрутило живіт. — Не здалося! — щосили заверещала вона. — Не здалося! Пусти! Пусти! Пусти-и-и-и!

Але ямамби вчепилися в неї, мов хижі птахи, й усі разом шугонули у воду. Кіко встигла лиш інстинктивно затримала подих і приречено дивилась, як віддаляється світло поверхні.

…Пара розвіялася. Принишклі гості сиділи й не дихали, бо затамували подих разом із бідолашною Кіко. Один по одному вони судомно вдихали повітря, а потім довго і зосереджено мовчали. Ніби згадували, як це воно — дихати.

Айґоку перев’язувала пробку глиняної посудини мотузкою. У Мукано з підборіддя крапали сльози, але обличчя було спокійне, як у мерця. В Еміля лице було саме таке, про які кажуть: «почорніле».