Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 109)

— А очі заплющувати?

— Як хочеш.

— Не хочу, — сказав він після паузи. — Мене ж точно впіймають?

— Точно-точнісінько, — вона опустила його на гілку й поцілувала в чоло.

Левчик ніжно зазирнув їй у вічі.

— Тепер зі мною нічого не станеться?

— А навіть як станеться…

— …то однак усе буде добре! — завершив малий.

— Просто уяви, що вже летиш! І таке відчуття у грудях… Ніби щось лоскоче і хочеться сміятися…

— Як на гойдалці, — тихо промовив хлопчик.

— Як на гойдалці! — повторила мама. — І пам’ятай: повністю одужати і більше нічого!

Він затримався лише на мить, а відтак відпустив її руку й полетів униз, де хмари злилися в суцільну ватяну ковдру.

Мама плигнула слідом, щойно побачила, як валаркоси розправили крила, міцно тримаючи її оленятко. Та навіть падіння не перебило гіркого присмаку тривоги. Ні воно, ні лоскотлива солодкість польоту, коли дві пари лап обхопили її плечі, а дві пари крил залопотіли за спиною.

«Встигну, — шепотіла вона собі. — Я встигну».

Але валаркоси, ніби навмисне, спускалися нескінченно довго. Так довго, що малий уже був біля останньої з трьох Криниць, а вона ще ширяла десь на рівні міської п’ятиповерхівки.

— …І яка твоя справжня мрія? Ота, що в самому серденьку? — спитав Перший Тлумач, нависаючи над хлопчиком знаком запитання.

— Навіть якщо вона неможлива? — перепитав Левчик.

— Тим більше, якщо неможлива! — усміхнувся Тлумач. — Скажеш?

— Це легко. Усього лише одне слово!

— Одужати! — заверещала вона згори, відбиваючись від клятих крил, мов дика кішка, бо ладна була переламати собі всі кістки, тільки б не дати їм занапастити сина. — Він хоче лише одужати!

Геть-чисто всі її слова викрав порив вітру і розтягав по вічнозелених гілках раніше, ніж вони долинули до землі. А хлопчик дзвінко і чітко сказав їм те, у що вірив усім серцем, і ні Тлумачі, ні Криниці, ні сама Доля не побажали опиратися волі дитини.

— Ні-і-і-і! — відчайдушно залементувала мама, звиваючись у лапах валаркосів, мов змія, яку спіймав орел. — Ні-і-і-і! Ні! Ні-і-і-і!

Розділ 89

Б’юле було тяжко. Не тому що звивиста, вимощена бруківкою дорога зміїлася між густо порослими лісом темними схилами й дедалі крутіше забирала вгору. І не тому що останні три дні вони тільки те й робили, що йшли, йшли і йшли. Так-сяк їли, ночували де випаде — і знову йшли, бо клята залізна жаба стрибала, як оскаженіла. Ні, все це йотуна не так уже й діймало. Тяжко було на серці: йотун не зводив очей з Еміля й щохвилини чекав на підступ.

Кожен крок хлопця здавався йому підозрілим. Вони розміняли золотий брактет на місцеві гроші — мідні й срібні, квадратні й круглі, з дірочками і без — й Еміль одразу попросив кілька монет собі. «А що треба? — запитав Б’юле. — Я куплю!» А Еміль відказав, що нічого конкретного йому не потрібно. Хіба ж не підозріло! Б’юле нутром відчував: щось не так. А ще — його торба. Те, як дбайливо хлопчик її притискав, як постійно і без потреби носив із собою… Як по правді, Б’юле й гадки не мав, що воно означає, і жодних ідей щодо цього не мав. І все ж таки це здавалося підозрілим. Помисливі думки підштовхували йотуна в спину, мов нетерплячий кат дорогою до ешафота.

Іноді йому здавалося, що він дарма так переймається і що сторінка з вогнища зовсім не конче містила Темні Постулати. Від такої думки ставало тепло і затишно, але ненадовго. Одне добре: громовиць не було. Зо два рази сіялася мжичка, і тоді йотун втягав голову в плечі й нервово поглядав на небо, та, мабуть, для блискавок був не сезон абощо.

— Я втомилася, — сказала русалка і для переконливості зупинилася посеред дороги. — Я ще ніколи не тримала твердої форми стільки днів поспіль! І взагалі — йти важче, ніж текти.

— Я скоро й сам потечу, — погодився Б’юле.

— Отам точно село, — мовив Еміль і показав на стовпчики диму, що здіймалися над краєм лісу попереду.

То й справді виявилося невеличке гірське селище. Дивно, але жаба раптом прискорила свій алюр. Спершу здавалося, це просто тому, що дорога перевалила за гребінь і пішла долу, аж тут путівна жабка вшкварила так, аж їм довелося перейти на біг.

— Ця механічна потвора збавйиласі! Пранки б її поїли! — видихнув Б’юле.

Та причина виявилась геть іншою. Щойно вони проминули перші хати, сховані в обіймах старих запашних садів, жаба рішуче звернула, заплигнула на ґанок якогось охайного житла і спинилася просто перед дверима, мов кошеня, що проситься всередину.

— У житті ни повірю, що Криниці Долі відховані в цій халупі, — зауважив йотун.

— Борсук казав, що жаба доводить майже до Криниць, — нагадала Аврора. — Хтось постукає, чи так і будемо стовбичити?

Еміль, що майже всю дорогу мовчав, і зараз не промовив ані слова. Лиш піднявся на ґанок і тричі вдарив кісточками пальців по дверях.

Досить довго ніхто не озивався. Потім пролунали голоси, зарипіла дощана долівка і двері широко відчинилися. По той бік стояв немолодий чоловік із чорним волоссям і очима, видовженими, мов камінчики яблук. Дивовижно, наскільки безживними були ті очі. Б’юле мимоволі спало на думку порівняння з мертвою рибою.

Ввічливу усмішку на лиці господаря змінило здивування. Аж тут його погляд упав на застиглу на підлозі металеву жабку. На коротку мить очі чоловіка сповнилися світла, а губи торкнула легка усмішка, та відразу ж по високому чолу ковзнула тінь. Кутики вуст поповзли вниз, і на обличчі з’явився блідий відбиток скорботи. Він повільно опустився навколішки. Немов перед домовиною. Узяв жабку в долоні так ніжно, ніби торкався тендітної сніжинки.

— Де ви її знайшли… — мовив він. — Після стількох років! Вона не може бути живою… Не може ж?

У його голосі відчувалися сльози, але очі лиш почервоніли — ніби від пилу і вітру. Б’юле подумав, що гарячий подих часу вже давно висушив у них біль.

— Нам подарували цю жабку на рибному базарі… — почав було Еміль, але Аврора легенько торкнулась до його ліктя:

— Навряд чи він розуміє.

— Айґоку! Айґоку! — покликав чоловік. — Іди бігом сюди!

І коли в коридор вийшла втомлена жінка середнього віку, він показав їй механічну жабку, ніби це було диво. Її обличчя залишалося байдужим. Лише плечі опустились іще нижче.

— Ви її зустрічали? — спитала вона рівним голосом. — Нашу Кіко?

— Це нам дав один торговець… — знову озвався Еміль.

— Вони чужинці, — пояснив чоловік. — Навряд чи вони тебе розуміють.

А тоді похопився й розчинив двері ширше:

— Заходьте! Чого ж ви там стоїте, заходьте!

…Невелике вогнище, влаштоване на рівні долівки просто посеред кімнати, заливало помешкання помаранчевим світлом. Біля низького столика при вогні довелося сидіти просто на підлозі, на колінках, і в Б’юле затерпли ноги. З іншого боку, вперше в житті він зрадів, що не був велетнем, як уся його рідня. Рис у глиняних мисках, риба, смажена на вугіллі, овочі — йотун щосили стримувався, щоб не накинутися на їдло, як пес, хоча йому дуже хотілося саме так і вчинити.

— Ця іграшка… — господар намагався вимовляти слова повільно і голосно, й щедро оздоблював їх жестами. — Вона належала моїй доньці. Донечці. Розумієте? Кіко. Маленька Кіко.

Він замовк. Аврора кивнула, щоб показати, що розуміє.

— Я сам змайстрував цю іграшку. Тоді було багато замовлень, доводилося працювати ночами… — його голос стишився, руки заспокоїлися й опустились на коліна. Здавалося, він забув про співрозмовників.

— Хотілося, щоб вона завжди могла повернутись, якщо заблукає в горах абощо. Жабка мала дострибати до цього ґанку з будь-якого місця — стрибати і стрибати. Я довго працював над тим, щоб вона вміла обирати шлях так, аби Кіко теж завжди змогла пройти. І ще: вона мала бути красивою, інакше Кіко не захотіла би брати її з собою. І їй сподобалося! Їй так сподобалося!

Він звів очі, і в них, наче крізь густий туман, слабко-слабко пробивалося світло — тьмяною, ледь помітною плямкою. Але він кліпнув, і очі знову стали мов неживі.

— Вона могла годинами гуляти, і ми не хвилювалися. Вдень поблизу селища немає небезпек. Але одного разу Кіко зникла. Ми чекали її цілий день, потім ніч… А зранку зрозуміли, що вона не прийде. Жабка повернулась би з нею чи без, а те, що зникли обидві, означало одне. Лише одне.

— Що? — не витримав Б’юле.

Господар глянув на йотуна і знову заговорив голосно, супроводжуючи слова жестами:

— Наша донька… Пішла до Жаб’ячого озера. В гори! Лігво ямамб, — він зобразив довге волосся і зневажливо сплюнув. — Гидкі, огидні створіння.

І зненацька показав пальцем на Аврору.

— Очі — як у неї. Тільки обличчя постійно змінюється. Наче маски. Клац-клац-клац… Вони виходять із озера й викрадають наших дітей. І там, на дні, перетворюють їх на…

Він раптом замовк і міцно стиснув губи, наче боровся із власним ротом, намагаючись змусити його говорити.

— Багато ходить легенд… — з удаваним скепсисом похитала головою Аврора.

— Голос ямамби чарує, у цьому вся суть, — продовжив господар. — Відбирає тяму. І зовнішність, ясна річ: ямамба може змінити її, коли захоче: раз — і дитина вже простягає їй ручку і йде поруч. І не відчуває біди!

— Не всі русалки однакові, — вкрутила Аврора.

— Мукано, вони тебе не розуміють, — м’яко втрутилася господиня.