Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 107)
— Я придумаю собі інше бажання, — тихо сказала вона. — Але тільки якщо не передумаєш іти.
— Навіщо я вам… — відмахнувся Еміль.
Вона уважно подивилася на нього.
— Не все у цьому світі «навіщо».
Еміль довго роздивлявся її лице. Через прозорість не міг вловити виразу очей.
— Я піду до Криниць, — нарешті пообіцяв він.
Аврора усміхнулася:
— Тепер уже є сенс?
— Може, й нема, — він знизав плечима. — Просто… Усе кепсько, і я точно знаю, що мене обдурили щонайменше двічі, й мама в біді, і в мене якась мертва пляма на грудях. А ще, буває, вени на руці набрякають, і болить аж до плеча…
Вона нахилилася до нього, і її прохолодна долонька лагідно затулила йому рота.
— Але все буде добре? — спитала русалка. — Віриш, що буде?
— Вірю, — прошепотів він. — Тепер чомусь вірю.
Так Еміль виконав Другий і передостанній із Постулатів Світлої Путі, хоч і далі до пуття не знав ані про їхнє існування, ані — тим більше — в чому ті Постулати полягають.
Розділ 87
Рано-вранці русалка знайшла йотуна біля вогнища, влаштованого в ідеальному, доглянутому саду невисоких розгілчастих яблунь. Прості лавки, широкий стіл, доріжки, посипані однаковими морськими камінцями, ніби дібраними вручну. А може, і справді дібраними. Б’юле наливав собі чай із глиняного чайника й насолоджувався м’яким ранковим сонцем.
— А де Еміль? — спитала Аврора.
— Єкійсь він нині дивний, — знизав плечима йотун. — Я запитав, як сі спало, а він вилупивсі на мене, як кобила на Семундову Едду, та й драпонув кудись. Відай, живіт болит.
Обличчя Аврори було густо притрушене білою порцеляновою пудрою, та загалом вона мала вигляд звичайної дівчинки. Ну, або ельфійської дівчинки, — якщо зважити на її чорні акулячі очі.
— А мартин? — запитала вона.
— Бігає за ним, як та квочка. Випий-но чаю. Попереду довгий день.
Аврора сіла. Б’юле подав їй тонку, як шкаралупа, чашку і блюдце з варенням кольору полуденного сонця. Налив і собі чаю й сів поруч — наче вона й не ондина, яких він так ненавидів.
— Давай подивимось у «Путівнику», що там написано про цей світ, — попросила Аврора. — Або про путівних жаб. Або слизняків, бо ті потвори всю ніч мені снилися.
— Виплюнь медузу і скажи по-людському, — незлостиво мовив йотун. — Я ні слова ни розібрав із твого булькання.
— Кажу, «Путівник» при тобі? Там точно має бути опис цього світу.
— Та що з тобою? — здивувався Б’юле. — Я нич ни втямлю, що ти мамлаєш! Ти говориш чи горланку полощеш?
— Зачекай-но… Скільки днів минуло, відколи я тебе зустріла? Сьогодні третій, так?
— Ти сі збиткуєш чи що? — загарчав Б’юле. — Як на мене, то тюлень і то зрозуміліше бумкотит!
— Дія думкоростей закінчилась, — похитала головою русалка. — Дай-но…
Вона взяла його чашку і простягла над нею стиснутий кулак. З нього тонким струменем полилася вода, що надала чаю ядучо-зеленого відтінку.
— Пий, — мовила вона.
— Он у чім річ… — здогадався йотун. — Твої водорості в моїй довбешці скисли, так? У горланку ни заливаєш — і на тому дєкую…
І він обережно сьорбнув чаю.
— Ану, пробелькочи щось.
— Ти жахливий буркотун, якщо тобі ще цього не казали.
— Ліпше, — махнув головою Б’юле.
Аврора потягнулася до чашки, але так і не взяла в руки.
— У Еміля думкорості теж припинили дію! — скрикнула вона. — Ось чому він дивно поводиться. Куди він міг піти?
— Еміль? Поняття зеленого ни маю. Зате знаю, відки може прийти, — і йотун показав на хлопчика із мартином на руках, що понуро чимчикував до них стежкою.
З Емілем щось було явно не так. Він був чорніший за хмару. І це відрізнялося від вчорашньої сірої байдужості, що весь вечір лежала тінню на його обличчі. Це було тяжке, темне, як ніч, передчуття біди.
Хлопчик меланхолійно жбурнув щось у палахкотливе вогнище, і цей недбалий, майже механічний рух не залишився поза пильним йотуновим поглядом. Еміль сів. Аврора додала думкорість у чай і мовчки простягла йому чашку. Він випив, як п’ють ліки — зосереджено і без задоволення. Йотун не зводив очей із вогню, що з тріском пожирав дрібні дровенята.
— Розумієш мене? — порушила тишу русалка.
— Так, — байдужо озвався Еміль. — Можна ще чаю? Без водоростей.
Він дивився на йотуна, і той нарешті відірвав погляд від полум’я й узявся за чайник.
— Щось сталося? — запитала Аврора.
Еміль обернувся до неї — повільно, ніби спросонку, — і довго обмацував поглядом її обличчя. Наче намагався знайти найменшу тріщинку у фарфоровій броні.
— Нічого, — відповів після паузи, і його зіниці негайно зрадили його нервовим, невпевненим смиканням.
— Ти не вмієш брехати, — зауважила Аврора. — Це велика цінність. Не розгуби її.
Б’юле знай дивиться у вогонь. Нарешті схаменувся й налив Емілеві чаю. Поставив перед ним. Той не бачив — він припав очима до чорних Аврориних зіниць. Наче гравець, що намагався збагнути, чи настав час відкривати карти.
— Усе гаразд, — промовив Еміль. — Просто болить голова.
— Вночі мені здалося, ти знову здобув надію.
— Здобув, — погодився він.
Еміль мовчав кілька лунких ударів серця. Повільно видихнув у чашку. Обережно ковтнув.
— Пора збиратися, — мовив він. — Іще харчів купити. Б’юле, ти не загубив свого золотого?
— Ні.
Йотун чомусь прикипів очима до вогнища.
— Та що з вами обома! Ну-но! Мені потрібна допомога.
І русалка виклала на стіл знайомий Емілеві пожовтілий папірус, текст якого розмили три великі плями.
— Що це? — здивувався йотун і знову кинув побіжний погляд у полум’я.
— Остання сторінка «Путівника», — відповіла русалка. — Якщо ми розшифруємо слова, розмиті плямами, наші шанси знайти Криниці дуже зростуть.
— Це — Світла? — уточнив йотун.
— Хто? — не зрозуміла Аврора.
— Сторінка! Бо Темна ж… — йотун знову глипнув на вогонь, ніби там от-от википить молоко. — …теж існує. Чули про Темну Путь?
І поглянув на Еміля, що відсторонено втупився в порожнечу.
— Кому потрібні темні шляхи, якщо є нормальний! — відрізала Аврора і прочитала вголос, вставляючи коментарі: