Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 105)
— Ну то відчуй! Які вони, як верхня повіка змикається з нижньою, як торкається очних яблук…
— Очі печуть, — невпевнено мовив Булдаков.
— Молодець. А тепер порухай ними, тільки не розплющуй. Виходить? — Ольга Ігорівна стала у хлопця за спиною й обережно торкнулася його повік долонями. — А тепер на «три» — розплющиш. Гаразд?
— У-гу…
— Один… — вона трохи натиснула пальцями Жені на очі, й коли той спробував вирватися, притисла його голову до живота. — Не бійся! Два…
Женя перестав пручатися й завмер, наче проковтнув палицю.
— Три!
Вона різко відсмикнула руки, і Женя розплющив очі.
Усі чотири вікна вмить згасли, ніби хтось вимкнув сонце. На секунду запала цілковита темрява, але за кілька секунд крізь неї вже можна було вгледіти пурпурові плями, що танцювали за шибами — лише трохи світліші за морок.
— Мамо… — захлипав Женя. — Не бачу! Я не бачу!
— Тихо тобі, — засмучено буркнула Ольга Ігорівна. — Ніхто не бачить. Заплющ очі. Один… Два… Ти пам’ятаєш, що було за вікнами?
— Небо…
— Три!
Вікна спалахнули блакиттю. Женя затулив очі рукою й щосили мружився. Білі шапки на сніжних вершинах сяяли сріблом.
— Вони закрили нам очі, — сумно мовила Ольга Ігорівна.
— Хто?
Вона мовчала. Озирнулася, розсіяно роздивляючись підлогу, ніби десь там мала бути відповідь. І раптом сказала:
— Ніколи б не подумала, що ти на таке здатен…
— На яке?
— Цей паркет, і візерунок, і деталі…
— Це не я, — мотнув головою Женя.
— Може, не спеціально, але коли ти уявляв цю кімнату…
— Я не уявляв, — заперечив він. — Я уявляв наш клас. Там теж вікна…
Вона витріщилась на нього, ніби в Булдакова раптом виросла друга голова. Рвучко розвернулася на п’ятах. Пильним поглядом обшукала кожен куток.
— Де двері?! — раптом скрикнула Ольга Ігорівна. — Двері, крізь які ми ввійшли… Де вони?
Не чекаючи, поки Женя зметикує, вона кинулася до стіни. Суцільна, ідеальна штукатурка. Для певності вона навіть долонею провела.
— Що коїться… — тихо проказала вона, ні до кого не звертаючись.
Женя похмуро відкопилив губу і щосили намагався не заплакати — та й це, мабуть, давно вже слід було зробити хоч раз за цей шалений день. Ольга Ігорівна повернулася до нього. І тільки тоді помітила стіл у центрі зали. Круглий столик на єдиній ніжці, й більше нічого. А рівно посередині стільниці — білий квадрат конверта.
Женя бачив, як здригнулись і опустилися її плечі. Як обважніли повіки, ніби її раптово наповнила свинцева втома. Кожен крок Ольги Ігорівни відлунював порожнім високим цокотом. І ступала вона так, ніби сподівалась, що поки дійде — конверт щезне сам собою. Ясна річ, він не щез.
Ольга Ігорівна довго не наважувалась торкатися. Графи «куди» і «кому» на конверті були заповнені дрібним рівним почерком. Її адреса, її ім’я. У графі «відправник» — нічого. Не було також марки чи штампа. І вона знала, що всередині.
…Під’їзд їхнього колишнього помешкання тхнув підвалом і пилом. Широкі кольорові смуги обабіч бетонних сходинок оновлювали щороку. Ніби хтось сподівався, що завдяки цьому витертий підошвами нефарбований центр стане схожим на килим. Того року смуги були сумнівного кольору кабачкової ікри. Вона крутила в руках дивний конверт і розуміла, що його приніс не листоноша. Погане передчуття непроханим гостем уже заглядало їй через плече.
Вона не стала відкривати його там. Стрималася. Увійшла у квартиру, звичним рухом кинула сумочку на трюмо, роззулася й недбало переступила через туфлі. Вже на кухні акуратно надірвала конверт. Листівка.
Репродукція. Парубок, на ім’я Кипарис, обіймає мертвого оленя, у якого з шиї стирчить стріла. На спокійному обличчі юнака ще бринять горошини сліз, на щоках — багряний рум’янець від скорботного крику, що ледь ущух, але очі… Очі вже померли — в них більше ані світла, ані навіть болю.
На звороті листівки тим-таки дрібним почерком виведене єдине слово:
Хтось дуже постарався, обираючи напис. Цю думку хотілося проказати вголос — просто щоб не залишати в тиші ту маленьку дівчинку, якою вона була там, усередині свого наполоханого серця. Але сил не вистачило навіть на це. Ніби ота стріла пронизала не оленячу шию, а її власну.
— Краще б так і було… — прошепотіла вона.
Відтоді Ольга Ігорівна бачила той мертвий погляд постійно. Вранці, коли, вмившись, зводила погляд на дзеркало. Ідучи на роботу, коли поглядала на своє відображення з дверей. І повертаючись додому — щойно вмикала світло в коридорі. У маленькому люстерку пудрениці, й у великій вітрині взуттєвої крамниці. У непевному, напівпрозорому відображенні у вікні учительської, в калюжах і навіть у темних окулярах випадкового перехожого. І вона знала, що так буде завжди — аж поки західний вітер не доведе свою справу до всім відомого кінця.
Немає значення — знав він, у що пускає стрілу, чи ні, якщо зрештою вона прохромила його оленятко…
…Хтось смикнув її так сильно, аж вона зашпорталась, впала і боляче вдарилася об паркет.
— …Ігорівно, Ольго Ігорівно, Ольго Ігорівно! — надсадно верещав Булдаков, і, схоже, вже давно.
Його очі й ніс набрякли від ридань.
Позаду хлопця геть нерухомо стояв хтось худий і чорний, віддалено схожий на величезного шахового слона. Вертикальний рот створіння був розтулений у звироднілій подобі посмішки, а дрібні прозорі зуби безперервно рухалися туди-сюди.
— Нарешті, — сказало створіння несподівано мелодійним голосом. — Нарешті.
Розділ 86
Місяць заливав велике горище холодним білим світлом. Усі спали на постелях, облаштованих за місцевим звичаєм: рисові циновки просто на долівці. Еміль лежав на спині, нерухомий, немов мрець, і дивився у стелю. На його незворушному, мов у ляльки, обличчі вилискували доріжки від сліз.
Емілеві думки метушилися, мов оси в банці. Цією банкою була одна надокучлива виснажлива гадка, в якій він сам себе замкнув тієї ночі. І щоразу, коли роздуми з розгону врізалися в скляні стінки, в його голові спалахували два безжальні слова: «все намарно».
Не сталося жодного дива. Немає жодної надії. Не було дзвінка від брата. Була чиясь хитрість, чийсь помисел, чиясь брехня, що закинули його в невідомі світи невідомо навіщо. І жодного друга. Лише подорожні, що мали власні, незрозумілі йому, цілі, і які ще не усвідомили, що він їм не потрібен. І жодного плану. Лише ребус, який вони розгадують і навіть не знають, чи існує відгадка. І жодної на це ради — він не зможе повернутися. Й жодного сенсу.
Все намарно.
— Чого не спиш? — долинув Аврорин голос.
— Я не вмію спати, — зізнався він.
— Я так і знала, — прошепотіла русалка.
— Що не вмію?
— Що ти — Хлопчик-без-Сну! З «Віщування».
Еміль перевернувся на бік і сховав обличчя в тіні.
— Ти плачеш? — запитала русалка. — Мене розбудив чийсь біль.
— Бо більше немає сенсу, — промовив Еміль безбарвним голосом.
— У чому?
Він стенув плечима:
— Ні в чому.
— Криниці близько. І нас веде жабка.
— Немає сенсу йти до Криниць, — буркнув він.
— Тому що доведеться обирати?
— Нема з чого обирати.
— Завжди є з чого обирати!
Еміль незмигно втупився в темряву стелі.