Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 97)
— Про що ви сперечаєтеся? — втрутився Еміль.
— Про те, що це єкас загадка, а ни сховище! — буркнув йотун. — Я думав, тут є закляття, щоб упіймати шухляди. А тут…
І він кисло обвів поглядом кімнату.
— Там було написано, що це «кімната забутих надій», — проказала Аврора.
— Чиїх надій?
— Сорме-Тупе, мабуть. Дай «Путівника»!
— А тюленя здохлого ни хочеш! — обурився йотун.
— Ну, то розгорни, я прочитаю в твоїх руках, коли ти такий недовірливий.
— Ще й ни такий… — пробубонів йотун, але книгу розгорнув.
— «Він той, в чиєму імені світло, і той, в чиєму імені світло — це він», — прочитала Аврора.
— І що?
— Ось! «Усі предмети в його кімнаті — артефакти. І кожне ім’я відображає значення».
— Ну, ни знаю… — Б’юле уважно поглянув на дерев’яний Емілів меч. — На твою думку, це схоже на легендарний клинок Геймдаллура?
— Кажу ж, написано, що вони змінюють властивості, щойно ступиш за поріг.
— На протилежні, — розвів руками Б’юле. — Типу, меч стане шшітом? Або що? Тут повна кімната дивного мотлоху! То він стане скарбом?
— А «ім’я відображає значення» — це як? — озвався Еміль.
— Єк і кожне назвисько, — роздратовано форкнув йотун. — Наприклад, «З-Плеча-Меч». Зрозуміло тобі, єке в нього значеннє?
— Це не значення, це призначення, — виправив Еміль.
— От і розкажи нам, що робити й куди сі подіти! — обурився йотун. — А може, це ондина перекладає ниправильно! Відки нам знати, що вона взагалі ни вигадує половину?
Русалка так недобре зиркнула на нього, що навіть Емілеві мимоволі стало ніяково. Але йотун того не бачив.
— Значення — це не «що», а «про що», — міркував хлопчик. — І якщо переклад правильний…
— Та правильний! — не витримала Аврора. — Самі перекладайте, як такі розумні!
— Тоді має бути зрозуміло, «значення для кого», — якомога м’якше завершив Еміль.
— Кажу ж — це кімната Сорме-Тупе! Може, для нього.
— А я кажу, що кімната моя! — у тон їй вигукнув Еміль, і цього разу сердився вже він.
— Зачекайте обоє! — несподівано втрутився йотун. — А може, цисе і є підказка? Якщо воно все — єк твій дім, то ти й скажи нам!
— Що сказати?
— Імена! Справжні імена всього цього дрантя!
— Не знаю, — насупився Еміль. — Це вітальня, тут мало моїх речей. А в тих, що мають значення… Воно не дуже.
— Ни дуже — то єке? — пожвавився йотун. — Типу, голову рубати? Кишки виривати?
Він жадібно зиркнув на дерев’яного меча, але Еміль цього не помітив.
— Взагалі не такі, — він мотнув головою. — Он мамині ножиці. Вона дуже сварила мене, коли я їх брав. Її хустка. Я грався, що то плащ, і вона дозволяла, але потім я її порвав… Он чашки, на яких козодій, — Еміль ступив до великого серванта. — Дуже гарні. Тільки ми з них ніколи не пили. Бо дорогі. А коли мами не було вдома, я завжди їх діставав і пив. А потім розбив одну, і вона знайшла уламки…
Він спохмурнів і замовк.
— А протилежність тій твоїй філіжанці — це що? — не вгавав йотун. — Тарілка? Чи хоча би ніж? Когос взагалі хоч трохи ворохобит, що ми йдемо в Останню Вандрівку гет без зброї!
— О! — зрадів Еміль. — А там у мами вітамінки! Єдиний вид ліків, який я слухняно пив. І мама хвалила. І завжди одну, не більше…
Він розчахнув маленькі квадратні дверцята, за якими завжди зберігалися документи, яких не можна було чіпати, і пляшечка з вітамінками. Емілеві дуже подобалося діставати її саме звідти, з дуже важливої полички з документами, до яких йому зась. І він чемно не торкався нічого, крім пляшечки. Це був його власний острівець слухняності, в якому він був такий самий хороший, як Левчик, а кислувато-солодкий смак сонячно-жовтих вітамінок був його маленькою нагородою.
Але за квадратними дверцятами нічого не було. Лише стос похмурих «кірочок» і папірців.
— Зникли кудись, — розчаровано зітхнув він. — Єдине хороше — і те зникло.
— Може, гарне стало би поганим, — утішив Б’юле. — І взагалі, нащо нам ті ліки! От що краще… Можна? — він обережно взяв меч з Емілевих рук. — Якщо цисе твій меч… Може, пригадаєш
— Не вийде, — перебив Еміль. — Його значення точно не допоможе.
— Чого це — не допоможе? — стрепенулася русалка. — У словах йотуна є сенс!
— Того й не допоможе, що воно взагалі не про меч.
— Однак скажи! — наполягали вони.
— Не хочу.
— Емілю! Ти ж хочеш до Криниць?
— Підемо без артефактів.
— Фафніра лисого! — вигукнув Б’юле. — Без артефактів я відси ни вийду! Може, я заради них сюди й чалапав! Криниці ще спробуй знайти, а вони — осьо вони!
— Він має рацію, — сказала русалка.
Еміль мовчав. Якщо в цій кімнаті й було щось із таким очевидним значенням особисто для нього, то це меч. З іншого боку, нема нічого дурнішого, ніж вивертати перед ними душу, якщо це однак не подіє.
— Ну? — наполягав йотун.
— Забув? — запитала русалка, що нап’яла на себе мамині окуляри і крутилася перед великим дзеркалом. — Мені личить?
Еміль вагався. В його очах тріпотіли тінями сумніви.
— Просто скажи вголос, — порадила вона. — Що цей меч означає для тебе?
Він ледь ворухнув губами, але потім просто знизав плечима.
— Жодних ідей? — йотун із надією зазирнув йому в очі. — Може, відвага? Чи тойво… Мрії? Га?
— Та все він знає! — вигукнула русалка. — Знаєш, еге ж?
— Знає? — здивувався Б’юле.
І вони прикипіли до нього поглядами.
— Тільки щоб нічого не питали потім, ясно? — похмуро попросив Еміль.
— Та йой, кажи вже! — вигукнув йотун.
— Чому не питати? — здивувалася русалка.
— Тому. І про інші предмети теж.
І вперто схрестив руки на грудях. І тільки коли його супутники підтвердили обіцянку, губи хлопчика розтулилися, і з них насилу зірвалося ледь чутне слово:
— Сором.
Ключ 6