Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 96)

Усі замовкли, ніби йотун вихлюпнув на підлогу зілля журби. Б’юле натиснув на одну з дзеркальних панелей навпроти входу й одчинив іще одні двері.

— Нам точно туди? — спитала вона.

— Ти ж сама виділа малюнок, — відповів йотун.

— І вони справді з крилами?

Мовчазним жестом Б’юле запросив їх іти слідом за ним і першим переступив поріг.

Летючий комод зустрів його низьким дзижчанням, і жукляди негайно розлетілися по кімнаті полохливим роєм.

Йотун розгорнув «Путівника» на потрібному місці, тицьнув його під ніс русалці, а сам пильнував, щоб вона не хапалася руками. Сторінка з летючою шухлядою й магічними предметами, і довжелезне слово, написане рунічними знаками. Аврора трохи поворушила губами, ніби пробувала слово на смак, а тоді голосно і старанно виголосила:

— Херберґі-ґлеймдравонна!

Правду кажучи, йотун чекав ось чого: що одна із жукляд підлетить до них, висунеться і продемонструє вміст якимось елегантним віражем, схожим на чемний реверанс шинкаря перед заможним клієнтом. Адже всі казали, що істинні імена речей відкривають доступ до артефактів — а чим, як не істинним іменем, мало бути те саме довжелезне слово дверґрською?

Та усі чисто шухляди зірвалися до стелі — мов сарана з обгризеного до стебел пшеничного поля. Вони почали шугати так швидко і так низько, аж йотун перелякано втягнув голову в плечі. Шухляди зіштовхувалися, клацали кришками, викидали в повітря якісь предмети, розбирались на окремі дощечки або складались у дивні конструкції, лунав діловитий дерев’яний стукіт, клацання й удари… І за кілька секунд ніщо навколо не нагадувало тієї порожньої зали з гігантським комодом, якою вона була доперва.

Схоже, всі жукляди до останньої зібралися в меблі — це був величезний, просто-таки гігантський кабінет, такий, наче господар щойно вийшов із нього на хвильку. А от артефакти були розкладені, розвішані й розкидані по столу, полицях, стінах і навіть підлозі. Велике голубе крісло, старе і пошарпане, письмовий стіл, заставлений і навіть захаращений безліччю всіляких речей, стелажі, коробки, стоси книжок, полиці й полички…

— Мамо… — прошепотів Еміль.

— Де? — здивувалася Аврора.

— Це наша квартира! — вимовив хлопець і облизав пересохлі губи. — Наша вітальня. Тільки величезна.

І чомусь сів на підлозі просто у дверях — ніби в нього скінчилися останні сили.

Розділ 81

Величезна… Яка ж вона величезна…

Ця думка пульсує в потилиці, набрякає невиразними образами, напинається звуками, вібрує чиїмись голосами, сповнюється запахами. Величезна — як що? Величезна — як де? Він уже бачив таке, лиш не пам’ятає. Бачив… Точно бачив… «Величезна, як коли» — ось правильне формулювання! Як у дитинстві. Він сів на долівку й заплющив очі, бо не мав сили опиратися навалі спогадів — таких сильних, аж паморочилося в голові.

…Південне сонце розжарило нерухоме полудневе повітря до дзвону. Він ляскає босими п’ятами по плитах, якими вимощена доріжка до будинку, і, за звичкою, намагається не наступати на щілини. Наступиш — буде лихо. «Не буде, — заперечує подумки. — Не буде!» Кожен крок віддається в п’ятах ритмічним свербінням.

— Ма! — заздалегідь гукає він, щойно забігає у під’їзд, що зі спеки видається крижаним.

— Ма! Мамо! — кличе він і натискає на ручку оббитих дерматином дверей.

— Знаєш, що одна тьотя сказала про братика, ма!.. — він поспіхом сідає на циновку і починає розстібати сандалики. — Знаєш що? Ма?

Вона у вітальні, в такому самому величезному кріслі, як те, що побачив перед собою вже доросліший Еміль на далекому Маяку між світами.

І глибока зморшка розсікає її чоло згори донизу. Як шрам.

— Тобі боляче? — спитала русалка, і її слова прозвучали ствердно. Бо вона і так знає.

— Нормально, — відмахнувся Еміль. — Звідки тут наша кімната?

— Вона не ваша, — заперечила русалка. — В «Путівнику» чітко написано: «Кожен, хто шукає Криниці, має почати з кімнати Хранителя». Думаю, це кабінет Сорме-Тупе — тому приміщення таке величезне.

— Наша, — повторив Еміль.

— Написано ж, — уперто похитала головою русалка. — Якщо назвеш істинне ім’я предмета, можеш забрати його з собою. За порогом він набуде протилежних властивостей. І стане магічним.

— Єк це — протилежних? — спитав йотун, але йому не відповіли.

— Це все з мого світу, — наполягав Еміль.

— Сорме-Тупе багато подорожував…

— Це наша квартира! Мамине крісло. Оце я пропалив випалювачем дірку в пледі! Татові енциклопедії. Четвертий том мій улюблений. Стара шафа з посудом. А там — Левкові речі, й мені не можна їх чіпати. Наш диван. Ось сусід лущив мені горіх і подряпав ручку дивана, поглянь! Мама його сварила…

Він ходив по кімнаті й, здавалося, став знову маленький, і, щоб сісти на стілець, треба спершу видертися на нього. Спогади випурхували з-за кожного закутка, мов наполохані пташки. Із кожнісінького візерунка на шпалерах, кожної складки на шторах…

— Хлопче, слухайся ондину! — не втримався йотун. — Вона ж ни сама вигадала! То є «Путівник»!

— Це моя квартира! — розлютився Еміль. — Я про кожен куточок можу розповісти!

— Нічого не розумію, — на обличчі ондини з’явилася маска розгубленості. — Тут написано: у кімнаті Хранителя Маяка вандрівник може взяти собі один артефакт на вибір.

— Громогурк Форра! — вихопилося в Б’юле.

— Може бути, — відмахнулась Аврора. — Тільки я жодних артефактів не бачу!

Еміль не брав участі в розмові. Він відсторонено блукав серед велетенських меблів і задумливо торкався до всього, що бачив. Скільки йому було, коли речі видавалися такими великими? Три? Чотири? Он мамині окуляри на дзеркалі! Вони потім зламалися, й мама дуже засмутилась. А тоді неймовірно витончені, тонкі оправи цих окулярів були предметом його заздрості — він думав, що матиме в них дорослий вигляд, а мама не дозволяла навіть приміряти. Казала: «Зіпсуєш зір!». Одного разу він навіть спеціально дивився на сонце, щоб зіпсувати і щоб йому виписали окуляри. І мама тоді б віддала свої, а собі купила б нові.

А ось мамина брошка, якою він застібав на плечах великий чорно-червоний шалик, як мантію… Цікаво, де меч? Еміль роззирнувся. Дерев’яного меча він завжди тримав на книжковій полиці, хоча мама й казала класти його до іграшок. Але йому здавалося, що як тримати його серед дорослих речей, то він стає наче справжнім. Еміль підійшов до стелажа. Полиця була пуста. Аж раптом Еміль щось згадав і рвучко зазирнув під диван. У вузенькому проміжку темнів кутастий силует.

— Що ти там робиш? — спитала Аврора.

Він мовчки витяг з-під дивана великого, пофарбованого у багряне, хижо зігнутого по-східному дерев’яного меча. Еміль не пам’ятав, хто й коли подарував йому цю іграшку, що стала найулюбленішою. Зате пам’ятав, як запхав її туди, щоб більше ніколи не діставати. Мабуть, йому тоді було таки чотири.

…Та сама чорно-червона хустина на плечах, блискуча мамина брошка, пластмасовий загострений шолом і — улюблений дерев’яний меч. Він нашвидку нагострив його: кілька разів провів уздовж дерев’яного вістря маминими ножицями, сидячи за диваном. Дерев’яна поверхня настовбурчилась визубнями і набула хижого вигляду. «Час настав», — вирішив він. Меч із виском розсік прохолодне повітря імператорського шатра, й Еміль ступив назовні — де на пологому схилі його вже чекали три сотні добірних воїнів важкої лицарської кінноти. Він пройшовся перед строєм із гігантським білим жеребцем, якого вів за вузду, і піднявся на пагорб виголосити напутнє слово, що його так потребували лицарі перед вирішальним боєм.

«Мої воїни!» — гукнув він.

…І маленький Еміль здійняв меча так високо, що ледь не розбив люстру.

— Що ти накоїв! — обурилася мама, коли побачила на ручці дивана її улюблені ножиці. — Що ти робив моїми ножицями?

— Нічого, — прошепотів Імператор і ніяково опустив меч.

Але мама вже помітила, як стирчать тріски на дерев’яному вістрі.

— Це моїми ножицями?!

Він кинув знічений погляд на шерегу лицарів. Вони зніяковіло притихли, бо не знали, як поводитися. І навіть коні опустили голови, наче розглядали свої вузлуваті коліна.

— Емілю! — вигукнула мама. — Це в нас єдині нормальні ножиці, а ти стругав ними свою палку!

— Це не палка… — відказав він дуже тихо і знову поглянув на лицарів.

Ті розвернули коней і розчаровано порозбрідалися по зеленому схилу.

— Ну чому ти все псуєш! Чому береш мої речі!

Він кинув понурий погляд крізь шпалери туди, де останні з вершників зникали за гребенем пагорба. Цієї миті маленький Еміль видався самому собі таким дурним і жалюгідним, а його лицарський костюм — таким недоречним і смішним. Відчепив брошку, багряна мантія ковзнула на підлогу і знову стала маминою хустиною. У носі защипало. З глухим стукотом випав із пальців меч. Величний полководець перетворився на шкодливого хлопчика.

— Коли ти подорослішаєш… — зітхнула мама. — Голова в хмарах!

І вийшла.

Уперше в житті Еміль відчув, що значить «ненавидіти себе». Пригнічений, він штовхнув меча ногою, і той на довгі роки застряг під провислою черевиною старого рипучого дивана.

…Русалка з йотуном про щось сперечалися. Еміль виринув зі спогадів і намагався зрозуміти, в чому річ.

— Мабуть, їх іще треба впізнати, — знизала плечима Аврора.

— Там таке пише? — спитав Б’юле.

— Там написано: треба назвати істинне ім’я.

— Для цього ни треба вміти читати — всі знають про істинне ім’я.