Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 95)

— Хлопче! — Б’юле вдав, що не почув, і простяг «Путівника» Емілеві. — Ти знаєш грамоту, га? Тільки ни давай бридкій ондині!

— Сам ти бридкий! — форкнула русалка.

— А тебе взагалі ніби кішка відкашляла! Наче медузу на пісок викинуло! — завівся Б’юле. — Мов риб’ячі тельбухи довго-довго на сонці лежали, і…

— Годі! — крикнув Еміль. — Досить сваритися! Я вмію читати. Але ж він не перекладеться.

— Маячня! — відмахнувся йотун. — Тільки вголос і без пауз, щоб від себе ни вигадував!

І розгорнув «Путівника» на тій сторінці, де був зображений комод із жуклядами.

І хлопчик прочитав:

— Херерберґід вьордур логанс ер бар сем аллір сем лейта ад брунні етту ад бир’я…

— Що ти мелеш! — перервав його йотун.

І тут ондина розреготалася. Її сміх був такий щирий, такий заразливий, такий дзвінкий, що дивитися на неї без усмішки міг хіба хтось такий самий переляканий і помисливий, як йотун. Вона заходилася то по-дельфінячому високим хихотінням, то дзвінким, мов пташиний крик, ахахахканням, то хрипким грудним реготом, що пасував би трохи застудженому коневі.

— Та що вже? — не витримав Б’юле, бо в повітрі просто-таки тхнуло підступом. — Кажи нормально!

— Дай вгадаю… — намагаючись віддихатися, крізь сміх видушила з себе ондина. — До цього тобі читав уголос цю книжечку який-небудь дверґр?

— Відки ти знаєш? — наїжачився йотун.

— А з того, що він читає дверґрською! І «Путівник» не зміниться для жодного з нас, бо всі ми під дією думкорості.

«Дурить? — напружено думав Б’юле. — Чи ні?»

— А чого ж я тоді нич ни розумію? — повільно спитав Б’юле.

— Бо думкорість вловлює думкосуть, — розвела руками русалка. — А хлопчик сам не розуміє, що читає.

Ще кілька секунд йотун шукав, що б таке заперечити, але, схоже, ондина казала правду. А отже, його чудовий план щойно остаточно провалився.

— І чого б оце я отако реготав… — упалим голосом пробурмотів йотун і, мов дитина, випнув нижню губу.

— А того б оце я отако реготала, мій голомозий друже, — урочисто мовила Аврора, — що я, на відміну від вас обох, вивчала дверґрську в школі!

— Вивчала дверґрську?

Як по правді, він і гадки не мав, що гірше: геть не знати, що написано в «Путівникові», чи віддати його (а заразом власну долю й, певно, саму душу) в лапи підступній і лихій ондині.

— Все одно тобі ни можна читати «Путівника»! — заволав Б’юле, ніби боявся, що не втримається й дозволить. — Я скорше голову до вулика впхаю!

— Хороша думка, — похвалила ондина. — Запам’ятай її. Ну а поки що я могла б перекладати.

— Перекладати? — перепитав йотун.

— Він читає непогано, попри акцент, — знизала плечима ондина.

— Най буде, — кивнув йотун. — Згода.

— Але спершу треба дещо зробити, — безжурно додала Аврора і замовкла з показною нерішучістю, наче раптом засумнівалася.

— Що? — нетерпляче спитав Б’юле. — Що зробити?

— Для початку тобі, колінце язикате, доведеться довго-довго вибачатися, — просичала русалка, вкладаючи в кожне слово стільки жовчі, що в Б’юле, здається, аж запекло в очах. — А вже потім, якщо добре попросиш, я, можливо, погоджуся!

І її мімічні маски показали йотунові всі лики люті, які тільки можна собі уявити.

— Колінце… — ображено повторив Б’юле і засопів.

Якийсь час він гарячково підбирав у відповідь щось про каламарячий послід і тухлі водорості, та потім передумав.

— А діватися ж нима куди… — приречено буркнув йотун. — Я тойво… Ну… Вибачаюсі, так би мовити.

— За що? — примружилася русалка.

Б’юле тяжко зітхнув:

— За «кішка відкашляла», за медузу на піску, за риб’ячі тельбухи, хоч я тоді й ни договорив… За «жереш медуз» — теж.

Кілька секунд обоє мовчали, а тоді русалка рішуче відкинула пасмо волосся з чола і сказала:

— Гаразд, слухайте…

Розділ 80

Здається, вона відчула присутність чогось живого ще до того, як йотун запалив одну з розвішаних повсюди ламп, а дзеркала відбили світло безліч разів і наповнили кімнату рівним сріблястим сяйвом.

— Нам туди, — йотун діловито подався до проходу в протилежній стіні.

Але русалка і з місця не рушила. Вона намагалася визначити, звідки так віяло життям. Великі терези посеред кімнати, здоровенне перо на них, дзеркала по колу… Вона вдивлялась у відображення. П’єдестали, яких насправді в кімнаті не було. У кожному з дзеркал і відображень у безлічі коридорів вони були порожні, й лише в одному-єдиному на п’єдесталі лежало те, що вона відчувала.

Серце. Велике, як яблуко, закривавлене серце, що ритмічно здригалося на чорній монолітній поверхні.

Русалка, немов зачарована, ступила до дзеркала. Яка беззахисна, оголена чутливість… Мабуть, йому боляче лежати отак на безжально жорсткому п’єдесталі, та воно давно звикло.

— Серцесховище, — тоном обізнаного прокоментував Б’юле, хоч ніхто його не питав. — Тут проходять випробування серця. Серце має бути легшим за пір’їну.

— Навпаки, — раптом озвався Еміль. — У серцях накопичується порожнеча.

— Немає нічого важчого за ту порожнечу, що в серцях, — озвалась Аврора.

Вона заплющила очі й притиснула щоку до дзеркала. Відчувалося щось іще. Якийсь ледь помітний відтінок болю.

— Його зрадили, — раптом сказала русалка. — Ось чому ці ноти такі тягучі.

— Які ще ноти? — голос йотуна прозвучав недоречно голосно.

— Аврора відчуває біль, — пояснив хлопчик і повернувся до русалки. — Ти знаєш, чиє воно?

— І гадки не маю.

— А нам теж доведеться проходити це? — спитав Еміль. — Випробування…

— Доведеться, — упевнено заявив Б’юле. — Раніше серця виймав особисто Хенті-Менті… До речі, то ни єго?

Русалка пирхнула:

— Це він усіх зрадив, а не його.

— Одне іншому ни заважає, — відтяв йотун.

— Подумай сам: то ж він загасив Лазурове Полум’я!

— Та він передумав, між іншим… — тихо мовив Б’юле і замовк.

На мить йому страшенно захотілося поділитися історією про вогнегубство Хенті-Менті, яка вразила його до глибини душі. Як Третій скасував той вчинок, а потім Гастропод скасував і самого Третього, і порятунок Хенті. Як хранитель Мадґулу прожив іще три дні, три години, три хвилини і три секунди, та чимраз чіткіше відчував, як тануть спогади про все прожите після порятунку. І як замість усього того лишається тільки один нав’язливий спомин, що раз у раз більше набирає барв, звуків, запахів і текстур, аж стає нарешті єдиною можливою реальністю: смерть Лазурового Полум’я. Але розповісти це означало б згадати і про зустріч із Третім. А якщо вже говорити про неї, то… І Б’юле мимоволі намацав у складках тканого пояса пружну грудку капсули рішату-масу. «Квиток в один бік, — згадав він. — Твоя роль — простенька підміна».

— Він — що? — перепитала русалка. — Ти сказав: «Він щось там»…

— Він і був Лазуровим Полум’ям, — не знати чому промовив Б’юле.

— Хенті-Менті? — здивувалася Аврора. — Ні, він був просто хранителем…

— У серці, — стріпнув головою Б’юле. — Він зберігав єго в серці. Тож ти маєш рацію — це точно ни єго.