Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 86)
— Мабуть.
Із шипінням спалахують сірники у коробці й розгоряються шапкою помаранчевого полум’я. Еміль бере кочергу і виштовхує коробку на підлогу. Вона вже не обгоріла. Здивований, Еміль обережно бере її в руку.
— Холодна, — каже він і відкриває. — І сірники цілі. Таке буває?
І звертає погляд на дівчинку. Вона довго і незмигно дивиться бездонно-чорними очима. Аж раптом очиська викочуються, ніби дві гігантські перлини, і вона підхоплюється зі стільця:
— Ми в завихренні! — зойкає. — І якщо не придумаємо, як вибратися, обоє помремо!
Кожне її слово відразу наче тоне в густій лемішці його пам’яті. Ось вона говорить, а ось він уже не певен — насправді вона це сказала чи він собі вигадав.
— Помремо? — запитує Еміль, і сірникова коробка випадає з його пальців.
Він навіть не зауважує.
— Коли рухаєшся в минуле, треба проживати все, як воно і було. Ну, або майже. Якщо відхилитися надто сильно — кінець.
— То нам доведеться жити
Вона мотнула головою.
— Так довго ніхто не витримає. У завихренні порушуються всі закони.
Еміль насупився.
— І що нам тепер робити?
Вона лише стенає плечима.
…Аврора мовчала і витріщалася в підлогу. Еміль дивився у вікно. Краплі дощу зривалися з віконного скла і летіли в небо.
— Чому ми не злітаємо, як краплі?
Вона звела голову і якийсь час розгублено дивилася на вікно.
— Вони не летять. Вони підскакують.
— І знову впадуть?
— І стануть хмарою.
— Звідки ти все це знаєш?
— Фізика завихрень. Зараз усі вивчають. Відколи хтось змінив минуле. Багато чого в минулому. Почали скасовуватися спогади. Ніхто не знав, що вдіяти. Більшість чіплялася за них, і почали виникати завихрення.
Він хотів запитати щось іще, але його рот раптом наповнився чимось пекучо-гарячим.
— Оо-оообхгргргхгргрррр… — забулькав Еміль і перелякано затиснув рота руками.
— У чашку! — заверещала Аврора. — В чашку плюй!
Краєм ока він помітив, як вона намагалася приборкати свої пальці, намагаючись взяти зі столу чашку. «Треба, як із коробкою», — встиг подумати Еміль, але вже побіг до раковини, щоб не захлинутися.
— Не смій! — закричала русалка, і він перелякано затулив собі рота.
Чаю ставало ще більше. Аврора стрілою кинулася до нього і тицнула порожнє горня:
— Пий! Не дивуйся, саме
Він послухався, приклав губи до краю і «ковтнув», хоч відчував, що ось-ось захлинеться. Та щойно почав «пити» з порожньої чашки, хоч як це дивно, відразу виплюнув увесь чай. І зрештою чашка в його руках наповнилася, й напій у ній — ніби його щойно налили.
Разом із завитками пари кухнею рознісся ніжний квітковий аромат.
— Не можна взяти і виплюнути чай, — пояснила Аврора. — Бо тоді виходить, що в чашці його ніколи не було. А не було, значить, ти його і не пив! Звідки тоді він у тебе в роті? Це й називається — відхилитися!
— Дякую… — Еміль важко відсапувався. — А якби ти не знала… Що зі мною було б?
— Скоріше за все, чай би безкінечно з’являвся у тебе всередині. Якщо пропустити початок будь-якого процесу, наслідки розростатимуться до безкінечності. Тому…
— …Я б луснув?
— Не думай про це! Чашки вже повні, тому зараз треба налити цей чай навпаки.
— Я впораюсь, — запевнив Еміль.
Струмінь окропу сам собою тягнувся до носика чайника, поки на дні чашки залишилася лише дрібка сухих квітів. Усе, як із сірниками: уявляєш одне, виходить інше.
— Обережно! — скрикнула Аврора і вирівняла його руку з чайником. — Нун життєдайний! Якщо чай у чашці закінчився, а ти знай нахиляєш чайник — знову виходить неможливе! Сетх його знає, що може статися…
Він висипав квіти назад у банку. Якийсь час вони просто сиділи — як сиділи надуті одне на одного, коли проживали це в «нормальному» напрямку. А незабаром він раптом відчув, як у середньому пальці наростає легкий біль. Спершу несильний, але з кожною секундою він дедалі дужчав. «Це той другий опік від пари! — згадав Еміль. — Більший зник, коли я запалив сірник, а цей — ні».
— А якщо я трошки обпікся… Воно загоїться навпаки?
— Що? — стривожилася Аврора. — Що там таке?
— Це коли я запалю сірник, — він показав їй почервоніння на пальці. — Я обпікся перед тим… Обпечуся… Зовсім трохи.
— Швидше, чого стоїш! — стривожилася русалка. — Роби це!
Але він уже й сам подався до каміна. Почепив чайника на гак і встромив пальця під носик — якраз тим місцем, де стирчав горбок пухиря. Несамохіть заплющив очі й чекав, що біль востаннє стане ще дужчим, а потім відпустить. Але біль у руці наростав і наростав, аж став нарешті нестерпним!
— Щось не так… — пробурмотів він і випростав руку.
Шкіра на пальцях була аж багряна і просто на очах вкривалася пухирями.
— Що?! — Аврора була налякана. — Ти точно знаєш, що обпікся саме в цей момент?
— Аякже… Тільки ж нічого не вийшло.
Аврора миттю зірвала покришку з чайника і занурила у воду пальця.
— Я так і знала! Ти повісив чайника надто пізно! А отже, зняв занадто рано, — вода не встигла закипіти! Тобто ти ніяк не міг обпектися…
— Авроро! Поглянь!
Набрякла шкіра на Емілевих пальцях стрімко вкривалася чорною, обвугленою скоринкою.
Розділ 71
— Боляче-е-е! — кричав Еміль і судомно стискав обвуглений зап’ясток. — Як боляче!
Русалка розгублено кліпала білими плівочками і скавчала йому в унісон. А потім раптом перемкнула на обличчі відразу кілька радісних личин і заверещала:
— Придумала! Встромляй руку у вогонь!
— Ти хвора?! Мені ж БО-ЛЯ-ЧЕ! Як боляче-е-е-е!
— Емілю! — вона вхопила хлопця долонями за щоки, змусила дивитися в бездонну чорноту своїх очей, та весь час змінювала лики: один серйозніший за інший. — Ти згориш, якщо не послухаєшся! Наказую тобі! ВСТРОМЛЯЙ! РУКУ! У ВОГОНЬ!
Цієї миті біль був такий, що Еміль от-от міг зомліти. Шкіра до самого плеча вкрилася чорно-коричневою кіркою. Голос Аврори, що благала його послухатися, долинав ніби звідкись із-за стіни, ледь пробиваючись крізь завісу нестерпного болю. Але він усе ж почув.
Аврора мусила допомогти Емілю сісти, щоб він не впав. Здавалося, ніби камін, кімнату й русалку він бачить звіддаля. Наче дивиться в бінокль, тільки навпаки. А тіло стало складним механізмом, яким він не надто вміє керувати, і навіть така проста дія, як простягнути руку, потребує зосередженості. Але якийсь звук страшенно заважав, роздирав вуха і, здавалося, сам мозок.
«Опануй себе, — сказав у його голові дуже спокійний голос. Наче його власний, тільки дорослий. — Ти зможеш!»
І він зміг.
Еміль устромив руку в самісіньке нутро палаючого каміна, і на кілька нестерпних митей біль став просто скажений. Світ навколо потемнішав, звузився до жовтогарячої плями полум’я. Швидше за все, він би висмикнув руку, якби Аврора її не тримала. Напевно, минула вічність, перш ніж біль відступив. Так раптово, що Еміль не відразу це збагнув. А відтак зрозумів і те, що жаский звук, який розривав йому барабанні перетинки, весь цей час був його власним вереском. І замовк.