Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 87)
Аврора негайно висмикнула його руку.
— Минулося? — запитала вона, прискіпливо оглядаючи Емілеву кисть.
Рука була абсолютно неушкоджена, без жодного сліду опіку чи навіть почервоніння.
— Здається…
— Здається чи минулось? Якщо не додержимо, опік повернеться!
— Тоді ще трохи… — невпевнено погодився Еміль.
— А якщо перетримаємо, рука почне втрачати тепло і перетвориться на шматок льоду.
— Тоді не треба…
— Ану… — вона ніжно провела пальцями по його кисті. — Ані крапельки не боляче?
— Ані крапельки. Навіть холодком тягне.
— Сподіваюся, не перетримали, — сказала Аврора і несподівано міцно його обійняла. — Я думала, ти згориш!
— Якщо чесно, я теж…
— Тепер не забудь розпалити камін. Якщо цього не зробити, то, виходить, камін горів тут від початку часів. А це неможливо.
— І що буде? Що станеться, якщо я не розпалю його?
— Думаю, він горітиме вічно, аж поки все тут спалить… А ти випадеш у Пустку.
— А ти?
— А я камін і не розпалювала, — і вона йому підморгнула.
— Виходить, тепер я — як він, — задумливо мовив Еміль.
— Як хто?
Він хотів відповісти, аж раптом його очі округлилися.
— Напис на стелі! Я теж можу надіслати послання!
— У тебе шок, — припустила русалка. — Краще посидь.
— Перестань, я зараз усе забуду! Скажи: там, у справжньому майбутньому, від якого ми віддаляємося… Що з нами буде?
— Не дуже пам’ятаю: наші тіла або вічно нагріватимуться, або вічно холонутимуть, і ми або згоримо, або…
— А якщо нас хтось висмикне? — перебив він. — Ми врятуємося там, у майбутньому?
— Якби хтось був на маяку і якби той хтось здогадався, де центр завихрення, щоб відтягнути нас…
— А де той центр?
— Там, де воно з’явилося. Але я не пригадую.
Еміль заплющив очі й щосили намагався намацати відповідь у пам’яті, але нічого не виходило. Він шукав бодай якийсь образ… Щось шарудить, коли сиплеться у воду, — що це?
— Що ми щойно робили? — питає він.
— Не пам’ятаю, — знизує плечима русалка. — Рятували твою руку, бо ти не встиг обпектися.
— Об чайник! — вигукує він. — Ми пили чай! Центр завихрення на столі!
Еміль підбіг до буфета, взяв звідти ложку і, не вагаючись, пішов до каміна. Присів перед ним і всунув ложку у вогонь.
— Наприклад, я випалю на ньому напис, — сказав він.
— Нічого не вийде, — похитала головою русалка.
— Хоч би хто прийшов на маяк у майбутньому, він побачить і…
— Ложку не вдасться нагріти.
Еміль здивовано витяг ложку з вогню й обережно до неї торкнувся. Холодна. Навіть, здається, стала ще холоднішою. Він засунув її глибше у полум’я, між яскраво-оранжевих вуглинок, і став чекати. Але за кілька секунд ложка стала абсолютно крижаною. Такою холодною, аж пальці ламало.
— Та що ж таке…
Не витримавши, Еміль пожбурив ложку додолу. Вона вся була вкрита шаром паморозі.
— Для каккарі це заскладно, — похитала головою русалка. — Та хоч би що ти починав, це вже кінець. Уяви, наскільки холодною має бути ложка, якщо ти запхнув її у вогонь, а витягнув і відчув, що вона однак лишилася кімнатної температури.
— Витягнув? — не зрозумів Еміль.
— Витягнув і поклав у комод… Це те, що ти зробив навпаки. Думай швидше, поки не забув.
— Що не забув?
— Що хочеш випалити напис на столі.
— А й справді… А що, як я
Еміль підбіг до комода і витяг іще одну ложку.
— Можеш спробувати, — знизала плечима Аврора. — Але зараз вона ж холодна, так?
— Ну, так.
— Отже, якщо вона й була гарячою, то вже давно охолола. Правильно?
— Напевно…
— Як вважаєш, скільки вона вистигала?
— Десь пів години.
— От бачиш. Якщо добре заплануєш, через пів години вона якраз нагріється. Тільки в той момент я вже буду в океані, й ми з тобою знову станемо незнайомцями.
— Має ж бути вихід!
— Не обов’язково, — зітхнула Аврора.
— Ні! Так не може бути! Не буває, щоб геть без виходу!
Аврора подивилася на нього з жалем, але нічого не сказала.
— Слухай! — не вгамовувався Еміль. — Уявімо, я вже розжарив ложку! Ось щойно випалив напис і поклав її назад у буфет. Це ж можливо, правда? Уявімо, що так і було! І от я, рухаючись назад у часі… я відчиняю тепер цей буфет…
Із цими словами він знову висунув шухляду. Кінчик однієї з ложок був розпечений, аж червоний.
— Як ти зміг… — тільки й прошепотіла Аврора.
Еміль не відповів, а схопив ложку і кинувся до столу. На дерев’яній стільниці вже було випалено кілька слів. Не довго думаючи, розжареним кінчиком ложки він заходився дряпати по напису задом наперед — як директорів двійник тоді в кабінеті. Від ніжки останньої «У» — й до самого початку. В повітрі з’явився їдкий дим, що тонкими завитками спускався до столу і втягувався в напис, поки деревина під ложкою світлішала й оновлювалася.
— Як ти це робиш?!
— Я наче пишу, тільки навпаки, — пояснив Еміль.
— Ні! Ти не розумієш… Як ти