Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 88)

— Що? — Еміль навіть на секунду зупинився.

— У завихренні мріяти неможливо! Запланувати щось дуже просте — ще так-сяк. Але ти запланував те, що самому тобі видавалося неможливим… Це ж і є мріяти!

— Напевно, — знизав плечима Еміль, продовжуючи стирати напис буква за буквою.

Ложка розжарювалася дедалі дужче, і коли він закінчив виводити букву «С», її вже боляче було тримати, а добра її половина світилася помаранчевим.

Еміль підбіг до каміна, щоб трохи остудити її у вогні. Коли колір ложки знову став вишневим, він повернувся і продовжив.

— Усе намарно, — раптом сказала Аврора. — Ти зробив неможливе, але це нам не допоможе.

— Напис залишиться на столі безмежно довго! Хоч би хто і коли прийшов на маяк — це шанс! Нам просто теж потрібно протриматися довго…

— Що там було написано? — спитала русалка, спостерігаючи, як під ложкою зникає остання буква.

— Ти забула?

— Я не забула, дурний каккарі, я не змогла прочитати! Ніхто не зможе! Ти написав своєю мовою!

Еміль видряпав останню букву, і поверхня столу стала цілою, наче ніякого напису і не було.

— Який же я ідіот, — безбарвним голосом проказав Еміль. — Піду запхну ложку у вогонь, бо вона розжариться нескінченно і спалить увесь світ.

Він присів біля каміна. Обоє мовчали.

— Я вже й сам не надто чітко пам’ятаю, — нарешті озвався він і зітхнув. — Здається, там було написано: «ВІДТЯГНИ НАС ВІД СТОЛУ».

Засмученому Емілю було невтямки, що, проживаючи навиворіт уривок власного життя, він допіру мимохіть виконав Перший із Трьох Постулатів Світлої Путі з останньої сторінки «Путівника», яку вирвав і викинув в океан невідомо хто і невідомо коли.

Розділ 72

…Хтось раптово смикає Еміля за комір — він падає, і враз усе поринає в темряву. Тільки за розбитим вікном крізь похмуру ніч проглядає сірою плямою закутаний у хмари місяць.

— Біда! Біда! — несамовито верещить мартин. — Чужий! Чужий!

Останнє, що він пам’ятає: перекинуті чашки, вишиті серветки, сухі квіти, які плинуть і перевертаються в повітрі, мовби час уповільнився в сотні разів. І як напнулися на вікні палаючі фіранки. І ще скалки — безліч тоненьких, мов голки, скалок. Еміль підхоплюється на ноги й рефлекторно торкається подряпаної щоки. Шкіра така гаряча, ніби в нього лихоманка…

Аврора сидить нерухома, мов статуя. Він кидається до неї й перекидає на підлогу разом зі стільцем. «Щоб висмикнути із завихрення!» — думає він і сам дивується з цієї думки. Примарні спогади про нестерпний біль у руці й дивне чаювання задом наперед видаються лише сном.

У повітрі ядуче смердить смаленим, але він цього не помічає. Як не помічає кремезного, лисого, як бубон, дядька, що стоїть у нього за спиною. З довбешки голомозого здіймається чи то дим, чи то пара. Не бачить Еміль і того, як чолов’яга кладе руку на пусті піхви в себе на поясі, як розгублено зиркає на них, ніби вперше бачить, як тихесенько дріботить геть і як не наважується повернутися до них спиною аж до самісіньких дверей.

Аврорині вії раптом затремтіли, й вона нарешті розплющила очі.

— Висмикнули? — лежачи на підлозі, запитала вона і розгублено закліпала. — Нас висмикнули?

— Мабуть, — невпевнено відгукнувся Еміль.

Він стояв посеред кухні, встромивши руки в кишені, й розгублено вертів головою — так, ніби щось напружено пригадував чи шукав. Аж раптом скрикнув:

— Сірники! Де мої сірники?

І, мов та ящірка, кинувся грудьми на темні дошки підлоги. Зрештою помітив коробку аж біля самої стіни. Полегшено зітхнув.

— Що? — запитала Аврора. — Що там твої сір-ни-ки?

— Нічого, — сказав Еміль. — Знайшов. Мені терміново треба додому.

…Підняти з першого разу не вдалося. Часовивернуту сірникову коробку і далі потрібно було класти, коли хочеш взяти, і навпаки. Але якесь дивне передчуття заважало зосередитися. Еміль ніби чогось боявся, але й сам не розумів, чого саме. Наче з сірниками було щось не так. Він мав би згадати, що саме, але схожі на сон спогади вже геть розтанули.

— Усе добре, — шепотів він собі. — Усе вдасться.

— Допоможи мені! — раптом закричала русалка. — Ентропія й далі палає!

Він обернувся й побачив, як Аврора підкидає дрова в оскаженілий камін, ніби полум’я, що ревіло, як реактивний двигун, горіло недостатньо сильно.

— Зараз.

І знову, як тоді уперше на горищі, уявив собі, ніби кладе коробку і відпускає її шорсткі боки…

— Що ти там робиш?! — зіпнула до нього русалка й швиргонула у вогнище стілець.

— Не заважай!

Треба було перестати думати. Перестати зважати на дурнуваті передчуття. Просто покласти коробку, що і так лежала, — він робив це сотні разів.

— Це через завихрення! — гукнула Аврора. — Гаряче стає гарячішим, холодне — холоднішим! Швидше!

Вона зірвала зі стіни гасову лампу, розкрутила корпус і вихлюпнула пальне у вогонь. Воно спалахнуло помаранчево-синіми язиками, і неймовірним чином полум’я трохи вщухло. Не згасло, звісно, але вгамувалося й знову обернулось із шаленого і пекельного на звичайний собі вогонь у добряче розпаленому каміні.

Еміль не помічав нічого навколо. Йому насилу вдалося вгамувати нервовий гопак власних думок. Він зібрався для нової спроби — і таки в уяві поклав кляту коробочку. Цього разу він не забув жодної деталі, й кутасті картонні боки вмить опинилися в його долоні.

— Думав, розучився! — радісно промовив він і всміхнувся.

Русалка щойно вихлюпнула в камін вміст іще двох ламп. Полум’я нарешті перестало гудіти й лиш лагідно потріскувало ніжками стільців.

— Думала, ти оглух! — у тон йому відказала Аврора. — Усе могло згоріти до Сетхової бабці!

Еміль її майже не почув, бо знову поринув у себе, щоб закрити коробку швидким порухом пальця (а насправді — відкрити)… Аж раптом завмер, ніби скам’янів.

Голос Аврори перетворювався на далеке цвірінькання. У голові запаморочилося, аж довелося опертися на стіну, бо підлога раптом стала дибки. Ось звідки було те передчуття — він уже бачив це в завихренні, просто забув. На Емілеве обличчя лягла тужлива тінь.

— Як же це…

— Що? — Аврора вже давно стояла поруч і зазирала йому через плече. — Що там таке?

— Вони знову цілі, — ледь не плачучи мовив Еміль.

— Твої лучини? Хіба ж це погано?

Замість відповіді він витягає сірника і чиркає ним. Ще раз, і ще, і ще. Жодної іскри. І тільки сірчана голівка тепер укрита блідим шаром криги.

— Я більше не можу повернутися, — каже він і жбурляє нікчемну коробку об стіну. — Я застряг тут… Застряг по-справжньому!

Ключ 5

Він той, в чиєму імені світло, і той, в чиєму імені світло — це він.

«Найновіший путівник Дев’ятьма Світами», «Кімната забутих надій»

Розділ 73

Тоненька ниточка долі, або ж урд, як сказав Третій (ще так казала Білейптова мама), і справді міцно зв’язала йотуна, що мав безцінного «Путівника» без останньої сторінки, хлопчика, що мав ту останню сторінку, але темну її версію, й русалку, що знайшла відповідь на запитання «де знайти Колодязі», але сама її не почула. Хлопчик чув, але не второпав, йотун не вмів читати, русалка вміла, але хто б їй дав того «Путівника» тощо-тощо… Одне слово, ви зрозуміли. Але також ця самісінька нитка простяглася й до малого квапливого серця говіркого мартина, хоч би яка була його роль у цій історії, а від нього — до чийогось живого серця на чаші терезів у порожній темній кімнаті Маяка, в яку побоявся зазирнути хлопчик. Утім, і це ще не все.

Звідти тонесенька ниточка урд потяглася вгору — до кімнати з дев’ятьма дверима, і через одну з них — просто у вистиглу нічну пустелю, над якою тягнув до неба свої ріжки золотий південний місяць. Вона перетнула невидимою лінією бархани і дюни, щоб десь на краю іншого світу, в глухому засніженому селі, простягнутися в глибину притихлої після дзвінка школи, просто до вчительської — до рясно намальованих губ дошкульного, чорного рота вчительки молодших класів, а від нього — до висохлої сльозинки в кутику ока вічно втомленої нової вчительки літератури, яка саме вийшла в коридор, супроводжувана недобрими поглядами колег, і хиткою ходою подалася до сходів.

Ниточка урд ковзнула й далі — вниз шкільними сходами, в напівтемряву тісної комірчини, де щойно розплющив очі тяжко питущий учитель фізкультури. Він втупився кудись угору, ніби міг бачити крізь бетон, як просто над ним сходить заплакана вчителька. І невідомо, як би воно все склалося далі, але тонесенька ниточка долі надійно вплела в цю історію й затюканого материнськими докорами хлопця, що біг стежкою від шкільного туалету, де нишком курив на перерві.

Біг і гадки не мав, що чекає на нього цього дня, який іще зранку видавався найзвичайнішим із усіх звичайних нудних зимових буднів.

Булдаков дріботів по тоненькій кривулястій уторованій стежці, що звивалася засніженим полем стадіону і з’єднувала прокурену крижану халабуду туалету з будівлею школи. Було так зимно, аж дрижали боки, й він не міг до пуття вдихнути. Від морозу злипалися ніздрі. Пальта на ньому не було, бо виходити курити в пальті — то було «по-лохівському», і так робили «дохляки» і «хлюзди». А Булдаков уже другий день поспіль курив лише в шапці, демонструючи новим друзям-п’ятикласникам, що він нормальний пацан. Шапку носити дозволялося, бо всі знають, що в мороз без неї запросто можна «вхопити менінгіт» і стати як нещасний Трубін, що жив біля лісгоспу. Той увесь час бив себе по плечах і невиразно вигукував: «Трубін! Трубін!». Його всі знали. Хворобливо худий високий парубок невизначеного віку, що гавкав на ворон і повторював власне прізвище.