Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 85)

— Скажіть їй про дощ! — заволала Степанида Купріянівна.

— Ішов дощ, — кивнув у дверях Олег Прокопович. — Отако, стіною.

І щойно ці слова зірвалися з його вуст, на неї нізвідки обрушився шум дощу, а перед очима, яскраво, як кіно, спалахнув спогад — так чітко, ніби все сталося вчора.

…Старий, до половини засипаний піском, древній маяк посеред пустелі. Сонце вже сіло. Неймовірна, немислима злива заливає водою розжарені піски.

Вона читає заклинання, й під дверима спалахує смужка світла. Стукає, долаючи свинцеву втому в руках, але не чує власного стуку. На порозі з’являється він — сам Хенті-Менті, Володар Заходу. Такий самий, як того дня, коли вони розсталися, — вищі не старіють.

— Хто це у нас тут!

— Допоможи мені, — шепоче вона, а сама насилу тримається на ногах.

Здивування в його лисячих очах спалахує лише на мить, щоб поступитися місцем іншому, добре знайомому їй почуттю. Азарту.

— Хіба у вас там немає цілителів? — глузливо запитує він.

— Вони не допоможуть, — відповідає вона. — Він помирає.

Дощ струменями стікає по її спині, одяг давно змок до нитки, а він і не думає запрошувати її ввійти. Він дивиться на дитину, а вона не відводить погляду від нього самого. Хоче віднайти в його очах бодай крихту тепла. Але ні, його цікавість — не більше ніж хижа допитливість лиса.

— Ти сама захотіла стати смертною.

— Що хочеш за те, щоб відвести мене до Криниць?

Він узяв із неї обітницю залишитися з ним назавжди, і вона б дотримала слова — така була клятва, скріплена світлом тоді ще палаючого Лазурового Полум’я.

Дитина постане перед Криницями сама — так вона вирішила, і цей ризикований крок видавався єдиним шансом. Усі вищі знають, що Криниці не виконують того, що ти просиш. Неймовірне, заповітне, істинне — це не три різні бажання, а три критерії того самого. І коли заходить про людські хотіння, найприкрішу штуку тут утинає слово «істинне». Тлумачі зроблять усе, щоб витягнути з тебе правду. Найімовірніше, ту, про яку ти сам не здогадувався, а радше — ту, яку багато років приховував. Ось чому Левчик мав загадати власне бажання сам. Щире, просте, дитяче — здавалося б, чого ще шукати в бажанні дитини!

Якби ж вона тільки знала! Якби могла виправити…

Вона загадувала відразу за ним і, бачили зорі, вона намагалася. Якби не її горе! Якби не малодушність!

Іронія в тому, що все це вона забула. Усе, зокрема і фатальну клятву. «Лейкоз, двадцяте березня тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого, нічого не можна було вдіяти» — всі ці роки вона щиро вірила у фразу, яку наприкінці вигадав один із Тлумачів.

І тільки зараз — згадала.

— …І вернéться сама, і в очах забуття, й теж помре молодою! — верещала Степанида Купріянівна посеред учительської, мов божевільна віщунка Валла.

— Я згадала! — луною озвалася Ольга Ігорівна. — Я згадала, що сталося з Левчиком!

Якусь мить вона ще стояла і хапала ротом повітря, а потім впала на коліна й видала такий журливий, розпачливий лемент, що навіть гидка усмішка Степаниди Купріянівни поспішила сховатися в куточках її нафарбованих губ.

І у відповідь на цей лемент, наче на поклик, у маленькій комірчині під сходами розплющив очі вчитель фізкультури Юрій Іванович, якого ось уже зо два дні не бачили в школі, але списували його відсутність на поширену в тих краях недугу «запій». Обличчя, волосся й навіть очні яблука фізрука були вкриті тонким шаром сріблястого інею, і здавалося, що він сяє у блідому світлі, що пробивалося крізь шпарину в дверях.

— Штовхач! — глухо пророкотав у кутку комори голос когось, що його постать була ще чорніша за темряву самої комірчини. — Штовхач!

І фізрук, винюхуючи повітря, підвівся і ступив до дверей.

Розділ 70

Він намагається вдихнути, але лише безпорадно роззявляє рота, наче риба. Чомусь згасали лампи, та в напівтемряві кухні видно, як поволі, наче в уповільненій зйомці, перевертається в повітрі те, що потужним поривом змахнув зі столу шторм: чашки, вишиті серветки, сухі квіти, що їх вони з Авророю запарювали як чай. І чомусь — скло. Безліч тонких, мов голки, прозорих скалок. Еміль із подивом розуміє, що лежить на підлозі і спостерігає, як яскраво палають на розбитому вікні фіранки і здіймаються, ніби від вітру. «Чому вони горять?» — зринає в Еміля в голові, аж раптом невідома сила підхоплює його разом із перекинутим стільцем і садовить на місце.

На мить кімнату осяває блакитний спалах, і тієї ж секунди сотні скляних голок із тонким сріблястим дзвоном ринуть з усіх кінців кухні до розбитого вікна й з ляскотом стають точно в раму — одним філігранним рухом, бездоганним до частки міліметра. І ось — від темряви та вологого подиху бурі їх твердо відгороджує неушкоджене скло.

Стає геть тихо. Фіранки по-домашньому затишно обрамляють темне вікно. Вишиті серветки акуратно лежать на столі.

— Ой! — запізніло скрикує Еміль і хапається за вилицю, де ковзнув гострим кінчиком один з уламків. Шкіра під пальцями цілісінька. Лишився якийсь хиткий спогад про біль, але Еміль не певен, чи не придумав його собі.

Дівчинка з чорними акулячими очима сидить навпроти і флегматично помішує чай, дзеленчить ложечкою об фарфорові стінки. Вона не зводить очей з Еміля, і в її погляді читається якесь німе, невисловлене запитання.

— Що це було? — промовляє Еміль.

— Коли? — невпевнено уточнює вона.

На її обличчі змінюються емоції. Різко, наче маски: здивування, байдужість, запитання в очах. Еміля це не дивує, наче так і має бути. Він обводить кухню безпорадним поглядом. Щось не так, але він ніяк не може вловити, що саме. Каструлі та сковорідки в ідеальному порядку розвішені по стінах, численні шафки, полички… Усе має бути не так.

«А як?» — запитує він себе, і це просте питання ставить його в глухий кут.

— Усе повинно валятися… — промовляє Еміль і сам не розуміє, чи це запитання, чи відповідь.

— Чому? — каже дівчинка і спантеличено оглядає кухню.

— Не пам’ятаю, — зізнається Еміль.

Біль у грудях. Він розстібає шкільний піджак і сорочку. Невелика лілова пляма.

— Що ми зараз робили?

Він обережно торкається плями — пече, наче опік.

— Пили чай? — відгукується дівчинка, але теж не цілком ясно, відповідає вона чи запитує.

— З цукром? — чомусь уточнює Еміль.

У пам’яті спливає чашка, по вінця наповнена густою цукровою мішанкою. Коли це було? Чи не було? Спогад тане так стрімко, що за мить від нього нічого не залишається. Тільки огидний звук шурхотіння чогось, що сиплеться у воду. Щось сиплеться у воду…

— Хто ти? — запитує він.

— Ти вже питав… — відказує дівчинка й одразу виправляється: — Тобто ні. Але скоро спитаєш!

— Правда… Чому ми про це говоримо?

— Не пам’ятаю, — вона морщить чоло.

— Мені потрібно налити чай, — повідомляє Еміль.

— Так, — погоджується вона. — Але пізніше. Щоб він устиг охолонути.

Ця розмова видається Емілю якоюсь вивернутою, але він не може збагнути чому. Зауважує, що сорочка на його грудях розстібнута. Дивно. Меланхолійно защіпає ґудзики і намагається вхопитися хоч за котрийсь із непевних спогадів.

— Віддай сірники, — раптом згадує він.

— Ці? — запитує вона і виймає обгорілу коробку.

— Так, — ствердно киває Еміль.

Дівчинка кидає йому коробку, він ловить обома руками. Довго обмацує картонні боки.

— Вони звичайні?

— Мабуть, — погоджується вона. — Це не мої.

— Згоріли, — засмучено каже він, коли заглядає всередину.

— Що ми тут робимо? — запитує дівчина.

Він трясе коробкою біля вуха, потім дивиться на неї, немов намагається щось зрозуміти.

— Не пам’ятаю, — нарешті зізнається Еміль.

Підходить до каміна і задумливо жбурляє у вогонь коробку.

— А ти?

— Не можу пригадати, — зітхає вона. — Але я скоро повернуся. Через стік у раковині. А потім ти його закриєш.

— Забуду закрити, — поправляє він. — Він зараз відкритий, тому що я забуду закрити потім. Це дивно?