Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 84)

— Авроро! — покликав Еміль. — Авроро, що з тобою?

Вона не рухалася, лише дрібно трусилася, наче її морозило.

Паморозь швидко підбиралась до русалчиних пальців, що судомно вчепилися в стільницю. І коли перші крижинки з’явилися на її шкірі, Еміль інстинктивно кинувся до неї й разом зі стільцем відтягнув на метр від столу.

— І-і-і-і-і-і! — заверещала Аврора й шпарко скочила на ноги.

— Що з тобою?

— Завихрення! — вона ошелешено витріщилася на нього. — Ти мене висмикнув!

— Обережно!

Крижана пляма інею розповзалася по підлозі й уже підкрадалась до русалчиних ніг.

— Ентропія падає! — видихнула вона.

Аврора застрибнула на стілець і потяглася до цукорниці, та щойно торкнулась, одразу відсмикнула руку.

— Паскудство! Яка ж холоднюча! Шукай ганчірку! Швидко!

Еміль схопив кухонного рушника і кинув Аврорі. Вона загорнула руку, схопила обмерзлу цукорницю й одним рухом висипала вміст у киплячу чашку. Цукру було чи не більше, ніж води. Чай одразу перестав вирувати.

— Тепер чайник! — вигукнула русалка.

Вона лила воду, аж та перелилася через край, і покришка з брязкотом впала на переповнене солодкою мішанкою горня. Стрімким рухом Аврора збила чашку на підлогу й завмерла. Пильно оглянула вкритий інеєм стіл. Паморозь вже не розповзалася. Розбита чашка лежала в центрі купи мокрого цукру.

— Здається, подіяло, — виснажено сказала русалка і простягла до Еміля руки. — Зніми мене!

Еміль допоміг їй зіскочити додолу.

— Що це було?

— Хтось прагнув повірити в минуле. Захотів, щоб було так, як не було, хоч воно вже було… — вона стривожено глипнула у вікно. — Забудь. Для тебе це надто складно. Краще ось що…

Кухню струсив громовий ляскіт і не дав їй договорити. Все навколо осяяв спалах близької громовиці.

— Вона вдарила навпаки! — заверещала русалка і пройняла його обвинувальним поглядом. — Про що ти думав там, біля вікна?

— Хочеш сказати, це через мене?

— Бо я думала тільки про те, який ти придурок!

— До речі, це ти запитала про брата, і я… — Еміль замовк на півслові. У нього запаморочилася голова і скрутило живіт.

Далекий танець блискавок за вікном набув якоїсь огидної нудотної плинності. Грозові хмари ніби безкінечно ковзали кудись вбік і вгору. Еміль одразу впізнав це гидотне відчуття, коли змінюються спогади.

«Скасовуються», — нагадав у його уяві директорський голос.

Жодних сумнівів — хтось просто зараз переінакшував минуле. Аврора щось питала, заглядала в очі, перебирала на обличчі занепокоєні лики, але він був ніби за склом. Русалка посадила його на стілець. Еміль навіть цього не усвідомив. Він щосили чіплявся за спогади, що вислизали, немов крихітні рибки, яких він ловив руками при самому березі їхнього лагідного південного моря… Силкувався не дати їм стертися з пам’яті… Подолати цю огидну, абсурдну подвійність нещодавніх подій, залишити тільки одну версію — ту, що була насправді.

«І яка ж?» — гидомирненько озвався в його голові директорів голос.

«Я пам’ятаю! — подумки закричав він. — Я все чудово пам’ятаю!»

Ось він повертається в їхню кімнату після мандрівки в завихрення. Ось іде шкільним коридором і майже не відчуває під ногами підлоги — від хвилювання, втоми і захоплення водночас. Думає, що скаже мамі. І майже не дивується, коли бачить, що вона спить. Ось він нашвидкуруч збирає рюкзак. Ось торкається губами її щоки.

Але водночас із кожною секундою в його голові чіткіше вимальовується інший, паралельний спогад. Він набирає барв так стрімко, що відрізнити його від реального дедалі важче. Ось у ньому з’являються деталі. Звуки, запахи. Відчуття. І от уже, за кілька секунд відчайдушної боротьби, він стає єдиним і справжнім: тим, у якому Еміль так ніколи і не повернувся до їхньої кімнати.

Бо коли до дверей лишалося якихось десять кроків, посеред коридору, освітленого пожовклими плафонами, стала стрімко згущуватися темрява.

Розділ 68

Темрява достоту згустилася: простір між ним і їхньою з мамою кімнатою потьмянів на очах, хоча лампи горіли не менш яскраво. Просто тепер вони освітлювали хіба що самі себе і скидалися на величезних, приклеєних до стелі світляків: яскраві плямки, не здатні ні до чого додати світла. Еміль зупинився й виринув із роздумів. Не сказати б, що після всього пережитого його так уже й легко здивувати, але те, що він бачив, точно не можна було пояснити звичайними причинами. А отже, знову коїлося щось надприродне.

Він зволікав. Подумав, чи не кинутися прожогом крізь морок, адже кімната — ось, за кілька кроків. І тут просто перед ним щось невиразно заворушилося, наче саме повітря раптом загусло, задихало, затремтіло — і просто нізвідки, на рівні його голови, в самому центрі мороку з’явилися пальці.

На перший погляд, це був ніби жмут переплетених фаланг, що жили самі по собі. Але ось у рухах з’явилась упорядкованість, одна половина пальців відокремилася від іншої, і слідом за ними з порожнечі показалися кисті. Два зап’ястки притискалися одне до одного тильними боками, тимчасом як пальці ніби намагались намацати невидиму опору. Ніби хтось силкувався розсунути сам простір, щоб увійти. І, немов на підтвердження цієї думки, руки прудко висунулися по лікті, виринули коричневі лацкани піджака «в ялинку», зап’ястки енергійно заворушилися, завертілись, потім завмерли, розчепірені, напружилися — й з нізвідки головою вперед чи то випірнув, чи то вивалився директор школи Олег Прокопович Рессель. З моторошно гучним гуркотом він сторчма гепнувся на старий паркет.

Перший порив Еміля — кинутися на допомогу. Але страх дав ступити йому лише крок — і він знову нерішуче завмер, наче цуценя перед згорнутою клубом гадюкою.

Олег Прокопович смикнувся, і над його скоцюрбленим тілом рвучко піднялися неприродно вигнуті лікті. Він уперся долонями в підлогу, підняв тулуб і глянув на Еміля. Тільки ось зробив він це горізнач — наче намагався стати на гімнастичний місток.

Еміль різко вдихнув — це мав бути зляканий крик, але горло немов зсудомило.

— Що вони тобі сказали? — лунким глибоким голосом прогудів директор.

Він вигнувся черевом догори, а маківкою — до землі. Аж раптом, не змінюючи положення тіла, з хрускотом розвернув голову підборіддям униз.

Еміль кинувся навтьоки. Напевно, за таких обставин мудріше було б побігти вперед — повз жахливого двійника, до мами. Або, може, слід було вибігти зі школи, помчати до вчительського будинку, покликати когось на допомогу. Та Еміль просто біг у бік, протилежний від того, де стояло на чотирьох вивернуте тіло монстра. Він не думав і не розбирав дороги, аж поки коридор за вестибюлем закінчився двостулковими дверима спортзалу. І тільки зачинивши їх за собою й опинившись у густих сутінках, просочених запахом старих матів і фарби, Еміль зрозумів, що не зможе попрощатися з мамою. Запалювати сірника треба вже.

І тоді почув, як у темряві спортзалу плаче Булдаков…

— Все було не так! — закричав Еміль у безкрає штормове небо за величезним вікном Маяка Мадґулу. — Не було там ніякого двійника! Я встиг попрощатися! Я встиг!

Він досі відчайдушно прагнув втримати в пам’яті давній спогад. Той, де він збирає рюкзак у напівтемряві кімнати. Той, де обіцяє мамі, що повернеться, й цілує її. Той, де лишає їй наостанок такий важливий захист від усіх бід — їхню силу, їхній талісман. Але новий, нав’язливий кошмар уже хазяйнував у його голові так, ніби був там завжди.

— Що з нею тепер буде? Що з нею буде без талісмана?

І він востаннє зосередився на плинному, мінливому, крихкому образі — він цілує маму в щоку. «З тобою нічого не станеться, поки мене нема!»

— Знову! — голосно скрикнула Аврора. — Знову!!!

Він озирнувся саме вчасно, щоб побачити, як по столу розлилася золотавим сиропом калюжа розтопленого цукру. Гучно тріснула і розкололася від жару порцелянова чашка.

— Віддай сірники, — зажадав Еміль. — Я їду додому.

Цієї миті на них обох, наче величезна штормова хвиля, обрушився шалений, як вибух, подув шквального вітру, насичений тривожним присмаком бурі.

Розділ 69

Того самого ранку, коли шкільна вчителька Ольга Ігорівна не змогла згадати, хто вона, а в кімнаті сидів схожий на її сина хлопчик, якого вона не впізнала… Того самого ранку, коли директор школи Олег Прокопович провалився у найжахливіші спогади дитинства і знову був наляканим, нещасним хлопчиком Олежкою, якого тиранив рідний батько… Того ранку, коли злобна, глибоко нещасна жінка Степанида Купріянівна зібрала в учительській усіх колег, щоб розповісти їм бридку, огидну плітку… Того самого ранку все було інакше.

Олег Прокопович теж ішов коридором на ватяних ногах і по-дитячому благав невідомо кого: «Тільки не в сарай, будь ласочка, не в сарай!». А Степанида Купріянівна так само надривно вигукувала свою історію й жалісно тягнула слова «біднесенький» і «дитинка». Але ж Ольга Ігорівна… Коли Ольга Ігорівна почула безглузді обурливі обвинувачення на власну адресу, вона розуміла, що все це брехня й наклеп, але просто не знайшла, на що опертися, щоб вистояти.

Вона замружилася, спробувала навести лад у коловерті уривчастих спогадів, але сама ж у ній і потонула. Ось чому вона розплющила очі й безпорадно прошепотіла:

— Звідки ви знаєте…

— Отже, правда! — переможно вигукнула Степанида Купріянівна.

— Все було не так… — майже благально прошепотіла Ольга Ігорівна. Але відповіді на просте запитання «А як?» вона не мала.