Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 83)

— І ти не скажеш, що я відповіла? — запитала русалка, і тепер в її голосі бриніла образа. — Сам запитав, і не скажеш?

— Скажу, — раптом пообіцяв Еміль. — Ти допоможеш мені вибратися звідси, а я скажу, що ти відповіла. Чесно. Згода?

Вдалечині, де небо перетворилося на суцільну дощову млу, раз по раз спалахували блискавки. Рішучими лютими поривами вітер атакував величезне вікно і, здавалося, ось-ось розіб’є скло. Еміль узяв кресало й розпалив камін. Дістав із шафки мідного чайника, почепив над вогнищем, закип’ятив воду. Простягнув пальця до носика і міцніше стиснув зуби, щоб зайвий раз не плакати. Випадково обпік одразу два пальці, тож боліло добряче, та все ж не так, як від сірника Булдакова. На одному пальці червонів опік, на іншому навіть з’явився невеличкий пухир. Еміль витяг сірникову коробку й допасував згорілий сірник точнісінько до пухиря.

— Дивись! — сказав він і легко, немов досвідчений фокусник, запалив обгорілого сірника навпаки.

— Чарівна лучина? — здивувалася русалка і по черзі перемкнула на обличчі захоплення, подив, розгубленість і радість.

— Сір-ни-ки, — по складах вимовив Еміль. — Вони горять навпаки… Не має значення. Туди дивись!

У напівтемряві кухні на дальній стіні поблискували міддю двері ліфта.

Еміль не зводив погляду з її захоплених і здивованих очей. Маяк залило мелодійне «ґін-ґонґ», і двері роз’їхалися.

— Отак я тут опинився, — пояснив він. — Знаєш, як зробити, щоб він поїхав назад?

Еміль боявся, що русалка просто мовчки похитає головою. Або, і це ще гірше, запитає: «А що це?». Але вона секунду поміркувала, зобразила найзагадковішу з усмішок і простягла йому долоньку:

— Дай сюди!

У Еміля навіть думки не промайнуло, що щось не так. Він чиркнув сірником, щойно голівка почала розгоратися, й у двох словах пояснив русалці, як поводитися з часовивернутою сірниковою коробочкою. Вона відразу все зрозуміла.

— Тепер бери, — простягнув сірники Еміль.

І коробка легко перекотилася в її руку.

— А тепер, Емілю, — проголосила Аврора, — ти скажеш, що я відповіла тобі про Криниці. Або можеш забути про свої сір-ни-ки! І про мідні двері теж!

І часовивернута коробка зникла у складках її туніки.

Розділ 67

Вони сиділи за столом і мовчали. Не просто мовчали, а старанно дулись одне на одного. Спершу він був кинувся битися, але русалка швидко вгамувала його жаским, таким, що пробирав аж до кісток, вереском. Тепер між ними панувало холодне мовчазне перемир’я.

«Може, варто просто розповісти, — міркував він. — Однак вона відповіла чортзна-що».

І сам собі заперечив:

«Почує відповідь — і покине мене тут. А сірників не віддасть».

Він знайшов на кухні якісь сухі духмяні квіти, запарив їх замість чаю й тепер пив. Русалці теж налив, але та схрестила руки на грудях і сердито дивилася на свою чашку, «перебирала» на обличчі різні вирази, наче тасувала колоду карт.

— Пий помалу, тоді не буде таке гаряче, — не витримав Еміль.

Русалка мовчки показала йому язика. Причому ця гримаса теж виникла на її обличчі миттєво. Але Еміля це давно не лякало. А коли міна виникала в невідповідний момент, то навіть смішило. Аврора склала губи трубочкою і вже намірилася сьорбнути чаю, але не наважилась. Вмостилася на стільці з ногами й перелякано принюхувалася до напою. «Як лисиця», — подумав Еміль.

Він узяв свою чашку, голосно втягнув чай губами і прицмокнув, показуючи, який той смачний. Русалка недовірливо зиркнула на нього.

— Треба дмухати, — зглянувся Еміль. — Щоб охолов. Отак — ф-ф-ф-ф-ф-ф…

Блискаючи в його бік очима, вона надула щоки і заходилася старанно видувати повітря в простір.

— У чашку, Авроро, дмухай у чашку!

Він не витримав і засміявся. Вона щось буркнула собі під носа і нажабилася.

Надворі блискавки грубо розривали хмари, окреслюючи рвані краї небесних ран. Еміль підійшов до вікна і мимоволі поринув у споглядання. Буря сунула просто на них, заливала темним індиго щораз більшу частину безкрайньої лазурі за вікном. Сонце лякливо сховалося десь по той бік маяка. Він думав про її відповідь. Дивну, безглузду і загадкову водночас. У принципі, це була ніяка не відповідь. Радше ще один ідіотський натяк. Приблизно цієї миті його замислений погляд, що давно вже блукав де заманеться, натрапив на табличку з написом. «КУЛІТУ АКСУ» — мимоволі прочитав він. Напевно, минуло кілька секунд, поки він усвідомив, що допіру подумки промовив слова, написані геть незнайомою мовою.

Еміль укляк, збентежений цим відкриттям. У його голові полохливою луною повторювалися слова Третього, який вимагав прочитати сторінку раніше, ніж на нього подіє русалчине зілля. Еміль зиркнув на Аврору — та відвернулась і флегматично цокотіла ложечкою в чашці. Похололими руками він поспіхом розгорнув сторінку, яку дав йому Тлумач. Йому аж у животі скрутило в болючому спазмі кепських передчуттів. Додолу посипалися воскові крихти зламаної печатки.

На пожовклому аркуші було кілька рядків, які Еміль легко міг прочитати, не розуміючи водночас жоднісінького слова.

…Зіжмакана остання сторінка, на яку, либонь, полювали шукачі Криниць по всіх Дев’ятьох Світах, непотребом лежала в його кишені. Еміль давно перебрав у пам’яті всі образливі вирази, які тільки можна приміряти на себе в пориві самобичування, але тепер його думки виснажено блукали коридорами темної школи на околиці засніженого селища, де чекала мама. Певно, вона місця собі не знаходила від хвилювання й поганих думок…

«Раптом вона думає, що я помер? Або щось гірше…»

«Щось гірше!» — похмуро озвався в голові його власний голос.

Треба негайно повернутися й усе їй розповісти. А вже потім разом вирішувати, що робити з Криницями, іншими світами і підступними велетнями. Тільки як?

«Не треба було взагалі їхати. Треба було спершу все пояснити мамі…»

«А вона б повірила?» — запитав внутрішній голос, і відповідь була цілком очевидна: не повірила б.

Як не повірила тієї ночі, коли в їхній кімнаті — ні сіло ні впало — опинився чорний директорський телефон. Еміль мимоволі зітхнув. Пригадався змінений відстанню голос у слухавці і як підступні сльози перехопили йому подих. «Ти вже дорослий, і мені потрібна твоя допомога! Мілько, допоможеш мені?»

— Чому вона тобі не сказала? — раптом озвалась русалка.

— Що?

— Що він помер, — додала вона, наче хльоснула батогом.

«Хто помер?» — мав би спитати Еміль, але біда в тому, що він зрозумів одразу. Миттєво. Вона читає думки чи щось таке… Еміль відвернувся і вдав, що й далі дивиться у вікно. А сам намагався стримати сльози. Не її собача справа! Краще б віддала коробку і котилася до своїх Криниць.

— Як ти дізнався? — запитала Аврора просто в нього за плечем.

Еміль щосили замружився, але сльози по-зрадницькому вирвалися з-під повік і тепер прокладали шлях по його щоках — униз, до поблідлих і до болю стиснених губ.

«Як ти дізнався?» — гуло в голові її запитання. «Як ти дізнався?»

…Південне сонце до дзвону розжарило нерухоме полудневе повітря.

— То ось ти який, — промовила незнайома Хазяйка Курей із двоповерхівки навпроти. — А де ж твій братик?

Він знай думав про її клятий ящик і про те, що не могли вони з хлопцями розтягнути по подвір’ю все вугілля, лише кілька разів там ховаючись.

— У лікарні.

— Це тобі так мама сказала? — запитала Хазяйка Курей, наголосивши на слові «мама».

Він кивнув:

— Ми літали до нього. Літаком. І я згори бачив корів.

— Тільки братик давно не в лікарні, — махнула рукою жінка. — Тебе обдурили.

— Мама? — здивувався Еміль.

— А ти піди й запитай, — порадила сусідка. — Іди і спитай, де твій братик.

— Де? — здивувався Еміль, бо геть не розумів, до чого вона веде.

І, перш ніж відповісти, сусідка розтягла губи чи то в гримасі фальшивого співчуття, чи то в огидній, мерзенній посмішці…

І знову, як тоді, на шкільному даху, в Емілевих скронях забилася марна безглузда думка, в якій головними були слова «якби ж».

— Ми нещодавно були в нього. І я плакав, бо йому ставили крапельницю, — Еміль і досі дивився у вікно і, здавалося, бачить у відображенні лікарняну палату. — А він казав, що це не боляче. Але ж я бачив голку…

Аврора, вочевидь, щедро насипала цукру в чашку й тепер гучно розмішувала, стукаючи ложечкою об фарфорові стінки. Цей надокучливий дзенькіт видавався таким нетактовним, таким недоречним. Він на кілька секунд замовк, щоб вона закінчила, але русалка знай калатала і калатала клятою ложечкою — ніби на зло.

— Не калатай так гучно, — попросив він. — Віддай сірники, і я скажу твою відповідь, обіцяю.

І повернувся.

Чай у її чашці шалено кипів, вирував ключем і розкидав довкола білі бризки. У чашці істерично металася ложечка, ніби прагнула вистрибнути. А поверхня столу навколо чашки надприродно швидко вкривалася памороззю. Пляма білих крижаних візерунків розповзалась мов полум’я. Пара ледь здіймалася над чашкою, замерзала крихітними крижинками й осідала сніговим пилом.

Та найголовніше — Аврора. Вона обіруч вчепилась у край столу і дрібно тремтіла — так, ніби її било струмом, а чорні очі були повністю затулені білими плівочками.