Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 82)

— Насилала ляк, — знизала плечима дівчинка, ніби це було вичерпне пояснення.

Її лице залишалося незворушним.

Еміль знову закашлявся. Вона сіла на підлогу навпроти і дивилася так уважно, наче вперше бачила у когось напад кашлю, й змінювала вирази один за одним — від зацікавлення до відрази і, нарешті, до співчуття.

— Тут боляче, — несподівано сказала русалка і простягнула руку до його грудей.

— Ні, — він похитав головою й торкнувся перенісся, куди кашель віддавався тупим болісним відлунням. — Отут.

— Ні, — похитала головою русалка. — Дай!

Вона жадібно притиснула долоню туди, де билося Емілеве серце.

— Вона тебе не любить! — на обличчі дівчинки спалахнула дивна емоція, схожа водночас на захват і страх, і вона жадібно вп’ялася в нього широко розплющеними акулячими очима.

— Хто? — не зрозумів Еміль.

— Твоя матуся!

— Неправда! — вигукнув він.

— Я відчуваю біль!

— Забери руки!

Він різко відштовхнув її долоню й відсунувся. В очах дівчинки була ніжність. Секунда — і спалахнула хитрість. І от знову — ніжність.

— Ну-ну-ну, — лагідно промуркотіла русалка, наче він був песиком. — Тц-тц-тц-тц!

І знову простягнула руку.

— Не чіпай!

Він важко закашлявся, й тепер уже йому справді боліло в грудях.

— Скільки тобі років? — несподівано запитала вона.

— Дев’ять.

— Дев’ять років, а стільки болю! — зітхнула русалка. — Яке твоє ім’я?

— Еміль, — прохрипів він.

І чекав, що, можливо, вона теж назветься, але та, вочевидь, і не збиралася.

— А твоє яке? — не витримав він.

— Дуже світле! — урочисто промовила русалка, і її обличчя засяяло радістю. — Аврора. Подобається!

Еміль гмикнув:

— Радий знайомству, Авроро.

— А тепер, Емілю, — урочисто мовила вона, прибравши для обличчя відповідну маску, — ти поставиш мені запитання. Але запитаєш саме те, що накажу я!

— І що ж це? — зацікавився він.

— Спитай мене, де знайти Криниці Долі! — випалила русалка.

— І де ж?

— Не так! — вигукнула Аврора, і по її обличчю пробігла ціла низка обурених личин. — Повним реченням запитай!

— А хіба так не зрозуміло?

— Ти назвав мені своє ім’я й більше не посмієш нехтувати наказами, Емілю! — владно промовила вона, і це було навіть трохи смішно.

— Не певен, — знизав плечима Еміль. — Обіцяти не можу.

Здавалося, вона аж розгубилась від обурення. Машкара здивування тричі промайнула на її пичці й зіпсувала весь парад розлючених ликів.

— Це точно твоє зроду дане ім’я? — підозріливо запитала русалка.

— Тобі конче потрібен мій послух?

— Аж ніяк! — запевнила вона і, як доказ, зобразила на обличчі всі мислимі лики невимовної нудьги. І все ж карикатурна маска хитрості показалася на добрі пів секунди, перш ніж її змінила удавана байдужість.

— Ти ж знаєш, що не контролюєш обличчя?

— Пф! — пирхнула русалка, і між масками байдужості виразно промайнули збентеження й образа. — А хіба тобі самому не потрібно до Криниць? Через біль. Я ж відчуваю!

— Слухай, Авроро, якщо хочеш мені щось розповісти, то кажи!

— Нун життєдайний, з якого світу тебе занесло! — вигукнула русалка. — Я не можу без запитання! Постав мені його вже, або якого Себека ти мене кликав!

Нерозуміння й роздратування на її обличчі видавалися цілком щирими.

— Голова паморочиться від твого клацання емоцій, — скривився Еміль. — Спитаю вже, якщо тобі так треба… Отже… Де знайти Криниці Долі?

Розділ 66

Її чорні очі повністю закрили білі плівочки вертикальної внутрішньої повіки. Він знай чекав, що вона заговорить знову чи бодай розплющить очі й стане нормальною, але русалка стояла, як сліпа, здригаючись усім тілом, а її повіки дрібно-дрібно тремтіли — моторошне видовище.

— Ей? — Еміль боязко торкнувся її плеча. — Що з тобою? Агов?

— Що?! — зойкнула русалка.

Білі плівочки сховалися в кутики очей, і її величезні чорні зіниці свердлили його жадібним, допитливим поглядом.

— Що це було? Я відповіла чи ні? Я відповіла?!

— Відповіла, — обережно кивнув Еміль.

— Відповіла?! Як таке можливо, щоб я щось сказала і сама цього не чула?!

— Ну, твої очі стали білими і…

— Що я відповіла? Що? Кажи негайно, що я тобі сказала, дурний каккарі! — емоції мерехтіли на її обличчі так швидко, що це лякало. Вона зірвалася на крик. У голосі надтріснутою нотою прозвучав відчай. — Емілю, відповідай мені!

— Чекай-чекай… То ти змусила мене питати про Криниці не тому що знаєш, де вони, а тому що не знаєш?!

— Русалка не знає відповідей, поки її не запитають, розумако! А тепер кажи!

Але говорити Еміль не міг — його рот, горло і живіт здригалися від веселого дзвінкого сміху, аж сльози котилися. Те, як швидко змінювалася галерея русалчиних машкар, тільки посилювало комічність.

— Перестань реготати й кажи! — загрозливо прошипіла русалка, її мімічні лики раптом перестали змінюватися. Натомість на обличчі почали проступати різкі старечі риси. — Кажи, або ж мій жасковиск доведе тебе до безумства! Будеш лише плакати і сіпатися, плакати і сіпатися!

— Тихше ти, — примирливо проказав Еміль. — Хто скаже тобі відповідь, якщо я плакатиму й сіпатимусь?

Вона відсахнулася, наче вдарилася чолом об скло. Зморшки зникли з обличчя, й воно знову стало дитячим.

— Ти заповзявся знайти туди дорогу сам! — прошепотіла вона. — Без мене! Дурнику, ти не дійдеш, у тебе немає останньої сторінки!

— Може, й не дійду, — повільно промовив Еміль, здивований, що вона це сказала. — Та хай там як, а саме зараз я хочу додому! Годі з мене мандрівок.

— Додому? — обурення на її обличчі змінилося кислою гримасою розчарування. — Невже в тебе немає заповітних бажань? Стільки болю — й жодного бажання?

— Я маю допомогти мамі.