Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 81)

— Припини! — кричить Еміль. — Ти лякаєш мого птаха! Перестань! Годі!

Він не витримує й плаче від напруження.

Несподівано русалка знову стікає додолу каламутним потоком і тепер струменіє просто до його ніг. Еміль поволі відступає, доки не впирається спиною в стіну. І тоді русалка виростає перед ним уже не в подобі сивої бабери, а темним водяним стовпом.

— Перестань, — повторює він. — Перестань!

Аж тут лунає голос. Він долинав, наче з-під води. Всередині водяного стовпа з’являлися бульбашки, що виривалися на поверхню пінистим виром.

— Ла са’ату! — каже голос.

Мабуть, якби не вода, він міг би видатися мелодійним. Але тієї миті звучав для Еміля як зловісне завивання.

— Іди геть! — вигукнув він.

— Амма! — м’яко промовив голос. — Амма!

І в темній глибині водяного стовпа показалася чиясь тінь. Еміль втиснувся у стіну, гадаючи, що знову побачить білу бабу, але з води вийшла… Напевно, найкраще її можна було б описати словами «звичайнісіньке дівча», хоча звичайні дівчатка не постають із каламутних водяних стовпів. Сам водяний стовп розлився по її плечах… і весь закінчився; лише тонкі цівки стікали з волосся і кінчиків пальців.

— Ла накутту, — співучо проказала вона.

А втім, ні, звичайною дівчинка не була. Дуже світле волосся, кольору вибілених сонцем китових кісток на березі Крабового острова. Бліда, мов папір, шкіра. І чорні-чорнісінькі очі. «Як у акули», — подумав Еміль і згадав картинку з батькового атласу з біології. Але найголовніше — і, безсумнівно, наймоторошніше — це те, як змінювався вираз її обличчя. Це не було схоже на людську міміку, коли губи розпливаються в усмішці чи брови похмуро сходяться над переніссям. Вираз її обличчя змінювався миттєво, наче хтось перекидав картинки — ось одна, а ось інша. Усмішка. Тривога. Усмішка. Здивування.

— Амару? — запитально промовила вона.

— Я тебе не розумію, — сказав Еміль і на крок відступив.

— Анну тіабу! — сказала дівчинка, і на її спокійному обличчі кілька разів з’явилася і зникла усмішка — ніби вона приміряла маску.

Еміль помітив, що на ній була та сама брудно-біла сорочка, що й на моторошній старій, і відступив на крок:

— Не підходь…

— Ла хака-аму, — русалка простягла йому складену човником долоньку. Маска розчарування. Улеслива усмішка. Вираз очікування. — Тц-тц-тц!

Еміль подумав, що вона могла б видатися приємною, якби не ці жаскі перемикання міміки. Русалка підняла руку вище — явно щось йому простягала. І тільки тоді Еміль помітив, що в її долоні — якісь зелені крихти.

— Ла са’ату, — процвірінькала дівчинка.

Тепер її мімічні маски були такі: ніжність, турбота, усмішка, знову турбота. Кожна емоція трималася приблизно секунду. Вона тицяла долоньку просто йому в обличчя, ніби хотіла торкнутися губ. Еміль спробував відступити ще, але вперся в кут.

— Що? — стривожено спитав він. — Що ти хочеш?

— Ла са’ату, — повторила вона. — Тц-тц-тц!

Ніжність. Турбота. Знову ніжність. Лукавство!

Еміль устиг це вловити, і навіть злякатися теж устиг, але вдіяти вже нічого не зміг: несподіваним рухом вона шпарко притиснула долоню до його обличчя, й він миттю відчув, як йому в горло через ніс хлинула солона вода. Інстинктивно розтулив рота — і вода відразу наповнила і його. Еміль відчайдушно метляв головою, силувався вирватися з жасних водяних обіймів, бо усвідомлював, що ось-ось захлинеться. Здавалось, імла навколо стиснулася до непроглядного мороку.

Розділ 64

Вона хлюпнулася на підлогу й відчула приємну шорсткість дерев’яних дощок. Ввібрала незнайомі запахи. Пил. Багато пилу. Тут давно ніхто не живе. І все ж хтось покликав її. Хтось вийняв корок і покликав!

Русалка набула форми, й тієї ж миті очі вкололо яскраве сонячне світло. Прислухалася. Тихо. Десь за стіною б’ються два серця. Одне, вочевидь, пташине — це метушливе дріботіння вона чує по сто разів на день. А друге? Вона замислено вслухається. Так б’ються серця в каккарі, але це якесь надто мале і надто квапливе.

— Побачимо, — прошепотіла русалка сама собі й змінила форму.

Самі вони звуть себе «людьми», а їхнє слово «людяний» означає «добрий». Але найбільше на світі люди бояться інших людей. Надто — несхожих на них. Дивно, але бояться хворих або просто тих, кому зле. Одне слово, банші, яка мучить її ночами, на вигляд, як усе це разом: ось чому русалка копіює її зовнішність. Вона напускає імлу, видає протяжний русалячий поклик і чекає.

Дитиня! Ось чому серце стукотіло так швидко! Спершу вона злякалася, що він одразу збожеволіє, але хлопчик виявився витривалим. Й однак потрібно було нагнати ляку так, щоб він перестав опиратися.

Усі знають, що коли смертний покликав русалку і не збожеволів від жаху, він має право поставити будь-яке запитання — й русалка відповість. Але будь-яке запитання її не влаштовувало. Задум був простий: якщо смертного як годиться настрашити, то можна змусити його виказати ім’я. А вже тоді він запитає не будь-що, а те, що потрібно. Потрібно їй.

Русалці завжди було цікаво, як воно діє. Як запитання смертних змушують русалок говорити? Чому ті відповіді завжди правильні? Звідки вона знатиме, що саме відповідати? І найголовніше — чи зможе збрехати?

Він захищав свого ручного птаха, кричав на неї і плакав з переляку, поки вона повзала по стелі. А вона знай дивилася на нього, бідолашного, і думала, що важко знайти істоту, примітивнішу за людину. Та однак їх шкода. Навіть коли в них заростають очі, а з рис обличчя залишається лише крихітний отвір на місці рота — навіть тоді.

Це болісне протиріччя часто мучило русалку і змушувало годинами поспіль стояти в заставленому акваріумами цеху закваски — спостерігати за каккарі на останній стадії перетворення на плід. Вони мляво тицялися губами в скло і злизували зі стінок залишки корму. Скло розплющувало губи, і їхні роти ставали схожі на кумедні присоски. Це трохи звеселяло русалку.

«Вони бачать сни, і їм це подобається, — пояснювала мама. — От чому в них заростають очі. Вони їм більше не потрібні!»

«А якщо їм іноді хочеться дивитися сни, а іноді — просто очима?»

«Їм нічого не хочеться, серденько, можеш мені повірити».

«А що, як дати їм думкорість, — можна в них самих запитати?»

«Не смій нічого кидати в акваріум! — стривожилась мама. — А втім, вони однак дуже дурні. Хоч трохи й подібні до нас».

Якщо клацнути нігтем по стінці акваріума, каккарі відчував вібрацію, налякано відлипав від скла і починав борсатися. Це змушувало його молюска хвилюватися й міняти колір. І тоді весь акваріум світився й переливався, і здавалося, що каккарі танцює на підводній вечірці. «Танці!» — вигукувала русалка, коли була в доброму гуморі, підтанцьовувала і намагалася потрапити в такт рухам каккарі, ніби їх і справді об’єднувала нечутна музика.

Коли була в поганому — це видовище завдавало їй болю.

«Після злиття молюск дихає під водою замість каккарі, — розповідав їй старший наглядач цеху. — А каккарі ділиться з ним поживними речовинами». Але одного дня молюск відліплювався від живота господаря, а каккарі згортався калачиком на дні акваріума. І дорослі русалки забирали його в цех ферментації.

«Їм не боляче, — вмовляв наглядач, витираючи їй сльози. — Поглянь, оно вже нових привезли!»

Тільки це не зараджувало.

…Дитиня каккарі, якого вона знайшла на маяку, було дурне, але миле. Воно кумедно лякалося, навіть коли вона скинула личину банші. Й ані слова не розуміло. Русалка пропонувала йому думкорості, але воно відмовилося. І хоч як було шкода, але довелося вливати йому спори силоміць. Воно злякалося, почало захлинатися, й русалці було його шкода ще дужче, але зупинятися було не можна.

Аби ж воно тільки не втопилося! Аби ж не втопилося…

Розділ 65

…Рідина проникала Емілеві в горло і навіть у вуха, він харчав, відчайдушно пручався й шарпався, але опирався дедалі слабше і слабше. Світ навколо почав тьмяніти. Він і надалі силувався відштовхнути русалку, але руки зустрічали саму лише воду. Кілька болісних секунд уже думав, що потоне. Відчайдушно верещав мартин.

А потім усе скінчилося. Еміль тяжко впав на коліна і зайшовся надсадним кашлем. Вода шуміла у вухах й у всіх пазухах носа — наче він цілий день пірнав. Вона стояла поруч і спокійно спостерігала.

— Нащо ти це зробила… — насилу вимовив Еміль.

— Думкорості тепер тут, — вона показала пальцем собі на голову, і спокій на її обличчі раптово змінила маска турботи. — Щоб ти міг розуміти.

Вода цівками стікала з носа і видавалась гарячою. Мартин тривожно бігав навколо нього. Усмішка моторошно спалахнула на обличчі дівчинки рівно на секунду і зникла.

— Хто ти?

— Русалка! — крикнув мартин. — Русалка!

Регіт! Ця несподівана емоція так налякала Еміля, аж він здригнувся. Страшніше було тільки тоді, коли той сміх так само раптово урвався.

— То ти русалка? — запитав він. — Але ж у тебе ноги!

— І в тебе, — зауважила русалка і перемкнула на обличчі вираз зацікавленості на подив, а тоді навпаки. — Це ж ноги?

Еміль не відповів. Від солоної води пекло в носі й горлі.

— А де стара? — запитав він після паузи.

— Тут, — відповіла русалка і тицьнула пальцем собі в груди.

— То вона — це ти?

— Вона — це біль, — дивно відповіла дівчинка, і на зміну емоціям прийшла лялькова маска крижаної байдужості.

— Біль — це твій вереск, — зауважив Еміль. — Навіщо так робила?