Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 80)

— Тисне! Як сильно тисне! — залементувала мама пронизливим, розпачливим голосом, і по щоках Еміля, всупереч його волі, теж ринули гарячі сльози.

— Тобі боляче? Болить голова?

Мама мовчки вказала пальцем на велике кухонне вікно. Еміль обернувся — й онімів. Могло здатися, що там нічне небо з якимись гігантськими, величезними зорями, але насправді непроникна темрява за склом кишіла неймовірним розмаїттям люмінесцентних риб! Там були і вудильники, й ліхтарні акули, і ще безліч глибоководних, що їхніх назв він не пам’ятав, а може, їх і взагалі не існувало в татових довідниках.

— Глибина, — знесилено прошепотіла мама. — Я не витримую глибини.

— Ма… — він обернувся до неї. — Це просто сон.

Вона його не чула.

— Усі кажуть, я там загину, а я хочу до сонця!

— Мамо!

— Я не мала пускати тебе першим!

Крикнувши це, вона з такою силою жбурнула ложку в тарілку, аж фарфор дзенькнув на високій, нестерпно жалісливій ноті, й розколовся. Вода цибеніла зі столу їй на коліна. Слимаки флегматично розповзалися.

— Не плач, будь ласка… — просив він.

— Я намагалася все виправити, намагалася! Я намагалася…

Аж раптом мама перестала плакати і втупилася поглядом кудись крізь стіл.

— Лейкоз. Двадцяте березня вісімдесят четвертого, — механічним, неживим голосом сказала мама. — Нічого не можна було вдіяти.

Зненацька викотила очі, немов від сильного болю, різко вдихнула, випросталася струною… І зникла. Не розчинилася в повітрі, не перетворилася на спалах, а просто щезла за одну незбагненно коротку мить: не стало ні мами, ні розколотої тарілки, ні морських зірок на столі, ні глибоководних риб за вікном.

Тієї самої миті, в далекому засніженому куточку одного з Дев’ятьох Світів, така собі шкільна вчителька широко розплющила очі, рвучко сіла на ліжку і шумно втягнула повітря, наче від болю.

Вона втупилася порожнім поглядом у білу стіну крихітної кімнати на першому поверсі школи, випростана, наче струна, і все намагалася зрозуміти, де вона. У перші кілька секунд після пробудження таке буває навіть із тими, хто не змінював місця проживання останні двадцять років, що вже казати про людину, яка допіру приїхала з іншого краю світу, та ще й змушена жити в школі. Проблема цієї вчительки була в тому, що вона так і не згадала: ні де перебуває, ні хто вона така.

Нарешті кволо кліпнула, обвела кімнату млявим, розфокусованим поглядом, аж ось уп’ялася у хлопчика, що сидів на стільці. Хлопчик був у звичному в тих краях шкільному однострою й уважно дивився просто на неї.

— Хлопчик? — здивовано промовила вона. — Ти хто?

— Я Еміль, — відповів він.

І пересмикнув плечима, наче йому по спині щось повзало.

Розділ 63

Високе сонце заливало простору кухню маяка прозорим золотавим світлом. Ажурні клаптики хмар самотньо пливли в майже безвітряному синьому небі. Нікого не було. На столі біля кухонної мийки й досі лежала масивна пробка з бронзовим кільцем. З крана одна за одною ліниво сповзали круглі краплі й з коротким металевим цоканням розбивалися об дно мийки. Аж раптом зі стічного отвору почулося низьке, тягуче урчання, наче з утроби голодного велета. Звук повторився знову і знову, а потім кухонна мийка почала сама собою наповнюватися водою.

Вона підіймалася просто зі стоку й була темна, мов хвилі штормового моря.

…Еміля висмикнув із роздумів якийсь звук. На мить здалося, що це завив за вікном вітер. Та ось він повторився, й Еміль підскочив, мов розтиснута пружина. Вже опинився на ногах, коли усвідомив, що чітко чув чийсь скорботний, сповнений болю стогін.

— Чужак! — стривожено зойкнув птах, наче підтверджував, що йому не вчулося. — Чужак!

Еміль завмер і прислухався до тиші. Стогін пролунав знову — низький, тривкий, скорботний плач. Стало моторошно до мурах, аж волосся стало дибки на потилиці — закортіло втекти, заховатися, зачаїтися. І водночас той стогін був якимось незбагненно закличним! Свідомість Еміля, здавалося, роздвоїлася й вимагала водночас і рятуватися, й рятувати.

Стогін урвався — і страх одразу взяв гору. Еміль наче вийшов із заціпеніння. Він швидко вислизнув у коридор і намірився бігти геть… Але стогін пролунав знову. Еміля ніби наповнили холодним тягучим желе: він завмер. Десь під ложечкою завібрувало непереборне бажання йти на поклик. Кілька секунд у ньому кипіла болісна боротьба. Відтак він повільно, наче під водою, ступив у бік кухні.

— Страшно, — невпевнено повідомив мартин і притулився до його ноги, наче переляканий пес.

Еміль нічого не відповів. Немов заворожений, переступив поріг.

Вона стоїть у кутку, спиною до нього. Маленька — як він. Довге біляве волосся нижче плечей — мокре, звисає пасмами. У довгій сорочці, теж мокрій до нитки. Стискає долоньками голову і чи то стогне, чи плаче — хрипко, протяжно, гірко. Це тихе, скорботне виття вібрує, здається, всередині самого Еміля й завдає страждань йому самому. Так бувало, коли плакала мама, і тоді сльози самохіть лилися і з його очей. Байдуже, знав він причину чи ні — він наче відчував її біль.

«Будь ласка, не плач!» — хочеться вигукнути йому, але він не може. А просто йде до неї. Не помічає, яке дивне все навколо: великі вікна вже не наповнюють кухню ранковим світлом, хоч за вікном і далі яскраве голубе небо. Попри закони фізики, кімната поринула в сутінки, такі густі, що, здається, відчутні на дотик. Еміль не бачить — його поле зору звузилося до коридору, в кінці якого скорботно стогне білява дівчинка. Не усвідомлює, як важко дається кожен крок, бо пробирається крізь стіну власного жаху. Не чує власного страху, що в паніці висуває йому єдину вимогу: тікати.

«Не треба плакати», — промовляє він самими губами і простягає руку до її тендітного плеча. І вже коли торкається мокрої тканини сорочки, несподівано помічає, які жовті, врослі нігті на її довгих скручених пальцях.

Вона обертається — стрімко, наче збирається вчепитися в його зап’ясток зубами. Еміль сахається і завмирає, паралізований жахом. Хижим поглядом червоних від тривалого плачу очей на нього дивиться сива, як сніг, стара баба.

Із запалених куточків її очей течуть чорні сльози, й жирні патьоки лишаються від них на блідих, аж синіх, щоках. Від переляку Еміль не може видихнути: набрав повні груди повітря й стоїть. І тоді стара роззявляє рота, химерно скручує язика трубочкою й видає огидний до сиріт і пронизливий чи то вереск, чи то свист. Мов скрегіт металу, що рветься, змішали зі скрипом заліза по склу. Голову, горло, зуби і хребет сковує тупий, тягучий біль. Кожен м’яз охоплює оніміння, ніби він увесь перетворюється на желе.

— Русалка! Русалка! — верещить мартин.

Еміль бачить, як птах б’ється на підлозі, безпорадно розчепіривши крила. І тоді долає заціпеніння і щосили штовхає стару в груди.

Чахле старече тіло з раптовим плюскотом розливається по підлозі калюжею. Його руки не зустріли жодного опору й вперлися в стіну.

Вереск умить обірвався, тільки болісне відлуння дзвенить у вухах. Еміль розгублено оглянув кухню. Підлога вкрита брудною темною водою, наче її мили й перекинули відро, в якому полоскали затхлі, старезні ганчірки. Мартин важко звівся на лапи і струснув мокрим хвостом.

— Іди до мене… — Еміль обережно підхопив птаха на руки.

Серце хлопчика й досі шалено гупало, аж заважало дихати. Ніби ще бачив перед собою моторошне обличчя з чорними борознами сліз. Пригорнув мартина до себе — переляканого, здається, не менше, ніж він сам, і гойдав на руках, мов дитину. Завжди легше залишатися сміливим, коли захищаєш слабшого.

Темна калюжа під ногами завирувала й раптово потекла до виходу з кухні — наче підлогу нахилили. Еміль цього не зауважив — він саме шепотів щось мартинові, а птах дивився на нього очима-намистинками і, здається, все розумів. Він також не відразу помітив, що в кухні знову панує дивний напівморок. Аж ось збентежено перевів погляд зі стін на вікно і знову на стіни. Ледь устиг зауважити, що підлога знову сухісінька, аж раптом кухнею знову розлився вже знайомий, сповнений смертельної туги стогін.

Вона стоїть у дверях — перегородила єдиний вихід. Еміль дивиться в її старечі очі, та з якоїсь причини не може відвести погляду. Все навколо ніби потонуло в серпанку, але в очах старої він бачить кожен луснутий капіляр. І тоді русалка повільно, ніби смакує, роззявляє чорного рота. Її язик скручений у химерну мушлю, й вона набирає повні груди повітря, щоб а чи свиснути, а чи заверещати.

«Мартин!» — виринає в Еміля думка, і страх за птаха — єдине, що надає йому сил. Він кидається до стіни, на якій розвішане кухонне начиння. Вереск наздоганяє його на півдорозі, пронизує болем аж до самого куприка, але йому вистачає впертості зірвати з цвяха пательню і жбурнути у білу постать. Русалка розливається калюжею, щойно метал торкається її чола, і сковорідка з ляскотом котиться десь по коридору. Темна вода на підлозі лине до стіни зі стрімкістю розлюченої гадюки, аж потім — угору, всупереч самій ідеї земного тяжіння. І збирається у скорчене сиве бабисько під самісінькою стелею.

— Перестань! — кричить Еміль, пригортаючи до грудей птаха. — Перестань, ти завдаєш йому болю!

Русалка впивається в нього зацікавленим поглядом. Вона стоїть ніби на чотирьох, але — на стелі. Її волосся звисає білими вицвілими пасмами, й це надає видовищу ще моторошнішого й демонічного вигляду.