Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 79)

Птах сонно моргнув і, здається, знову збирався заснути.

— Слухай… Я однак не залишу тебе тут, раз ти навіть літати до пуття не можеш.

— Літати… — без ентузіазму повторив мартин.

— Словом, нам треба відчинити двері, доки не розвиднілося. А для цього знадобиться твоє гніздо. Дозволиш?

— Свої, — відповів мартин.

— Вважатимемо, що це «так», — кивнув Еміль.

Він поклав гніздо в центр, щоб дим легко виходив у розколину, намацав у кутках іще кілька сухих гілочок. Довго вдаряв кресалом об залізо і навіть раз боляче забив пальця. А потім таки висік пучок яскравих іскор. Трава вмить зайнялася. За кілька секунд тонкі гілочки затріщали в їхньому маленькому багатті.

— Не хочеться, але треба… — збентежено сказав він мартинові й витяг одну з гілочок із вогню.

Старанно роздмухав кінчика. І, щоб не передумати, швидко притиснув до пальця. Сльози покотилися по щоках, бо ховати їх не було від кого.

— Я тут! — стривожено вигукнув мартин. — Я тут!

Еміль не відповів. Приклав обпаленого сірника до свіжого опіку, заплющив очі… За мить синє полум’я освітило печеру містичним холодним світлом. Мідні двері виблискували червоним просто в скелі. Еміль швидко підхопив птаха під пахву. Двері розсунулися з мелодійним «ґін-ґонґ!», і він мимоволі примружився від яскравого світла, що лилося з кабіни.

— Пора повертатися додому, — сказав Еміль мартину. — Бо Гастропод потягне маму в Пустку.

Мартин не відповів. Еміль чиркнув сірником, щоб запалити його навпаки

— Ліфт же поїде додому? — раптом засумнівався він. — Коли вже привіз сюди, то має повернути назад. Хіба ні?

Розділ 62

В обличчя Емілю війнуло спертим запахом давно зів’ялих квітів. Маяк Мадґулу був точнісінько такий самий. За вікнами ледь розвиднілося.

— Не виходимо, — рішуче сказав Еміль, і мартин сіпнувся у нього на руках. — Нам треба додому. І все розповісти мамі. Тепер вона точно повірить. Інакше звідки б узявся мартин!

— Тюлень хижак! — заявив птах.

— Тюленя я б не дотягнув…

Еміль несамохіть кинув погляд на панель без жодної кнопки. Нервово провів пальцем по гладенькій мідній поверхні. Але ж тепер ліфт поїде додому?

«А куди ж!» — гаряче запевнив сам себе.

Серце закалатало частіше, й Еміль судомно вдихнув. Він чекав. Ліфт, здавалося, не зачинявся цілу вічність. Аж ось стулки дверей поповзли назустріч одна одній, і Еміль полегшено перевів подих.

Стулки зімкнулись і притлумили шум океану. Він чекав, що от-от десь угорі загуде механізм. Але нічого не сталося. А потім двері ліфта відчинились і впустили в кабіну гуркіт хвиль і затхлий сморід мертвих хризантем.

Було б дивно, якби він не спробував поїхати знову. І ще. І ще. І ще раз. І знову. Нарешті Еміль на ватяних ногах вийшов із ліфта. За одним із вікон періщив дощ, і краплі креслили нерівні доріжки на склі. Блискавки розтинали вдалині чуже, незнайоме небо.

— Буря! — повідомив мартин.

— Я не можу поїхати, — сказав хлопець.

Пташка задерла голову і закричала тривожно й голосно:

— Шторм-шторм-шторм-шторм-шторм!

І від цього її клекоту стало зовсім тоскно і самотньо.

— Може, пізніше вдасться, — зітхнув Еміль. — Ходімо пошукаємо їжу. Помираю з голоду.

Вони спустилися вниз. За величезними вікнами догорав багряний захід сонця. Щойно Еміль переступив поріг зануреної в напівтемряву кухні, самі собою спалахнули каганці на стінах — так м’яко, що він навіть не злякався. Від їхнього жовтого світла все довкола стало якимсь домашнім.

Еміль розмотав туго перев’язаний шкіряним паском кран і без особливих сподівань відкрутив вентиль. Потекла цілком звичайна, чиста на вигляд вода. Цікаво, навіщо його перемотували. Він напився та з насолодою вмився і витягнув пробку, даючи воді стекти.

— Русалки! — озвався мартин. — Русалки!

— Кажуть, я зустріну одну… — відгукнувся Еміль, підтягнувся на руках і нахилився до самого зливу. — Русалки, аге-е-ей!

— Страшно! — сказав мартин.

— Не вкакайся, — байдужо зауважив Еміль.

Він намацав у кишені шорстку поверхню Останньої Сторінки. Хай там що замислив отой Третій, а прочитати її, мабуть, доведеться. Не прочитати — якось по-дурному. Але зараз не хотілося. Йому здавалося, там буде щось страшне про маму чи брата. Й Еміль вирішив, що прочитає, як матиме настрій. Але подумки пообіцяв собі, що точно сьогодні.

У маленькій комірчині знайшов сухофрукти і велику голівку сиру. Сир засох по краях, але в самій серединці був іще придатний, тож Еміль виколупував шматочки собі і мартину, й вони заїли це сушеними яблуками.

Наступні кілька годин він блукав маяком туди й сюди, бачив дев’ять світанків у дев’ятьох різних світах нагорі й появу місяця внизу. Він зробив відкриття, що лампи гаснуть, щойно він покидає кімнату, і спалахують, коли повертається, а годинник б’є зовсім не щогодини, а, мабуть, лише в Годину Сновид. Еміль міркував над тими натяками Третього. І хоча всі оті аналогії з лососем і Гастроподом залишалися туманними, деякі речі він зрозумів набагато краще, ніж міг подумати Тлумач у золотій масці.

Його думки перервав бій годинника і верескливе оголошення про початок Години Сновид. Еміль упіймав себе на думці, що боїться. Поки що всі ці ожилі сновидіння були моторошні. Згори зарипіли двері, застукотіли чиїсь підбори. Він обережно визирнув зі спальні. І коли вже проминув кухню й саме ступив на сходи, усвідомив, що краєм ока помітив якусь постать за обіднім столом.

І що ця постать йому нестерпно, пронизливо знайома.

Серце тяжко торохнуло і, здається, завмерло. Він не міг вдихнути і знав, що не зможе, поки не повернеться й не переконається, що йому примарилося. Еміль сторожко зазирнув за поріг і зойкнув. Вона сиділа спиною до нього, але він упізнав її. Упізнав би і за кілометр.

— Мамо! Ма! Мамусю! Ліфт більше не їде! Я хотів повернутися!

Мама схилилася над столом, важко підперла рукою чоло і байдуже шкребла ложкою по дну тарілки. Ніби й не почула. Еміль метнувся до неї, але завмер і не наважився торкнутися. Й сам злякався цього дивного, недоречного страхy, що наповнив його руки, плечі й коліна крихкою скляною скутістю — коли не можеш рушити, не зламавши чогось у собі.

— Ма? — і обережно обійшов її широкою дугою.

Мама похмуро втупилася в тарілку, мов ті нещасні діти, яких змушують їсти проти волі. Суп (чи що то була за страва) нагадував радше зеленаву морську воду, яку зачерпнули разом із водоростями і мушлями. І чорні лискучі слимаки вперто лізли на край тарілки, а мама байдужо згрібала їх ложкою назад.

— Ма? — гукнув Еміль. — Що ти тут робиш?

— Не знаю, — тихо сказала вона, і від її голосу, такого рідного, відразу стало не так страшно.

— Це сон, так? — обережно спитав Еміль. — Отой твій сон про риб…

— Це не сон, — відказала вона, і в голосі лунав біль.

— Тобі зле?

— Мені тяжко, — відповіла мама. — Тисне.

Еміль відчув, як пересохли губи. Він намагався зазирнути їй в очі, але мама, здавалося, не бачила його.

— Ма… Ти вже була тут раніше?

— Я й зараз тут, — похитала головою мама. — Він завжди знаходить мене. Завжди.

— Ти знаєш, що це за місце?

Вона вперше звела на нього погляд. І, здавалося, тільки зараз усвідомила, що з нею хтось говорить.

— Левчику… — прошепотіла вона. — Як же ти виріс!

— Я Еміль, — похмуро виправив він.

— Чому ти не послухався? — запитала мама. — Чому ти сказав їм це?

— Сказав що?

— Своє бажання! — на її очах виступили сльози. — Я ж просила тебе! Просила!

— Ма… Чого ти…

— Тепер він ніколи не віддасть його мені! Ніколи!

— Мамочко… Я не розумію…