Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 78)

Еміль з острахом узяв у руку пожовклий від часу аркуш грубого паперу.

— Це вона? Остання сторінка?

— Найостанніша, — кивнув Третій. — Ламай печатку і читай. Ну ж бо!

— І що буде? Що буде, коли я прочитаю?

— Мені здавалося, ти хлопчик, який шукає відповіді, а не ховається від правди. Ламай печатку!

— Я просто питаю: що тоді? Коли я дізнаюся всі ваші відповіді… Прочитаю останню сторінку… Що тоді?

— Упертий йолоп! — із шалом вигукнула Золота Маска. — Ти бодай знаєш, навіщо потрібні Тлумачі?! Знаєш, що Криниці Долі небезпечні?!

— І ЩО ТОДІ?!! — заволав на повні груди Еміль і виплеснув у цьому лементі весь біль, недовіру і лють, що вирували в ньому. — Що буде, коли дізнаюся?!

— Що ж, я скажу тобі, що буде! — велетень раптом став навкарачки й навис над Емілем, мов гігантський і водночас худий-худющий тигр, наблизив до нього величезну голову, і на Емілеве обличчя впала тінь, розбавлена золотими відблисками. — Тоді, мій нетямущий друже, твоя мама, либонь, згадає, хто вона! І перестане вічно хотіти спати! І тоді є шанс, що нарешті вона себе опанує! А не шукатиме шляхи в інші світи! І тоді — якщо пощастить — Гастропод не зможе затягнути її в Пустку! Й от тоді тобі буде кому показати твого дурного пта…

Велетень зник із лунким ляскотом. Лише прозора хмарка піску зметнулась у небо там, де він був секунду тому. Світ навколо спалахнув присмерковим пурпуром, і на Еміля обрушилися звуки. Шум моря, вереск мартина…

І близький грюкіт велетенських хітинових панцирів.

Розділ 61

Еміль не дав собі й секунди — зірвався з місця зі швидкістю вітру. Здається, навіть раніше, ніж почулося грюкотіння того краба, що гепнувся з маяка.

Мартин незграбно перекинувся в повітрі, дивом ухилився від шпильчастої клешні, коли Еміль на бігу підхопив його під груди і міцно притиснув до себе. А тоді спритно перестрибнув одну з хітинових лап, і надлишок адреналіну завирував у грудях недоречним захватом.

— Туди!!! — заверещав мартин. — Туди!!!

Останні вишневі промені потонулого сонця прокреслили довгі косі смуги тіней, і найбільше Еміль боявся не помітити каменя під ногами й перечепитися. Він мчав щодуху і не насмілювався озирнутися. Хлопець і гадки не мав, що робитиме далі — у цьому і полягала проблема. Схопити мартина і бігти — ось усі пункти його нехитрого плану.

— Туд-и-и-и! — хрипко верещав птах тоном піратського папуги.

Еміль перестрибнув черговий валун, коли мартин, не змінюючи інтонації, раптом заголосив:

— Наз-а-а-ад! Наз-а-ад!

Можливо, він би й не зауважив, якби цієї ж миті його не осяяла та сама думка: попереду знову був берег, по якому розгулювали здоровезні крабиська. Еміль круто розвернувся й кинувся вгору, на невеличкий пагорб.

— Туд-и-и-и! — лементував мартин.

Але вже за десяток кроків загорлав:

— Наз-а-а-ад!

Цього разу попереду не було нічого загрозливого. Але Еміль трохи змінив напрямок, повернув правіше, поки птах під пахвою не видав довге, переможне «туд-и-и-и!».

— Ти ведеш мене! — здивовано вигукнув хлопчик.

«Назад» означало, що він пробіг повз місце, де слід було повернути. Залишалося зрозуміти, в який бік звертати, і, як нескладно здогадатися, Еміль вгадував щонайбільше з другої спроби. Єдиний мінус: мартинова манера на весь голос волати навігаційні вказівки привернула увагу всіх крабів на узбережжі. Тож, коли Еміль помітив вузьку розколину в скелі й зрозумів, що саме її мав на увазі птах, краби вже мчали до нього з усіх боків.

— Туд-и-и-и! — верещав мартин.

— Заткнися… — важко вигукнув Еміль, хапаючи ротом повітря. — Я зрозумів!

У боці боліло так, ніби туди загнали цвях. Але довелося пришвидшитися ще дужче: краби позадирали клешні й бігли навпростець, тож цілком могли дістатися тієї шпари раніше за нього.

Еміль зціпив зуби. Він вкладав стільки сил у кожен крок, що, здається, вже не біг по землі, а лише відштовхувався в стрімкому польоті.

Розколина виявилася печерою з неймовірно вузьким входом, у який тільки й міг протиснутися хлопчина на кшталт Еміля. Він прослизнув боком між кам’яними стінами, і перший із крабів іще встиг запхнути за Емілем клешню й налякав його до півсмерті. Але не дотягнувся.

За вузьким кам’яним проходом печера розширювалася, але більше нікуди не вела. Це була кам’яна пастка, єдиний вихід із якої заблокували краби. Еміль забився в самісінький куток, адже боявся, що якийсь дрібніший краб таки зможе пролізти. Але ні.

За якийсь час членистоногі перестали пхати клешні в розколину, проте й не пішли. Вони нетерпляче тупцювали перед входом, немов голодні пси в очікуванні шматка м’яса.

— І що нам робити? — спитав Еміль.

— Страшно! — зізнався мартин.

— Є трохи…

Сонце, мабуть, уже зайшло, молочні сутінки досі розбавляли густу темряву і ледь-ледь висвітлювали центр кам’яної пастки. Попід стінами принишк морок.

— Ти розумніший, ніж я думав, — визнав Еміль.

— Тюлень хижак! — одразу заявив птах.

— Або ні, — зітхнув Еміль.

— Свої! — заторохкотів мартин. — Свої-свої! Тюлень хижак!

— Ти дуже дивний, — зауважив Еміль.

Птах наїжачився й замовк. Очі поступово звикли до напівтемряви. Пітьма в дальніх кутках більше не здавалася непроглядною. Еміль зауважив купку сухої трави на підлозі. Нахилився ближче. Гніздо.

— Він наче намагався допомогти… Віддав останню сторінку. А все одно щось не так, — промовив Еміль. — Думаєш, він брехав?

Мартин не відповів.

— Краще брехав би, — зітхнув Еміль.

Птах заплющив очі й задрімав.

— І ким був Гастропод до того, як розвернувся? І до чого тут мама? І взагалі, хіба може бути так, щоб вона була біля Криниць, якщо вона у все це навіть не вірить? — він помовчав. — Думаєш, мама могла мені брехати?

Затріщав хітин — хтось із крабів знову впхнув клешню в розколину, сподіваючись чим-небудь поласувати. Еміль здригнувся. Клешня пожадливо копирсалася в кам’яній шпарі, але, щоб дістатися до Еміля, їй бракувало доброго метра.

— Чужі! — вигукнув мартин. — Чужі! Чужі!

— Сподіваюся, вони не знайдуть, як пролізти…

Еміль ліг на пісок і спробував вмоститися зручніше.

— Знаєш, — сказав він мартину, — хоч я й не сплю, вночі мені потрібно відпочивати. Я все чутиму, не бійся. А вранці… Вранці щось придумаємо з крабами…

Крізь розколину в темряву кам’яного мішка зазирнули перші зорі.

— Зазвичай ночами я мрію про щось дивовижне, — мовив він. — Що я пірат на кораблі або лицар, що скаче пустелею… А зараз і так усе дивовижне… Аж занадто.

Птах мовчав, ніби розумів.

— Мій брат мріяв літати, — поділився Еміль.

— Літати! — вигукнув мартин. — Літати! Літати!

— Пробач, — знітився Еміль. — Я забув про твоє крило.

Птах нічого не відповів.

…У голові одна за одною крутилися картини недавніх подій, тривожні думки, безліч запитань без відповідей. Еміль намагався вгамувати цей вир, але, здається, такі зусилля виснажували ще дужче. Ближче до ранку карусель у його голові нарешті сповільнилася. Він уявив собі порослі кущами пагорби далеких рівнин, а себе — у білому плащі лицаря-тамплієра, що скаче на високому тонконогому коні до південного міста на горизонті. Але саме тоді, коли кінь ступив на дерев’яний настил підвісного мосту, пронизливий холод прослизнув під одяг, аж зуби зацокотіли.

Еміль сів і з полегшенням побачив, що небо посіріло в передчутті світанку. Поплескав себе по кишенях, знайшов кресало. Витяг часовивернуті сірники. Механічно потрусив коробкою… Аж раптом вигукнув так голосно, що розбудив мартина:

— Який же я ідіот! Я ж можу повернутися!

Еміль швидко витяг згорілий сірник. Роздивився пучку пальця. Згадав, що опік, який залишив йому Булдаков, давно зник.

— Доведеться обпектися ще раз, — сказав він мартинові. — Ненавиджу це…