Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 77)
— Залежить від того, що запалює, — багатозначно зауважив велетень.
— Наприклад? — спитав Еміль.
— От ти і скажи — наприклад! Ти зовсім не розумієш, що таке натяки!
— Не моє це, мабуть…
— Це й так ясно, — зітхнула Золота Маска. — У чому ти поклявся моєму братові?
— Запалити сірник.
— Якби ж то! Згадай, як саме ти сказав.
— Що запалю… Лазурове Полум’я?
— О-о-о-от!
— Що — от?
— Може запалити, але не палить — це-е-е…
— Лазурове Полум’я чи що? — скривився Еміль. — Теж мені, «не палить»! Воно ледь не перетворило мій світ на найгарячішу зорю!
— Та ні ж бо! — велетень схопився за голову, ніби вона от-от могла тріснути. — Лазурове Полум’я — це що?
— Плазма? — припустив Еміль. Він дуже багато читав.
— Ти до сказу мене доведеш, — застогнав Третій.
— Доведеш до сказу — це теж натяк?
— Ні! — Третій аж зойкнув. — Усе, не встигаємо!
Він підскочив і почав метатися туди-сюди.
— Здаюся, — засмутився Еміль.
— О, Імір Всемогутній! — велетень глибоко вдихнув. — Ти найгірший розгадувач натяків на світі! Чемпіон.
— Дякую.
— Я тебе не хвалив! — він стомлено опустився на пісок. — От навіщо ти тут?
— Випадково опинився. А назад не можу.
— Це ясно, — якнайм’якше промовив велетень. — А загалом? Чому ти не з мамою?
— Щоб повернути брата!
— Правильно! А що тебе веде?
— Нічого не веде. А то б я тут не застряг.
— Ну, то вело!
— Коли?
— Ну, навіщось же ти сюди прийшов! — вигукнув велетень.
— Я ж сказав: брата повернути!
— Та чув я це! Але навіщо тобі брат?
— Як — навіщо? Він мій брат!
— Випадкова людина, яка відібрала в тебе половину материнської любові!
— Це неправда! — вигукнув Еміль. — У вас, виходить, теж половина?
— У мене третина, — прогарчав велетень. — Була… Скажи мені, що ти хотів загадати біля Криниць?
— Щоб брат повернувся.
— Та до чого тут це! Криниці виконують тільки справжні бажання!
— Воно справжнє!
— Воно навіть не про тебе! — змахнув руками велетень. — Справжні бажання завжди про тебе.
— Неправда!
— Повір Тлумачеві біля Криниць! Яке справжнє бажання твоєї мами, як гадаєш? Чого вона хоче найдужче на світі?
— Повернути Левчика! Вона весь час про нього говорить. І плаче.
— Тоді чому Криниці не почули цього, коли вона стояла перед ними?
— Вона там була? Моя мама?!
—
— Це все якась неправда!
— Ще й яка правда! Як гадаєш, чому вона не пам’ятає того, в чому винна?
— Вона ні в чому не винна!
— «Лейкоз, двадцяте березня вісімдесят четвертого, нічого не можна було вдіяти», — мотнув головою велет. — Хто, по-твоєму, придумав цю фразу?
— Хто? Досить ваших натяків! Це все бридко!
— О, якби я міг розповісти тобі більше!
— То розкажіть!
— Та я ж і намагаюся! — заверещав Третій, і спокійний лик Золотої Маски тепер видавався недоречним. — Запитай, що твоя мама загадала біля Криниць!
— Ні! Досить! — Еміль похитав головою й почав відступати, не усвідомлюючи, що йде до маяка.
— Тобі в інший бік, — зауважив Третій. — Бо висмикне назад до крабів, а в реальності й секунди не минуло. Підеш зі мною глибше в Пустку — і зможеш на власні очі побачити, що сталося з твоїм братом!
— Ні! — Еміль насилу стримував сльози.
— Там можна перечекати небезпеку!
— Ви якийсь поганий!
— Тобі лишилося трохи більше як хвилина! Запитай хоч би, що загадав твій брат!
Еміль остовпів.
— Він теж там був? Мій брат?
— Твій восьмирічний братик, який невпевнено стояв і весь час підтискав нижню губу від напруження. Запитай, де в той час була твоя мама!
— Для чого… Для чого ви все це мені говорите…
— Щоб усе було справедливо, моя рибко, — Третій запхав руку під драний светр і витяг запечатаний червоним воском аркуш, складений, як конверт. — Ось. Нікому про неї не кажи, якщо не хочеш, щоб тобі перерізали горлянку вві сні. Надто тим, кому вирішиш довіряти!