Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 74)

— Ти був на волосині, — просто з-за спини долинув знайомий голос одного з братів-велетів.

Еміль все не міг відвести погляду від краба, боячись, що той таки впаде на нього. Але світ завмер, як тоді у школі. На тлі збляклого заходу хвилі океану перетворилися на темні пагорби. Бризки піни — ніби вилиті із застиглого скла. Він ступив кілька кроків убік, далі від закляклого в повітрі краба, і важко опустився на пісок.

— А де інший? — запитав Еміль.

— Може, сьогодні я і є інший.

Тільки тепер Еміль озирнувся — й аж здригнувся. Це був той самий худий тип у золотій масці й драному рожевому светрі.

— То це ви?

— Ти ж у курсі, що на це запитання неможливо відповісти «ні»? — зауважив той.

— Я мав на увазі, Третій.

— Так мене називають, — погодився велетень.

— А я Еміль, — із ввічливості назвався він.

— Якщо не витягнете свого тіла, краб вас з’їсть, щойно ми відійдемо глибше. Без тіла прогулянки довші, до речі. Це на майбутнє.

Геть збитий із пантелику, Еміль хотів було запитати: «Яке тіло?», та раптом згадав слова Високого і підскочив мов ошпарений. Там, де з маяка падав униз велетенський краб, на піску, розгублено дивлячись угору, досі стояв він сам.

Еміль несміливо наблизився.

— І як його… — невпевнено запитав він.

— Різко на себе. Тільки швидше.

Глибоко вдихнувши — не щодня висмикуєш за край самого себе, — Еміль ухопив за плечі того, хто скидався на його воскову копію, і смикнув. Спершу здалося, що зрушити з місця застиглого самого себе неможливо. Та раптом щось глухо ляснуло — і вони обидва впали на пісок. Еміль одразу сів і закрутив головою, — його друге «я» зникло.

— Якщо душа і тіло по один бік, вони відразу з’єднуються, — і Третій галантно повів рукою. — Ласкаво прошу! Тепер ви тут із тілом і душею. Буквально.

Здається, Еміль витратив останні сили. Хотілося просто посидіти, бо серце й досі тарабанило, а груди пекло з кожним вдихом. Велетень не заважав. Шок поволі відступив.

— Ви знаєте, що це за місце? — запитав Еміль.

— Кадінгірра. Острів у всіх світах.

— В одному світі це пустеля.

— Колись там було море…

Третій повернув голову туди, де біля самого піску завмер у божевільному віражі мартин, що тікав від крабової клешні. Одне крило витягнуте вгору, друге зігнуте під дивним кутом, махове пір’я розчепірене, ніби пальці…

— Не думав, що ти так швидко його знайдеш, — чомусь сказав велетень.

— Мартина? — здивувався Еміль.

Третій потис плечима:

— Цей світ. Загалом.

Здавалося, що крізь маску велетень заглядає хлопцеві в очі й що він чимось стурбований. І було зовсім не зрозуміло, що він почуває. Та чи й почуває хоч щось.

— Просто взяв і вийшов, — відповів Еміль.

— Ти навіть не уявляєш, як багато в цьому житті залежить від правильно обраних дверей.

— Мабуть…

— Коли тебе викине назад і барви знову стануть яскравими, я хочу, щоб ти не просто врятувався від крабів. А й учинив правильно.

Еміль мимоволі звів голову. Лише зараз він зрозумів, що світ навколо — ніби за брудним склом. Усе зблякло. Мабуть, тоді, у школі, було так само, але він не зауважив.

— І як правильно? — запитав він.

— Так, як буде краще.

— Кому?

— Наприклад, твоєму братові. Ти ж по нього прийшов? — велетень нахилився золотою маскою до Емілевих очей.

Братові… Скільки часу минуло, відколи він увійшов у ліфт? День? А він уже витратив одну з трьох капсул. Як він поверне брата, якщо за кожними дверима — цілий світ, і в тому світі ще треба відшукати Криниці? Стало нестерпно гірко і самотньо. Мабуть, саме тому він знову згадав той день. Довгі роки, аж до моменту на даху, він думав, що забув його — лінивий, розпечений сонцем недільний полудень, коли Еміль ховався в ящику для вугілля. В її ящику. Ну чому він не обрав будь-який інший із двох десятків однакових ящиків! Чому…

Здається, жар розпеченого південним сонцем асфальту досі пече його ступні. Він намагається ставати на траву, що проросла в тріщинах, щоб було не так гаряче…

«Мама все скаже, — думає він. — Засміється і скаже, що все не так. Навіть хай би назвала його дурником! Навіть насварила легенько — аби тільки засміялася».

І уявляє її обличчя. Як вона сміється, і сварить його, і називає дурником. І обіймає.

Вискакує на доріжку з бетонних плит, що веде до будинку, й біжить щодуху. Тух-тух-тух-тух — кожен крок відгукується в п’ятах ритмічним свербінням. Пригинається під гілкою, старається не наступити на опалі вишні, пірнає в тінь виноградника, і ось він уже під вікном кухні.

«Ма! — гукає він і забігає в під’їзд, що після спеки видається крижаним. — Ма! Мамо!»

І налягає на ручку оббитих дерматином дверей квартири номер дванадцять.

«Ма! Знаєш, що мені сказали про братика… Ма, знаєш? Ма!»

— Ти геть кука на муню! — гиркнув Третій.

І Еміль умить відчув, як хтось схопив його за плече і висмикнув із передпокою їхньої пропахлої в’єтнамськими циновками квартири, — на берег, де навіть сам вітер завмер. І тільки тепер усвідомив, що справді щойно стояв там! Буквально — був там, у тому дні!

— Неконтрольовані спогади можуть бути небезпечними! — повчально мовив Третій. — Ти все-таки в Пустці, хоч і на її краю. Чи знав ти, що вона здатна накопичуватися в серцях?

— Пустка?

— Порожнеча… — прогуркотіла Золота Маска, і в її голосі змішалися повага і біль. — У нас не так багато часу.

— На що?

— На розмову. Що робитимеш далі?

— Вже точно спробую нічого не згадувати, — пообіцяв Еміль.

— А взагалі? Вже вирішив?

— Не знаю… Вибиратися звідси.

— І що? Принесеш мамі пташку зі зламаним крилом?

— Їй зламали крило? — Еміль зажурено глянув на мартина.

— Літати — не головне, — відмахнувся велет. — Їй давно пора згадати, хто вона. Хоч це ти розумієш?

Еміль насторожено подивився на велета.

— Пташці?

— Мамі! Ти ж читав «Віщування»?

— Мамі не можна згадувати… — пробурмотів він. — Це як кокон…

— Там сказано, що мати Хлопчика-без-Сну погубить молодшого сина так само, як занапастила старшого, — незворушно провадив Третій. — І, певно, теж пересидить цю неприємність у власному коконі.

— Це все неправда! Вона нікого не занапастила!

— Так сказано у «Віщуванні», — знизав плечима Третій.