Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 73)

Сонце хилилось до небокраю. Попереду на пісок вибігли дві спритні тіні. Еміль навіть вискнув від захвату — це були два здоровенні краби, розміром з тарілку кожен! Їхні панцири були дуже світлими, майже білими. Краби виявилися напрочуд спритними, але Еміль був сповнений рішучості їх упіймати.

— Нікуди не йдіть! — вигукнув він і кинувся до маяка.

Схопив каструлю й щодуху помчав на берег. Боявся, що краби повтікають. Як же він зрадів, коли побачив на піску не двійко, а добрий десяток! Деякі були такі великі, що накрити їх каструлею було не так уже й легко. Еміль вирішив зосередитися на менших чи на середніх — якого впіймає.

Краби підняли клешні й не рухалися, ніби молилися крабовому богу. Іноді перебігали з місця на місце, а потім знову завмирали і здіймали клешні до хмар. Живіт Еміля голосно бурчав і вимагав дій. Він приготував баняка й почав обережно підкрадатися до найближчого краба, панцир якого був завбільшки із салатницю, а м’ясисті клешні — як дві чималі картоплини.

— Крабик! — у запалі заверещав мартин. — Краби-и-и-к!

— Тихо ти! — вигукнув Еміль, поки птах не сполохав здобичі.

Устиг подумати, що взагалі-то ці краби завеликі для мартина, якому б доцільніше було полювати на ту дрібноту, що він бачив раніше. Але мартин був іншої думки. Він залопотів крильми, сів на пісок просто перед Емілем, задер дзьоба і заверещав іще голосніше:

— Крабик! Крабик!

Якби мартин вигукував щось інше, Еміль би подумав, що птах відганяє його від гнізда абощо. Так і було: мартин розлючено махав на нього крилами.

— Киш! — гримнув Еміль.

— Тюлень хижак!

— То й лети до нього! — і мимоволі глянув у той бік, де бачив тюленяче лежбище — зовсім поруч.

Але всі тюлені кудись зникли. Еміль рішуче ступив уперед, і мартин поспішив відстрибнути. Хлопець ступив іще кілька кроків із каструлею напоготові, а тоді озирнувся. Мартин лишився, де й був, і сумовито дивився в його бік, наче не наважувався підійти ближче.

— Крабик! — гукнув птах.

— Ото і стій там, — тихо відповів Еміль і зосередився на полюванні.

Краби були агресивні, як сільські гуси. Але водночас такі самі полохливі. Спершу розставляли клешні й кидалися на Еміля, та щойно розуміли, що він не лякається, давали драла.

Якось йому вдалося влучно кинути каструлю й накрити краба, але той перекинув посудину, перш ніж хлопець устиг підбігти.

«Наступного разу встигну!» — запевнив себе Еміль.

Поволі краби відступили до самої води, але повертатися у свою стихію не поспішали. Еміль діяв обачніше — рухався повільно і плавно, немов очеретяний кіт, подовгу завмирав, щоб приспати пильність крабів. Це дозволило підкрастися так близько, що точний кидок став майже неминучим. Упевнений в успіху, Еміль не поспішав і ретельно обирав момент.

Не можна сказати, що він жодного разу не замислився, чому панцири у крабів такі світлі. Ця думка раз чи двічі торкнулася краю його свідомості й навіть відгукнулась у пам’яті якоюсь відповіддю, вичитаною в татових книжках, але її заглушили бурчання шлунка й мисливський азарт.

Був відплив. Еміль стояв на утрамбованому мокрому піску. Хвилі шипіли і пінилися за кілька метрів, закидали водяні язики до самих його ніг. Сонце занурилось у воду наполовину і прокреслило по океану довгу червону доріжку. Еміль був цілковито захоплений полюванням. Упівока помітив валун, що стирчав із води за кілька метрів, і в нього навіть промайнула думка, що якихось кілька хвилин тому валуна там ніби й не було. Але тривав відплив, і це все пояснювало: камінь виступив з води, от і все.

Можливо, якби Еміль повернув голову, то вистачило б секунди, щоб усе зрозуміти. І якби він прислухався до настирливих криків мартина, стало б очевидно, що в пташиному голосі давно звучить справжнісінький жах. Але Емілева увага була цілковито прикута до краба. Великого, мов диня, м’ясистого, зі світлим, ледь не прозорим панциром.

Таким прозорим, який буває лиш у крихітних крабенят.

Еміль метнув каструлю й одразу ж кинувся слідом і притиснув її коліном.

— Попався!

Тієї самої миті він зрозумів, що здоровенний чорний валун тепер набагато ближче, ніж був. Ближче, ніж будь-який камінь на оголеному відпливом піску. І тоді Еміль звів очі.

За два метри від нього, де води було насилу по коліно, сидів величезний, завбільшки зі стіл, і чорний, як смола, краб. Еміль встиг перевести погляд на здоровезні потужні клешні, коли монстр блискавичним ривком кинувся на нього.

Розділ 58

Напевно, Еміль машинально пожбурив у нього каструлю, бо вигнута, наче шабля, клешня на півдорозі до його голови змінила траєкторію, спритно впіймала посудину і зім’яла метал, наче то був аркуш паперу. На Емілеве щастя, щойно краб відчув, як щось ухопив, він одразу потяг це до рота й заходився метушливо обмацувати своїми молитовно складеними ногощелепами. До того ж між Емілем і крабом опинився верескливий мартин, і членистоногий, звісно, спробував ухопити й мартина теж. Усе це подарувало Емілеві рятівні секунди, щоб мерщій кинутися геть.

Він щодуху біг схилом угору — до освітленої криваво-червоними відблисками вежі маяка. Здається, весь цей час щось пронизливо волав мартин. Еміль наважився озирнутися лише на півдорозі — й одразу пошкодував, що витратив на це дорогоцінні секунди: краб виставив перед собою розкриті клешні й різкими, швидкими галсами біг слідом. Мартин раз по раз злітав над ним, губив пір’я, незграбно приземлявся майже в самі клешні й знову злітав. Через птаха краб добряче відстав, але його намір поласувати чимось живим видавався цілком серйозним.

Тільки тепер Еміль відчув, як шалено калатає серце і бракує легень, щоб надихатися. Перед очима миготіли кольорові плями. Він біг далі й думав лише про одне: якнайшвидше сховатися всередині маяка. А краб позаду нього невпинно виписував вигадливі зиґзаґи.

Еміль схопився за клямку на дверях, що похилилися на єдиній завісі, і з жахом подумав, що не зможе їх зачинити. Переступив поріг і полохливо смикнув на себе. Двері зарипіли і вперлися, але він тягнув щосили, і поступово ті піддалися.

Аж тут різкий звук змусив його обернутися. Вузенький хідник до єдиної кімнати повністю перекрив плаский панцир двометрового краба, що впхнувся між одвірками вертикально. У напівтемряві коридору він скидався на моторошну чорну постать. Його довгі кігтисті лапи займали весь простір від стіни до стіни. І щойно Еміль звів очі, краб загуркотів хітином і незграбно кинувся на нього.

На щастя, для стрімкої атаки було замало місця. Еміль устиг вистрибнути назовні. Могутні головогруди показалися в дверному отворі, і краб одразу спробував схопити Еміля клешнею. Тільки дивом той устиг налягти на двері миттю раніше. Єдина ціла завіса раптом передумала пручатися, голосно тріснула, і двері грюкнули. Однак Еміль би нізащо не втримав краба всередині, якби завісу знову не заклинило. Краб просунув назовні одну з лап, двері перекосило, здавалось, вони от-от зламаються, але відчинити їх хітинова почвара однак не змогла. Еміль сполохано озирнувся, шукаючи, чим би підперти двері… Якраз вчасно, щоб побачити колишнього переслідувача за якийсь десяток метрів. Настирливий крабисько прийшов за ним від самої води.

Першим поривом було знову тікати, але в останніх відблисках червоного сонця стало чудово видно приземкуваті тіні велетенських, завбільшки з телят, крабів, що заполонили тепер увесь берег.

Хижак не зупинявся, гнаний голодом та інстинктом. Єдиний прихисток був зайнятий, і замкнений там краб люто рвався назовні, немов кіт, який вирішив будь-що виборсатися з тазика для купання. Тоді Еміль гарячково запхнув руку в кишеню. Мерехтіла моторошна думка, що, поки біг, він міг загубити рішату-рішту… Але ні, довгасті ампули були на місці, й Еміль мерщій запхав одну з них у рота й приготувався до найгіршого. Ампула глухо вдарилася об зуби. Пружна, мов нестиглий аґрус, яким Еміль ласував там, удома, щойно ягоди встигали почервоніти з одного боку. Він відступив до стіни й про всяк випадок легенько стис ампулу кутніми зубами. Краб перед ним раптом завмер, готуючись до стрибка чи що він там собі задумав… Аж тут периферійним зором Еміль помітив рух згори й задер голову.

На висоті приблизно десяти метрів над ним на стіні маяка сиділа ще одна членистонога почвара. Краб був просто гігантський. Рази у два більший, ніж отой скажений обідній стіл, що гнався за ним від океану.

«Я лицар сплячого леопарда…» — шепоче голос у голові, й Еміль відчуває, як від жаху свинцем наливаються ноги.

Розчепіривши клешні, краб летить униз — просто на Еміля, й він щосили стискає зубами довгасту, немов ягода жимолості, ампулу рішату-рішту.

«Я сплю, не буди мене».

Розділ 59

Ампула тріснула з глухим низьким звуком, ніби клацнув суглоб.

Запізніло промайнула думка: якщо загадковій речовині потрібна бодай секунда, щоб подіяти, — це кінець. Еміль бачив усіяне шипами одоробало просто над собою й розумів: він будь-що має відскочити. Здавалося, навіть намагався це зробити, але тіло ніби отримувало сигнали не через нервову систему, а голубиною поштою — настільки довго і мляво реагували м’язи на істеричні накази мозку.

А краб знай падав і падав. Падав і падав. Так довго, що в якийсь момент Еміль усвідомив: членистоноге не рухається, а просто висить у повітрі! А він і не намагається відійти — лише застиг, паралізований спазмом жаху.