Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 64)
— То, може, повернеш серце власниці? — слизняк ощирився, і це, либонь, мало означати усмішку, якщо його химерна вертикальна пащека взагалі була на таке здатна.
— Якби ж я міг! Я взяв монету і заприсягнувся зберігати серце вічно. Це означає, щоб його повернути, треба розірвати угоду, а щоб розірвати — віддати монету їй.
— Ну, і що?
— А те, що я забув! Забув, куди її подів!
— Монету? Як можна таке забути…
— Я ж не знав, що вона мені знадобиться! Ми сварились, і я подумав, що викину той мідяк у неї на очах. Щоб провчити… Точніше, ми тисячу разів сварились, і я тисячу разів так думав! Але що зрештою зробив — не пам’ятаю, хоч убий… Усі ці перетворення на хмару піску і назад не поліпшують пам’яті.
Поки він говорив, слизняк тік до нього, наче жива рідка смола, витягував стрімкі нитки, мов тонесенькі лапи, переливався й перекочувався хвилями, аж нарешті виріс поряд із ним гидкою лискучою пухлиною.
— Отже, ти не зможеш повернути їй серце? — проворкотала чорна постать.
— Я згадаю, — пообіцяв Хенті-Менті, коли опанував себе. — Просто і далі шукатиму серед спогадів у Пустці. Знайду той день — поверну їй серце.
Слизняк раптом розтікся по його спині липкими обіймами, і Б’юле, що відчував усе разом зі звіроголовим, захотілося заверещати від огиди.
— Думаєш, вона зможе покохати такого, як ти? Після всього, що ти накоїв?
— Не роби так! — вигукнув Хенті-Менті й гидливо сіпнув плечима.
Але слизняк знай огортав його спину, шию, руки — немов важка чорна ковдра.
— Ні, серйозно, — шепотів він. — Що буде, як не покохає?
— Нічого! Чорне, густе ні-чо-го! — Володар Заходу впустив свою лисячу голову на вкриті ластовинням руки. — Я не знаю, що мені робити.
— Гірше, — пророкотів слизняк, що чимраз дужче навалювався йому на спину. — Ти не знаєш,
— Отож-бо й воно… — пробурмотів Хенті-Менті. — Навіщо!
І мляво додав:
— Злізь із мене.
— У всьому винне це слово.
— «Злізь із мене»?
— «Навіщо»! Воно штовхає за поріг, змушує відчиняти замкнені двері й пхати носа в темні закутки. Навіщо-навіщо-навіщо! Навіть якщо навколо немає жодної таємниці, «навіщо» змушує шукати їх у світі фантазій і зрештою породжує джерело всіх бід і тривог — мрії!
— Мрії зовсім не джерело тривог.
— То в твоєму серці зараз мир? Чи ти шукатимеш той втрачений спогад, аж поки Пустка не утне з тобою те, що з усіма? Рано чи пізно рішату-рішту не зможе тебе повернути, і ти застрягнеш у найжахливішому із власних спогадів! А все чому? Бо тебе нестерпне пече синє полум’я одвічного «навіщо!».
— І що ти пропонуєш? — лис скептично скривився. — Не гасити ж його…
— А кому воно приносить добро! Кому взагалі потрібні мрії!
— Хіба ти не знаєш, скільки вандрівників блукають у пошуках Криниць? — здивувався Хенті-Менті.
— І скільки з них гине? А скільки стає на Темну Путь й опиняється у ваших кігтях? — слизняк огорнув його, немов чорний кокон. — Мрії — то найкраща приманка. Хіба не тому ви переписали сторінку?
— Просто Світла Путь робила Тлумачів непотрібними.
— А чому ти продаєш не мрії, а спогади? Рішату-рішту купують найбагатші з людей і наймогутніші з вічних — чому?
— Просто… Їм подобається проживати їх наново.
— Отож-бо! Скільки тих, що діляться спогадами з друзями? А хто стане розповідати про мрії! Спогадам присвячені картини, пам’ятники, назви вулиць, музеї, замкнені кімнати, де витирають пил, але не живуть. Мемуари зберігають на книжкових полицях, а слово «сомнімуари» навіть не довелося придувати! Ти живеш, поки є надія, що твої мрії колись стануть спогадами! Хоч якісь із них. А тебе заразили мрією без шансу на втілення.
— На що ти натякаєш?
— На те, що ліпше не мати жодної мрії, ніж ту, яку неможливо здійснити! Подумай, скільки метеликів загинуло у свічному полум’ї без найменшого сенсу — невже їхня доля нікого нічого не навчила?! А не було б полум’я, вони б і не летіли.
Хенті-Менті підхопився так рвучко, аж слизняк сповз із його плечей і плюхнувся додолу в’юнким кавалком чорних шмарклів.
— Як ти можеш навіть казати мені таке! — зашипів лис. — Я Хранитель Мадґулу! Лазурове Полум’я — моя доля!
— Не всі хранителі такі принципові.
— Які це — не всі? Переді мною був Сорме-Тупе, і його розіп’яли на Споконвічному Ясені за те, що він запалив Лазурове Полум’я для Дев’ятьох Світів. А до нього не було нікого.
— Я живу навпаки, якщо пам’ятаєш, і ще не знаю жодного Сорме-Тупе. Натомість знаю того, хто буде після тебе!
Чорна постать виросла тепер мало не вдвічі вищою за Хенті-Менті, і той знову став почуватися маленьким лисеням.
— І хто ж це?
— Той, хто знайшов у собі сили не брати участі в облуді. Не бути хранителем порожніх ілюзій. Не витягувати з теплих хат тисячі наївних метеликів. Не морочити нічию голову марними фантазіями. І він зробив це не лише для себе, так само як і Сорме-Тупе, вочевидь, запалював синій вогонь не тільки для інших.
Лис замислився. Довгі розчепірені вуха надавали йому пригніченого, змореного вигляду.
— І що з ним станеться? — запитав він. — З тим, хто буде опісля…
— Краще подумай про те, чого з ним не станеться! Вічного болю, мук, поневірянь, почуття провини, неможливості знайти бодай одну причину прожити наступний день. Усього цього можеш уникнути і ти — одним-єдиним способом.
— Я і є Лазурове Полум’я, дурний ти слимаче! — прохарчав лисицеголовий. — Як я можу його загасити!
— Він теж був полум’ям! У цьому й сенс! Ти однак уже помер — саме тієї миті, коли троє ходячих циркулів ошукали тебе коло Криниць.
Хенті-Менті задер морду, втупився у величезного слизняка і мовчав. Нарешті нервово облизав носа і відсторонено промовив:
— Ти пропонуєш вчинити вогнегубство.
— Я пропоную покласти край стражданням, — поправив слизняк, іще дужче підріс, а відтак проголосив із жаскою крижаною патетичністю: — Покінчити! Страждання! Вогнегубством!
Розділ 51
По гілці дерева — широкій, як алея, і білій, як похмуре літнє небо, — бадьоро ступав високий м’язистий чоловік із лисячою головою. Гілка перетинала іншу, широку, як сільська дорога, а та — ще одну, вигнуту, як бігова доріжка на стадіоні. Чоловік легко переходив з однієї на іншу, бо саме дерево було таке велетенське, що кожен сучок був достатньо великий, щоб опертися на нього, ба навіть, щоб сісти перепочити. Це дерево було, безперечно, дивовижне, та аж ніяк не химерне. Навпаки — воно було втіленням гармонії й могутності самого життя. А що було справді химерним, то це те, як ступав по гілках чоловік із лисячою головою.
А йшов він задом наперед. Утім, зовсім не так, як можна собі уявити. Він не озирався, не намацував опори, не мружився мимоволі, остерігаючись, що вдариться об щось або ступить із гілки в порожнє безкрає небо. Він ішов легко й упевнено, так, ніби кожен його крок був наперед уготований самою Долею й не міг бути інакшим.
У певному сенсі так і було: чоловік із лисячою головою крокував у минуле.
Навздогін, із його майбутнього (варто сказати, вельми прикрого), біг дуже високий чоловік у чорному балахоні. Біг цілком нормально, іноді балансував руками, примірявся перед стрибком з гілки на гілку, боявся схибити й зірватися. І хоч рухалися вони в одному напрямку, велетень біг у своє майбутнє, хай і проти течії великої річки часу.
— Коли ж я тебе наздожену, руда ти собацюро… — бурмотів Велетень, стрибаючи чимраз ризикованіше, щоб хоч трохи скоротити шлях. — Уколошкати тебе — та й по тому…
Річ у тім, що Хенті вже скоїв жахливий злочин, але Третій Тлумач пірнув у завихрення й присягнувся, що скасує вогнегубство. І от тепер він біг у минуле, щоб за будь-яку ціну зупинити лиса. Утім, хотілося, щоб ота ціна була щонайменша. Бо замінювати минуле — це серйозна небезпека. І не тільки для нього: це ризик сплутати нитки долі або й геть зв’язати їх усі в шалений, неймовірний вузол, який легше розрубати, ніж навіть спробувати розв’язати.
Саме тому кожна хвилина в завихренні була небезпечною, й думка, що найпростішим рішенням буде зіштовхнути Хенті-Менті з гілки саме в цій точці, за кілька хвилин до того, як він скоїть
Гравітація, як відомо, діє в обидва боки. Хоч і може видатися інакше, якщо спостерігати в завихренні, як сухий лист злітає на гілку або краплі дощу повертаються в хмару; але ж то все ілюзія. Крапля злітає, бо перед тим позичила власну енергію землі, об яку розбилася, а тепер — забирає її назад. А Хенті-Менті нікому нічого не позичав. Отже, якщо зіштовхнути його з гілки, він полетить собі вниз. Але от що буде.
Смерть лиса настане не
— Доведеться ризикнути і вийти… — бурмотів Третій, поки наздоганяв звіроголового. — Ризикнути й вийти.
Мабуть, для Хенті-Менті все мало такий вигляд, ніби Тлумач матеріалізувався перед ним із повітря. Насправді ж велетень наздогнав його, ступив кілька кроків разом із ним і майже торкався грудьми його носа, щоб упіймати ритм, — а відтак поклав йому руки на плечі й різко смикнув до себе — ніби збирався закрутити лиса у вальсі.