Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 63)

— Повернути її?

— Її чи її кохання? — питанням відказує Тлумач.

Цього разу на відповідь звіроголового доводиться чекати довго.

— Кохання, — зрештою відповідає той. — Напевно, кохання.

— Скажи це.

— Хочу повернути кохання, — знизує плечима Хенті-Менті.

— Гадаєш, вона тебе справді кохала?

— Може, спочатку… — він знову надовго замовкає. — Не знаю.

— Як же повернути те, чого ніколи й не було?

— Хай не повернути!

— Віднайти? — уточнює Тлумач.

— Ти ж зрозумів, чого я хочу!

— Кохання.

— Її кохання!

— Вашого кохання?

— Напевно, так, — погоджується лисицеголовий. — Так точніше.

— Промов уголос!

— Я хочу віднайти кохання! — вимагає Хенті-Менті, і з його пащі на кожному слові вилітають бризки слини. — Наше кохання! Справжнє кохання!

— Віднайдеш, якщо справді прагнеш, — тихо мовить Тлумач, ніби сам до себе, а тоді урочисто і твердо проголошує: — Ти прагнеш щирого кохання тієї, що ненавидить. Вільного бажання, а не покори. Її ненависть завдає тобі болю, роз’їдає твоїм же гнівом. Ти потребуєш кохання, як повітря, — хоч і не усвідомлював цього, доки дихав. І ти готовий прийняти тягар могутньої сили, здатної запалити в живому серці кохання навіть у вічних. І ти готовий сплатити ціну за цей дар, бо він безцінний. Я збрехав бодай у слові?

— Краще я б і сам не сказав, — оскалює пащеку лис.

— Криниці — почули.

І світло згасло.

Розділ 50

Б’юле так довго стоїть сам у темному нічому, що починає хвилюватися.

— Третій! Де ти є? Ти тутка?

Нікого. Він крутиться в мороці, а здається, ніби й не рухається. Аж ось бачить удалині пляму блакитного світла. У тій плямі, посеред суцільної темряви, сидить долі високий, жилавий чоловік, і його худорляве м’язисте тіло, ніби висушене гарячим диханням самої Сахари, увінчує голова пустельної лисиці.

Його довгі вуха розведені вбік і поникли. Він пильно дивиться просто на йотуна — очі в очі. І паща його роззявлена у скорботному, журливому витті.

— Він сидить так уже три дні, — повідомив Третій на вухо Б’юле, і той здригнувся.

— Я раніше гадав, у нього голова вовка, — недоречно зауважив йотун.

— Багато хто так вважає. Він не проти.

— І чиїми очима я єго бачу?

— Його власними.

— Дзеркала! — здогадався йотун.

— Це Серцесховище, — кивнула Золота Маска. — А тепер мовчи і дивися.

Перед ним стояла гасова лампа, і світло від неї розтікалося дедалі більше і більше, аж поки на підлозі стало видно величезні терези. На одній шальці пульсувало живе серце. Хенті-Менті відвернувся від дзеркала і втупився поглядом у терези. Б’юле майже фізично відчув, як у грудях звіроголового вирують туга і біль.

Тепер стало видно, що кімната має багатокутну форму, а стіни — суцільно дзеркальні. Лампа та її численні відображення у скляних коридорах освітили все так добре, що здавалося, ніби в кімнаті сяє саме повітря.

Тихо. Лисоголовий знову витріщився на себе у дзеркалі. Його дихання важке і повільне. Тонкий рожевий язик облизав пересохлу пащу. Аж раптом по дзеркалу потекло щось чорне, мовби патьоки смоли. Хенті-Менті дивився байдуже, наче не зауважив.

Цівки чорноти з липким звуком зібралися на підлозі у великий лискучий згусток, який раптом заворушився, набув форми і виріс у високу худу постать, широку знизу і вузьку зверху.

Якби Б’юле знав про таку гру як шахи, він, мабуть, вирішив би, що постать схожа на чорного слона. І, певно, сказав би, що від неї віє холодом, як із морозильної камери, але про існування морозилок йотун теж не знав.

— Як усе минуло? — запитав чорний гість, і його вертикальний рот оголив безліч рядів тонких прозорих зубів.

— Три лукаві слизняки… — крізь зуби процідив звіроголовий і звів на співрозмовника очі. — Я в переносному сенсі.

— Але вони виконали? — незворушно поцікавився слизняк.

— Не те, про що я просив.

— Але ж те, чого хотів?

— Те, на що заслуговував, — хрипко промовив Хенті-Менті.

— То ти не радий?

— Це була остання надія. І її більше немає.

— Ти говориш загадками. Що тобі дали Криниці?

— Дар! Такий могутній, перед яким не встоять навіть боги, — так вони сказали.

— І не збрехали?

— О, ні! Я й сам не встояв!

— І що ж це за дар?

— А ти як думаєш? Що за сила може змусити закохатися, якщо змусити кохати неможливо?

Слизняк мовчав.

— Любов! — з гіркотою кивнув Хенті-Менті. — Вони подарували мені любов.

— Тобі? Любов? Я не розумію.

— Я кохаю її, що тут незрозумілого? Кохаю по-справжньому! Раніше думав, якщо не поверну — вб’ю! А тепер і волосини на ній не зачеплю.

— І в чому ж дар?

— У тому, що щире кохання здатне породити кохання у відповідь! Не може бути, щоб ти не чув цих банальностей у своїй Пустці!

— О-о-он воно що! — протягнув слизняк, і Б’юле на мить здалося, що в голосі його прозвучала прихована радість. — Ну, то породжуй!

— Роззуй очі! — вигукнув Хенті-Менті. — Як ти гадаєш, чиє серце на цих вагах?

— Ясно чиє. Останнім часом тут небагато сердець, легших за перо.

— А тепер скажи, якщо твоя обожнювана Пустка ще не просочилася тобі в мізки: як може покохати та, що в її грудях немає серця?! Чим вона мене покохає? Насосом? Токеном, що спаяли дверґри Місячних Просторів? Механічною підробкою, яка годиться лише для того, щоб не здохнути?

— Ти маєш на увазі…

— …Що сам викував власне нещастя! Особисто замовив у найкращих ковалів Дев’ятьох Світів! Власними руками вставив їй у груди, поки вона спала!