Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 65)
— Щоб тебе Сетх ухопив! — вигукнув Володар Заходу, бо зненацька наскочив на когось із Тлумачів. — Звідки ти взявся!
— Слава Іміру Споконвічному, — видихнув Тлумач. — А тепер, Хенті, слухай і не перебивай. Вогнеубивство скасовується. Ти цього не вкоїш.
…Вогнище догорало. Багряні відблиски танцювали на золотій масці й надавали їй відтінків вечірнього сонця.
— Тепер ти знаєш усе, — сказав Третій.
— То за це він вас і закатрупив, отой Гастропод?
— Гадаю, це хибне формулювання: він не мстився «за щось», а вбив мене «навіщось». Щоб я не врятував Хенті.
— Чому ви собі ни втекли?
— У тому й річ: від Гастропода не можна втікати.
— Ни можна? Я гадав, він на кшталт равлика…
— Діло не в швидкості, а в тому, що ти відразу розвернешся в часі. Досить одного кроку назад тієї самої миті, коли він ступає крок уперед — і от ви вже попутники у вашому спільному завихренні. А далі — ви рухаєтеся в один бік, тільки ти — в його стихії.
— І він таке вітворив? Змусів вас розвернутисі?
— Майже відразу після нашої розмови з Хенті. Той повернувся на Мадґулу, а я вирішив спуститися пішки. Мабуть, хотілося після всього цього пройтися. Не пам’ятаю. Я знаю, але не пам’ятаю нічого до тієї миті, коли зіткнувся з Гастроподом і з переляку ступив той клятий крок назад.
— Отже, то є перше, що ви пам’ятаєте?
— Перше, що я пам’ятаю, — як вмираю, розбившись біля підніжжя Ґрімдрасиля. Потім — як лечу на гілку, з якої впав. Потім — як він штовхає мене. І лиш опісля — стою на тій самій гілці, а все моє життя тане, неначе мара.
Б’юле замовк, намагаючись уявити життя, що починається зі смерті. І не зміг.
— Чому то важливе, щоб Хлопчик-без-Сну все дізнавсі? — спитав йотун.
— Справедливість. Він зрадить любов — і має за це відповісти.
— Але ж він допоки ни зрадив!
— А ще він занапастить Дев’ять Світів — то ми будемо чекати?
— А якщо він просто… — Б’юле прикусив губу, добираючи слова. — Ни дійде, й по всьому! І ни треба нич дізнаватисі.
— Тоді постраждає невинне дитя. Ми ж цього теж не хочемо?
— А коли він то вівідає, то хіба…
— Я чую сумнів у твоєму голосі, друже мій. Послухай, куди веде нитка долі цього милого хлопчика — і тебе разом з ним, бо ви пов’язані нерозривно.
— Із Хлопчиком-без-Сну?
— Із ним, ондиною і Птахою-не-Птахою.
— Птаха-ни-Птаха! — вигукнув Б’юле. — Та, що я бачив уві сні?
— Не відволікайся, — попросив Третій.
— І ондина? Я ни дуже люблю ондин.
— У цьому й річ. Ти не вмієш читати і не любиш ондин, зате в тебе є «Путівник». Ці три умови пов’язують вас, можна сказати, до гробу.
— Чийого гробу? — занепокоївся йотун.
— І це дуже слушне запитання! — похвалив Третій. — Ти знаєш, що у твоєму «Путівнику» бракує останньої сторінки? Тієї, що з Постулатами.
— Усі знают!
— Вона у хлопчика.
— У нього? — витріщився йотун.
— Він іще її не читав. А як прочитає — то все. Вважай, відтоптав ряст. Гаплик.
— Єму?
— Тобі! Всім вам, кого з ним пов’язує нитка Урд. А коли він постане перед Криницями — ти цього вже не побачиш, — йому доведеться ще й матір свою згубити. Рідну матусю! У цьому сенсі загибель була би для нього своєрідним визволенням.
— Згубити матір? — загальмовано повторив Б’юле, трохи очманілий від усього цього.
— Він дечим заприсягнувся. Її серцем. Такі-от справи. Не те щоб розумів, що обіцяє, але клятва є клятва. А Криниці виконають лиш одне бажання.
— Єке? — Б’юле кліпнув очима, як дурник.
— Ти нічого не зрозумів, мій друже-велете. Зосередьмося на простому: перед Криницями постане або він, або ти. А якщо сторінка дістанеться ондині — то лише вона. Отака проста математика.
— Простіше ни бува, — набурмосився Б’юле.
— Зараз ти все зрозумієш. Річ у тім, що в нього Темна Сторінка.
— То кепсько?
— Залежить від того, хто перший виконає Три Постулати. Ти готовий їх почути?
— А хіба таке вільно? — здивувався Б’юле.
— Чого ж ні! Ми стільки пройшли разом! — тут Третій зігнувся, мов ліхтарний стовп, і прошепотів йотунові в самісеньке вухо: —
— Кого вбити? — ошелешено витріщився Б’юле. — Кого зрадити?
— Він обирає. І збіг обставин у тому, що в хлопчика буде рівно троє супутників, разом із тобою.
Йотун перелякано замовк.
— Инчи нияк? — спитав він за якийсь час.
— Колись була описана і Світла Путь також. Але сторінку вирвали з «Путівника», довго зберігали на Маяку, а потім Хенті розкис і викинув її в океан. Обидві вели до Криниць, і в обох було по три умови, — тут Третій розвів руками. — Хай там як, хлопчикові випала Темна Путь.
— Просто скажіт, куди йти! — раптом жадібно вигукнув йотун. — Без усіх оцих Постулатів!
— Мудро, — похвалила Золота Маска. — Щойно ти дізнаєшся, як знайти Криниці, — і вже нікому цього не розкажеш. А спробуєш — провалишся в Пустку. Чи чому — як гадаєш — твоя мама не розповіла, як туди дістатися?
— Хіба ж вона була там?
— А хто хотів мати «найсяйливішого з усіх синів»?
— Найсяйливішого?
— Так вона сказала. Я лишень запитав, чи має оте сяйво променіти суто світлої днини, а чи в бурю теж. «Особливо в бурю!» — відказала вона. Як на мене, це досить неймовірно, тож я відпустив її до братів.
— Вона була там… — тільки й повторив Б’юле.
— Ви разом там були, якщо вже розповідати до кінця. Вона не мала з ким тебе лишити. А дуже хотілося, щоб ти сяяв. Припускаю, вона мала на думці «від щастя», але якось вони з Високим добалакалися аж до блискавок.
— Добалакалися… — ледь ворухнув губами Б’юле.
— Хіба ж це не зворушливо: мама проходить до Криниць заради щастя сина, і всього лише кілька слів розвертають цю історію в інший бік!
Йотун розгублено втупився поглядом у власні коліна.
— А й ни треба мені! — нарешті підхопився він. — Нич ни треба казати! Просто покажіт! Покажіт спогад когось, хто там уже був — і я второпаю! І піду туди сам-один, без нікого!
— Упізнаю відчайдушного Білейпта, готового на все заради кохання! — задоволено вигукнув Третій.