Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 66)

— То покажете?

— Навіщо мені це? Невже ти гадаєш, я врятував тебе заради твоїх віршів?

Б’юле на мить розгубився, хотів щось сказати, навіть розтулив рота, аж раптом знітився й відчув недоречний сором за власну наївність.

— Який же я йолуп… — і важко опустився на землю.

— Ну-ну, мій дорогий! Ти дійдеш до Криниць! — палко виголосив Третій. — Але спершу доведеться виконати те, для чого тебе обрала доля. Не можна дозволити Хлопчику-без-Сну занапастити Дев’ять Світів! А ти — той, кого веде Любов, а отже, здатен його зупинити.

— Хай би ондина зупиняла! Чому відразу я!

— Її веде ненависть, — махнув рукою Третій. — Ти — єдиний варіант.

— Кепсько… — Б’юле прикусив губу. — Виходить, мені доведетсі…

— І ти впораєшся! — увірвала його Золота Маска. — Я все продумав. У спогадах ти міг відчувати емоції інших, і я просив запам’ятовувати. Вони — ключ. Пам’ятати емоцію — головне в пошуку спогадів.

— У єкому пошуку? — насторожився Б’юле.

— Майбутньому, — відповіла Маска. — Ти розповіси Хлопчику-без-Сну все, що бачив. Особливо — ким була його мама і що саме вона забула. Звісно, він не повірить. Але й забути не зможе! Отоді ти й запропонуєш йому прогулятись удвох у Пустку, і все покажеш! На ось!

І велетень простяг Б’юле довгасту ампулу, схожу на ягоду жимолості, всередині якої вилась індигова мара.

— Що це?

— Це — рішату-масу. Вона як дві краплі води схожа на капсулу рішату-рішту, що є в нього. Достатньо розкусити — і ти опинишся на Краю. Ти без зусиль знайдеш оті спогади знову. Але пам’ятай: рішату-рішту завжди повертає, рішату-масу — квиток в один бік.

— А єк же я тогди повернусі?

— Ти що, дивний? — здивувалася Золота Маска. — Підміни його капсулу своєю! У нього лишилася тільки одна, я про це подбав.

— Дати трутку дитині? — тихо пробурмотів йотун.

— Тільки не драматизуй! Одна капсула витягає назад, інша — ні, от і вся різниця. Решта — між ним, долею і його власними спогадами. Твоя роль — простенька підміна.

— Підміна… — прошепотів Б’юле.

— Ну, пора прощатися. Як пощастить, то, коли тебе викине назад, Ґрарк якраз спатиме.

— А якщо ни спатиме?

— Значить, не пощастило, — підсумував Третій. — Пам’ятай, виконаєш моє прохання — і я доведу тебе до Криниць, так би мовити, за руку. Домовилися?

Йотун похмуро мовчав.

— Ти сказав, що годен на все заради любові, — нагадала Золота Маска.

— Я й годен, — тихо відповів Б’юле.

Третій схвально поплескав його по плечу. Підвівся й мовчки порозкидав ногою розжарені вуглинки, даючи на здогад, що розмову закінчено. А Б’юле знай дивився на згасле багаття. Тлумач склав руки на грудях і терпляче чекав.

— А на тій сторінці правда ото написано?

— Слово в слово, — запевнила Золота Маска. — Я сам і писав.

— Ви? — вражено мовив Б’юле. — А хто ж видирав?

— Це довга історія. Запам’ятай ось що. По-перше, якщо зволікатимеш, він почне виконувати Постулати. І ти цілком можеш опинитися першим у його списку. По-друге, падіння на пісок означатиме, що ти перетнув Край і перебуваєш із Ґрарком у спільній реальності. Від тієї миті я б, на твоєму місці, дуже поспішав.

— Забувся спитати. А з отих Трьох Постулатів… Те, що я залишу єго в Пустці — воно вважатиметсі чим? Зрадою чи…

— Убивством. То вважатиметься убивством.

Сказавши це, Третій раптом штовхнув Б’юле в груди — так сильно, аж той гепнувся на пісок. А коли схопився, ображений і приголомшений, то побачив, що знову стоїть на піщаному узбережжі. Небо було цілком нормального кольору, а океанські хвилі гули, розбризкуючи піну — як і належить хвилям в усіх Дев’ятьох Світах. Він тільки тепер усвідомив, якою тихою була та місцина. Вітерець обвівав його лису голову. Йотун прикрив очі, насолоджуючись цим несподіваним відчуттям реальності.

— Наче з того світу… — пробурмотів він.

За кілька хвилин Б’юле спантеличено розглядав перекошені двері маяка. Завіси внівець заіржавіли. Спантеличений, він пошкрябав нігтем руду поверхню окисленого металу. Зненацька до його вух долинуло тужливе, протяжне виття, і йотун закляк від жаху. Таке завивання в цій частині океану могла видати лиш одна-єдина паща.

— Ґрарк! — видихнув Б’юле.

Тлумачеві слова про те, що треба «дуже поспішати», набули для Б’юле нового, вельми конкретного значення, й він обома руками схопився за двері. Кілька довгих секунд він, насилу балансуючи на вузьких сходинках, тяжко сапав, напинав м’язи і смикав двері й так, і сяк, але ті лише рипіли й опиралися.

— Йормунґанд… — вилаявся йотун і витер піт.

Тривожно озирнувся. Ґрарк досі був по той бік маяка, і Б’юле з потрійною силою навалився на двері ззовні, — так, ніби пекельний пес мав вистрибнути на нього зсередини, а не вийти з-за маяка позаду нього. Нарешті в петлях щось голосно тріснуло, і двері стали на місце.

— Слався, Іміре Споконвічний, — пробурмотів Б’юле.

Він нервово покашляв і голосом, що ледь тремтів, почав співучо читати:

«Ена-мена-мона-ми,

Хтось сі дивит з глибини…»

Тут він знову мимоволі глипнув через плече — і ледь не вдавився наступним рядком наговору: з-за маяка, обтираючись боком об стіну, весь запилюжений, вийшов Ґрарк. Несвідомим рухом йотун торкнувся піхов скрамсакса — і тут-таки згадав, що той лишився стирчати в долівці маяка. І тоді неймовірним зусиллям волі він продовжив вірш, хоча й почав тараторити, ледь встигаючи вимовляти слова:

«Хокус-ені корпус-мені,

Очі в покруча зелені,

Отча-потча домма-герце,

Він угледів моє серце!»

Щойно останнє слово зірвалося з його вуст, маяк здригнувся! Пролунав низький гул, схожий на стогін. Він зародився десь високо над ним, відтак стрімко опустився вздовж стін маяка й відгукнувся відчутним тремтінням у колінках настрашеного Б’юле. Йотун озирнувся знову. Ґрарк міг би дістати його за три стрибки, але не поспішав. Б’юле благально глянув на двері. Серце зробило кульбіт у грудях — між старих дощок пробивалося ледь помітне світло.

— Вийшло… — видихнув він. — Вийшло!

Б’юле похапцем смикнув за ручку… Двері не відчинилися ані на міліметр. Б’юле панічно шарпнув їх іще кілька разів — нічого не сталося. Він кинув зацькований погляд на Ґрарка. Той облизав вузьку пащу й повільно ступив до своєї жертви.

У розпачі Б’юле не придумав нічого ліпшого, як постукати. Стук вийшов хирлявий, глухий і ледь чутний. Б’юле спохопився й закалатав щосили. Ґрарк приготувався кинутися на нього.

— Чужак! — раптово долинув із-за дверей далекий, але цілком виразний голос — високий і дуже огидний.

— Врєтуй мене, демоне маяка! — не менш пискляво заверещав Б’юле.

Ґрарк низько загарчав і зробив перший із трьох стрибків, що відділяли його від йотуна. За мить, коли Б’юле озирнувся знову, — вовк відштовхнувся від землі вдруге. Упершись спиною в двері, йотун щосили затарабанив у них п’ятою.

— Рєтуууууууйте!

Від жаху він, як завжди в миті скрайньої небезпеки, міцно-міцно заплющив очі. Останнє, що він устиг побачити: Ґрарк, що здійнявся в повітря у третьому стрибку.

Розділ 52

Двері відчинилися так різко, аж він упав.

Якийсь час Б’юле намагався збагнути, що з ним і чи він справді впав, чи, може, то Ґрарк схопив його зубами й так скубнув, аж усе в голові перекрутилося… І тільки потім обережно розплющив очі.

Двері вже були зачинені, а сам він лежав на підлозі в просторому холі. Він сів і покрутив головою.

— Вóтан на кобилі! — видихнув Б’юле. — Усе, як у моїх снах!

За численними вікнами поволі розгорався полудень. Тремтячими руками йотун витяг з-за пазухи книгу і знайшов малюнок, що зображав надзвичайно схожу кімнату. Усе точно! Б’юле навіть перерахував: дев’ять дверей, і вікон теж — дев’ять!

Підвівся. Ноги досі були ніби ватяні. Б’юле набрав якнайбільше повітря в груди й урочисто виголосив:

— Імір помагай ґазді цього обійся! Дьикувати за порьєтунок! Шєстя, здоровля…