Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 62)
— Ти пропонував їй своє серце? — питає Тлумач.
— Я викрав
— Я говорив про кохання.
— Кохання для смертних, — фиркає лисяча морда.
— А хіба ж не цим вона марить?
— Я в житті нікого не любив, ясно? Я ношу шкуру, здерту з рідного батька!
— Ну, хіба ж не зворушливо! — з награним замилуванням вигукує Тлумач.
— Не мели дурні! Я ніколи нікого не покохаю!
— Не варто казати «ніколи», якщо не зазирав у Другу Криницю.
Знову страх і лють піднімають верхню губу й оголюють зуби на лисячому писку.
— Це неможливо, ясно тобі?
— А я б сказав — неймовірно, — посміхається Тлумач.
— Не треба витягувати з мене те, чого немає! Я бачу тебе наскрізь!
— А я пам’ятаю тебе лисеням із вогниками в очах. І ти завжди прагнув саме неймовірного. Хіба не це привело тебе на маяк?
— Я прошу її повернути — ось і все!
— Криниць три, ти зазирнув ув одну, — зауважує Тлумач. — Мій брат обговорить ціну біля іншої.
Б’юле тепер дивиться звідкись здалеку і бачить їх обох — чоловіка з лисячою головою й непомірно худого велетня в чорному балахоні. Аж ось лисицеголовий розвертається й біжить до нього. «Я є Другий Тлумач!» — здогадується Б’юле. Виструнчена постава велетня видається йотунові дуже доречною в цей момент, ніби то він сам розправив плечі й підняв підборіддя.
— Чого ти бажаєш понад усе на світі? — зустрічає він Хенті-Менті.
— Я пам’ятаю, навіщо потрібна Друга Криниця! — відмахується лис.
— Тоді тобі нескладно відповісти.
— Бути з Кульґою!
— Наскільки сильно цього бажаєш?
— Так сильно, що вб’ю її, якщо не зможу повернути, — харчить Хенті-Менті.
— І тоді перестанеш бажати? — Тлумач хитро мружиться, Б’юле це відчуває.
— І здохну з люті!
— Тоді скажи, що б ти за це віддав?
— Просто назви ціну!
— І ти не відповіси «ніколи»?
— Тільки не тобі! — вискалилася лисяча морда.
— Що ти віддаси за інструмент — такий могутній, що перед ним не встоять самі боги? Єдиний інструмент, здатний змусити покохати!
— Назви ціну, кажу тобі вдруге! — нетерпляче гиркає Хенті-Менті.
— А я питаю втретє: за дар запалити її серце коханням до тебе, — на що ти готовий?
— Немає такого, на що б я не пішов заради її любові!
— Цього більш ніж достатньо.
— Отже, Криниці допоможуть?
— Криниць три, а ти зазирнув у дві.
— Я в курсі! — відмахується Хенті-Менті й біжить до наступного Тлумача.
Б’юле вже там — зустрічає його гордовитим поглядом Першого.
— Я все чув. Ти хочеш її повернути.
— Один із трьох не тупак! — іронічно вигукує звіроголовий. — Я завжди в тебе вірив!
— Тепер скажи, навіщо це тобі.
— Я не живу без неї!
— Живеш, — заперечує Тлумач.
— Це не життя, — хитає головою Хенті-Менті.
— Ти нещасливий?
— Я на три океани глибше, ніж нещасливий!
— А з нею? Із нею ти був щасливий?
— Ти питаєш, чи було мені смачно вдихати повітря. Це розумієш тільки тоді, коли тобі його перекрили.
— Чому вона не залишилася?
— Це ви виконували її бажання, а не я!
— Ми лише Тлумачі, — і велетень скромно складає руки. — Виконують Криниці.
— Не жартуй зі мною, Високий, — Хенті-Менті нервово облизує морду, і це вкотре його видає.
— Чому вона пішла? — лукаво питає Тлумач.
— Зненавиділа мене.
— То ти хочеш бути з тією, що тебе ненавидить?
— Аж ніяк! Я хочу, щоб вона знову мене покохала, що тут неясно?
— Доможися цього, — розводить руками велет.
— Коли я домагався її востаннє, вона ледь не поховала мене живцем у пустелі! — звіроголовий спльовує, ніби й зараз відчуває пісок у роті. — Повір, я б не прийшов розгадувати ваших шарад, якби лишалася бодай крихта надії впоратися без Криниць!
— Ти не хочеш бути з тією, що пішла, вона ненавидить тебе і мало не вбила, — підсумовує Тлумач. — Ти хочеш бути з тією, яка ніколи тебе не кидала.
— Як скажеш, — погоджується лисяча голова.
— Тоді ти прагнеш ту, якої вже нема. Це неможливо.
— Твій братик би оцінив, — щириться Хенті-Менті. — Але з ним ми вже побалакали.
— Та якщо мариш минулим, доведеться зректися теперішнього.
— У ньому не залишилося нічого доброго.
— Це важкий тягар. Ти справді прагнеш цього?