Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 61)

— Насправді це Перший, — мелодійним голосом пояснила Золота Маска. — І Криниця теж — Перша. Усі починають із Третьої, а закінчують — найголовнішою.

— Неймовірне, заповітне… — пригадував Б’юле. — Єке ще зосталосі?

— Істинне, — підказав Третій. — Слухай кожне слово!

Можна було подумати, що Перший Тлумач чекає не розмови, а дуелі — така напружена і зібрана була його постава. Жінка зупинилася перед ним — груди здіймаються від частого дихання, руки стиснуті в маленькі, але міцні кулаки, — ніби це справді мав бути двобій. Але в її погляді танцював дикий, прудкий страх, і чоловічки в очах нервово смикалися в ритмі цього танцю. Велетень це помітив, а як помітив — полегшено видихнув.

— Чого ти хочеш від Криниць? — спитав він, і це прозвучало буденно, ніби в крамниці.

— Припини, — втомлено відповіла Дев’ята Донька. — Ти ж бачив, що тут сталося.

— Тоді скажи: навіщо?

— Бо я його люблю.

— Люби, — розвів руками Тлумач.

— Я хочу бути з ним!

— Будь, — кивнув він.

— Я хочу, щоб він був здоровий!

— А що з ним? — запитав велетень, і голос його вирував морем показного занепокоєння.

— Я ненавиджу вас! — сльози знову потекли по щоках, хоч лик її втілював холодну, непереможну лють.

— За правду?

— Просто поверніть його здоровим! — її глибокий голос надтріснув, у ньому бриніли благання й біль. — Що вам іще треба? Це і є неймовірне бажання, так? Ваш братик заявив мені це офіційно! І я волію цього так сильно, що погодилася збути решту моїх днів із найбридкішим тираном у Дев’ятьох Світах! І моє бажання істинне, бо я тут!

— Тоді чому ти плачеш? — журливо спитав Тлумач.

— Мені боляче, — зізналася вона.

— Як ти могла погодитися? — раптом по-дружньому прошепотів велет, так ніби йшлося про щось особисте між ними. — Як ти могла пристати на його умови?

— А чим іще я могла заплатити?! — загарчала Дев’ята Донька. — Я заплатила безсмертям, щоб колись звідси втекти. Що ще я маю, крім решти днів?!

Він помовчав.

— Шкодуєш?

— Шкодую, що пустила його першим, — тихо проказала вона. — Треба було самій.

— Ти хочеш щасливої долі синові, але не тієї, яку обрав він сам. Він іще дитя й нічого не знає ані про щастя, ані про власні бажання. Прикро, але ти усвідомила це запізно. Все, що сталося, — це твоя провина. І тягар цієї провини такий нестерпний, що ти насилу стоїш. Ось чому ти погодилася заплатити страшну ціну за одну-єдину спробу все виправити. Але в глибині душі ти й досі не прийняла того, що сталося. У глибині душі ти верещиш, щоб ця чаша тебе оминула… У глибині душі ти сподіваєшся на диво: повернути в серце спокій, уникнувши і ціни, і провини, і болю. Чи збрехав я хоч одним словом?

Вона мовчала. Він чекав.

Нарешті Дев’ята Донька похитала головою:

— Жодним.

— Хай так і буде, — кивнув Перший Тлумач. — Криниці виконають!

…Коли валаркоси возносили її назад у небеса, все навколо поблякло. Б’юле знову побачив Тлумача в золотій масці. Вони знову стояли вдвох посеред густої темряви, і велетень тримав йотуна за руку.

— І що було далі? — спитав Б’юле. — Вони виконали?

— Виконали. Слово в слово, як і прорік Перший Тлумач.

— А що потому?

— Ти дізнаєшся, — пообіцяв Третій. — Але дай мені слово, що дізнається й він!

— Хто? — не зрозумів Б’юле.

— Хлопчик-без-Сну з «Віщування». Ти зустрінеш його.

— Єк треба, то дізнаєтсі, — смикнув плечима йотун.

— Тоді дивися, — виголосив Третій. — Дивись і запам’ятовуй.

Розділ 49

…Б’юле дивиться очима Третього Тлумача, а перед ним притискає вуха від вагання сам величний Хенті-Менті, Владика Заходу. І Б’юле дивиться згори вниз, а той на нього — знизу вгору, улесливо, загнано, наче ніякий і не величний. Від цього йотуну моторошно і трохи солодко.

— Якого дива ти просиш у Третьої Криниці? — чужий сильний голос Тлумача приємно вібрує в грудях, і Б’юле насолоджується, ніби це він сам сміє так говорити зі Стражем Мадґулу, а не той, чиї спогади він бачить.

— Повернути її, — коротко відповідає звіроголовий. — Оце й усе диво.

Й опускає голову, ніби прагне сховати свій гостроносий писок. Б’юле б назвав той писок лисячим — і загалом не помилився б. Бо в Хенті-Менті морда не просто лисиці, а довговухого пустельного фенека.

— То поверни, — відказує Тлумач. — Навіщо турбувати Криниці!

— Вона не хоче.

— А ти, отже, хочеш, щоб взяла та й захотіла?

Лисяча паща розтягується в жадібному вишкірі:

— Було б непогано!

— То жди. Може, колись і захоче.

— Хіба Криниці не можуть зробити цього для мене?

— А оце вже не «взяла й захотіла».

— Хай би їй допомогли, я не проти!

— То ти хочеш повернути її силою?

— Силою теж згодиться, — шкіриться Владика Заходу.

— Поверни.

— Не можу! Вона мене більше не боїться! — лисицеголовий знову притискає до голови довгі вуха. — Минулого разу я ледь не вигарчав власних тельбухів…

— Ти просиш, щоб та, яка цього не хоче, була з тобою. Правильно?

— І щоб обожнювала мене! Мені не потрібен ручний звір, не потрібна раба угоди, не потрібна її душа, не потрібна знетямлена лялька! Хай би вона сама хотіла бути зі мною, як колись!

— Вона не хоче цього хотіти, — зауважує Тлумач.

— Чим тобі не завдання для Криниць!

— Змусити її проти волі чогось хотіти, але так, щоб вона захотіла сама?

— В яблучко! — вишкірився звіроголовий.

— Навіть звучить безглуздо.

— Отже, Криниці виконають?

— Криниці виконують неймовірне, а не абсурдне.

— Не чіпляйся до слів! — гарчить Хенті-Менті й по-собачому опускає голову, ніби цієї миті в ньому змагаються страх і лють.