Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 60)
— У її, — і Золота Маска вказала підборіддям кудись угору.
Б’юле теж задер голову, але там було лише небо і нескінченно високий білий стовбур велетенського ясена. Тоді він подивився додолу, щоб голова не закрутилася… І побачив, що висить метрів за десять від землі й плавно рухається, немов ковзає, просто над Криницями. Бідний Б’юле схарапуджено вигукнув щось на кшталт «рєтуйте!», але до його вух долинув лише високий уривчастий скрик.
— Не лякайся так! — весело сказав голос Третього. — То спогад птаха!
— Єкого ще, фафнірова матір, птаха! — заволав Б’юле, але з його рота знову вирвалося лише пташине ячання.
— Байдуже якого! — спокійно відказав Третій, ніби й не помітив різниці. — Важливо побачити все, як було. У інших спогади надто спотворені самозакоханістю. Краще дивися туди!
І побачив він жінку, яка, вочевидь, намагалася злетіти, бо відчайдушно лопотіла відразу чотирма крилами. Йотун спершу прийняв її за валькірію (через крила, ясна річ). Але підлетів ближче і зрозумів, що й крила були не її. І та пані геть не злітала. Вона відбивалася від крил і щосили намагалася зістрибнути на землю.
— Це валаркоси, — прошепотів Третій. — Бачиш лапи?
І справді, кожна пара крил мала дві власні пташині лапи. Але ні тулуба, ні голови. Лапи міцно, хоч і обережно, тримали жінку за плечі й під груди, а вона звивалася в них, мов змія.
— Моя черга! — волала вона. — Дайте загадати! Моя черга!
Валаркоси раптом відпустили її й пурхнули геть. Жінка ж, наскільки міг судити Б’юле, була людиною.
— Дев’ята Донька, — підказав Третій. — Це не справжня її подоба.
Жінка опустилася на землю й тяжко відсапувала. Б’юле бачив усе з якоїсь дуже низької точки, ніби тепер лежав у траві. На жінці була одежа з якоїсь щільної, тонко обробленої тканини, і дивна кругла шапочка.
— Це називається «капелюшок», — прошепотів велетень. — Не зациклюйся. Дивися, що буде далі!
Раптом жінка глянула прямо на йотуна і, здається, чи підморгнула, чи кивнула йому. Б’юле нервово закрутив головою й подумав, може, Третій пояснить, що це означає, але велета поруч не було, і голосу його теж не чути.
Дев’ята Донька підвелася. Біля дальньої Криниці стовбичив хтось дуже високий і худий, і вона прожогом кинулася до нього — так швидко, аж Б’юле подумав: або жінка сама зараз шугоне у Криницю, або зіпхне туди велетня. Але ні, звісно ж, ні.
— Дайте загадати! — вигукнула Дев’ята Донька. — Я тут, отже, маю право…
— Звісно, — перебив її Велетень, і голос його аж променів показною привітністю. — Кажи, чого бажаєш?
— Поверніть мені сина!
— Він із тобою, — спокійно відказав той.
— Поверніть усе як було!
— Не можна скасувати те, що виконали Криниці.
— Хочеш сказати, моє бажання —
— Твоє бажання — неможливе, — заперечив той.
— Все одно виконуй! — Дев’ята Донька раптом простягла руки, ніби хотіла чи то вхопитися за його довге вбрання, чи то видряпати велету очі, але стрималася й лише молитовно склала долоні. — Виконуй!
Він ствердно кивнув, ніби в її словах було щось таке, з чим важко не погодитися.
— І що тоді? — м’яко спитав Велетень. — Якщо Криниці виконають — що буде?
— Буде все добре… — прошепотіла вона, вочевидь, заскочена цим запитанням.
— На Мадґулу? — уточнив Велетень.
— Може, я щось придумаю. Може, буде щасливий бодай він…
— То зараз він нещасний?
— Він дурне дитя! — з болем вигукнула вона. — Всього лише дурне дитя! Ви не мали сприймати його слова буквально!
— Але ж він саме це і мав на увазі. Буквально!
— Цинічні облудники!
— Як скажеш, — незворушно відказав велетень. — Отже, Криниць три, і ти зазирнула в Першу. Мій брат чекає біля Другої.
Коли Дев’ята Донька рвучко розвернулася, біля наступної Криниці її вже чекала інша довготелеса постать.
— Це Тлумачі, так? — тихо спитав Б’юле.
— І щойно вони говорили зі мною, — тут-таки озвався в його голові Третій.
— Направду? О! То це було, перш ніж ви тойво…
— Дивися, що буде далі, — перебив велетень.
Дев’ята Донька стояла так близько до краю круглого провалля, що стривожився б кожен, хто за цим спостерігав.
— Тут ти маєш сказати лише те, чого прагнеш понад усе на світі, — попередив Другий Тлумач.
— Знаю! — вигукнула Дев’ята Донька. — Я хочу все скасувати! Я хочу, щоб він одужав!
— Це два бажання.
— Ти чудово знаєш, що одне!
Другий Тлумач помовчав.
— Навіщо тобі це?
— Бо я люблю його! — випалила вона.
— Хіба йому погано?
— Він не знав, що так буде!
— Він хотів цього, — знизав плечима Тлумач.
— Але я не хочу! — вона не витримала і розплакалась. — Я так не хочу!
— А як хочеш?
— Я ж сказала…
— Чого ти хочеш для себе? — м’яко уточнив Другий Тлумач.
— Нічого! — гаряче вигукнула Дев’ята Донька. — Мені не треба нічого!
— Ти прийшла попросити у Криниць
— Я прошу не для себе!
— Криниці хочуть знати, чого хочеш ти. Свої бажання він уже загадав.
Жінка розгубилася. Навіть відступила від велетня, ніби раптом усвідомила, що він їй ворог.
— Це підло… — прошепотіла вона.
— Ти просиш не для нього, — холодно мовив Другий Тлумач. — Визнай це.
— Нехай так! — закричала вона. — Це моє бажання, і я
— Тебе почули, — махнув головою Тлумач. — Але Криниць три, а ти зазирнула…
— Я вмію рахувати! — урвала його Дев’ята Донька й рішуче витерла сльози.
Біля третього провалля на неї чекав гордовитий і нерухомий Третій Тлумач.