Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 59)
— То є суцільний жах.
— Але вони про кохання?
— А про що ж іще!
— Тоді читай!
— Ні! — вигукнув йотун і схопився на ноги, ніби його вкусили. — Вони огидні!
Золота Маска дивилася на нього з незворушною увагою.
— Читай, — м’яко повторив Третій. — Мені треба впевнитися, що тебе веде до Криниць не що-небудь, а саме любов. Інакше немає сенсу витрачати на тебе час.
— Нима такого правила! — обурився Б’юле. — До Криниць можна йти з будь-єкої причини!
— Немає такого правила, щоб забирати у Грарка його сніданок.
— Сказав, ни буду! — набурмосився Б’юле й рішуче склав руки на грудях.
Золота маска ледь схилилася набік, і, здавалося, Третій хитро всміхається під нею.
— То ти загадаєш, щоб вона тебе покохала? — запитав він.
— За кого ви мене маєте! — обурився йотун. — То якийсь ґвалт — проти її волі таке забажати!
— Тоді я не розумію, по що ти йдеш до Колодязів.
— Єк по що! По Мід Поезії! Колис був мав таку кортєчку, щоб здихатися того прокльону громовиці. Але коли й на Гіроккін є клятьба, цисе втратило сенс. Ще хотів був велетенський зріст, як у неї, та коли вже обирати, що забагати… Бо з моїми віршами вона мене по віки вічні ни покохає!
— Що ж, це таки схоже на любов. Тільки от що я тобі скажу: з якимись іншими віршами вона тебе теж не покохає, — Третій поглянув на нього згори вниз. — За вірші взагалі не кохають.
— А за що тоді? — здивувався Б’юле.
— За вчинки. У тебе вони вже були?
— Кат єго голову… — знизав плечима йотун. — А то складно?
Велетень задумливо потер золоте підборіддя:
— Мабуть, настав час головного запитання. На що ти готовий заради любові?
— Я гет на все годен! — запально відповів йотун.
— Ого! — машкара хитро нахилилася. — І що ж у тебе є?
— Так я ж тойово… — він машинально торкнувся гаманця. — Загалом…
Третій раптом підвівся і простягнув Б’юле руку.
— Наважишся пройтися зі мною ще глибше? Попереджаю, спогади стануть набагато реальнішими.
— Якщо тре’… — непевно пробурмотів Б’юле, але з місця не рушив.
— Ходімо. Я відкрию тобі таємницю Трьох Постулатів.
— Йой, — ошелешено видихнув йотун.
— І побачимо, чи влаштує тебе ціна.
Розділ 48
— Межисвітня Пустка, бачиш, по суті є субстанція. І вона — дивовижна! Пустка перетворює твою власну думку на реальність. — Третій тримав Б’юле за руку, і вони брели у прохолодній темряві невідь-куди (а ще — крізь невідь-що, невідь-по-чому і взагалі невідь-як). — Суть у тому, що думки, які зазвичай крутяться в голові, здебільшого складаються з асоціацій, а ті, своєю чергою, пов’язані зі спогадами. Ще й із мріями, звісно, але з віком спогадів стає більше, а мрії забуваються. Ось чому в Пустці ти зазвичай проживаєш наново котрийсь зі спогадів. Проживаєш так реально, так відчутно, ніби насправді. Біда в тому, що як Пустка впіймає тебе в петлю спогадів, то вже не відпустить. Саме для цього і придумали рішату-рішту — він гарантує, що ти безпечно повернешся в реальність, коли дія завершиться!
— І що в тому хорошого?
— Та перестань! У кожного знайдеться спогад, за який не шкода віддати пів життя. Особливо, якщо проживати його знову і знову. Знову і знову!
— Мо’, в кого й сі найде… — тяжко зітхнув Б’юле.
Йотун старанно переставляв ноги, щоб угнатися за широкими кроками велетня — довжелезними, як стрибки оленя, — та однак здавалось, що обидва вони стоять на місці.
— Тим більше думок тут не розпускай! — наставляв Третій. — Прийшли, здається. Зараз покажу тобі деякі цікаві спогади.
— Щасливі?
— Вони не мої. Не відпускай моєї руки за жодних обставин, і все буде добре. І ще: ти відчуватимеш емоції тих, чиї спогади побачиш. Запам’ятовуй їх.
— Нащо? — здивувався йотун.
— А як ти збираєшся знайти спогади знову? А тепер слухай: Еґір мав дев’ятьох доньок, кожна рівно на рік старша від попередньої. І жодна з них не була щаслива. Ти побачиш Дев’яту.
Третій легенько смикнув йотуна за руку, і тому здалося, ніби темрява пролилася тепер усередину нього і по вінця заповнила важким, густим
«Грозою! — відлуння повторило в його голові. — Грозою-грозою-грозою!»
— Ади! — хтось весело вигукнув поряд.
Йотун одразу впізнав голос. Її голос. І навіть встиг згадати, що мав таки щасливі спогади. Цілих чотири дні!
— Видиш? — і вона показала на небо. — Оно вже падé дощ!
Набрякле від хмар, кольору переспілого гонобобеля, небо не віщувало нічого доброго. Свинцеве і важке. «Тікаймо, дурненька!» — хотів вигукнути йотун, але гуркіт грому випередив його рівно на мить. І все, що встиг зробити, перш ніж небо занурило його в кокон синього полум’я, — це судомно стиснути її руку.
Імір Всемогутній, нащо ж він тримав її за руку!
…Від його шкіряного одягу йшла пара. М’язи гули після розряду так, ніби тіло стало вуликом. Б’юле повільно повернув голову. Море трави колихалося під ударами вітру, немов закликало живильний дощ. Вона лежала у цьому морі в дивній вигнутій позі, а він досі тримав її долоню у своїй. Її голова диміла. Смерділо смаленим волоссям.
— Йормунґанд тобі в тельбухи, що ти робиш! — вигукнув Третій і так сильно шарпнув Б’юле за руку, аж той ледь не впав.
Море трави й обгоріле тіло коханої щезли, ніби їх і не було.
— Воно сі повторило… — харчав Б’юле. — Сі повторило…
— Спогади, довбешка пустопорожня, це всього лише спогади! І це моя рука, а не її!
— Вона називаласі Льода, ми гуляли біля західних фіордів…
— Замовкни і дивися туди! Бачиш? Бачиш дерево?
— Що то є… — ошелешено прошепотів Б’юле, і те, що він побачив, витіснило з його голови решту. — Та це ж Ґрімдрасіль!
Перед ним знічев’я опинився грандіозний, неймовірно велетенський ясен, обхопити якого не змогли б і сто велетнів.
— Сто змогли б, — упевнено сказав Третій йому на вухо, ніби думки Б’юле вже не були для нього таємницею. — Думаю, п’ятдесяти би старчило.
Б’юле намагався роздивитись у верхівці, що губилася в синій небесній імлі, щось схоже на розіп’ятого на стовбурі гіганта. Хоча, можливо, то була лише гра тіней.
— Туди дивися! — наказав Третій. — Униз! Бачиш, що то?
Йотун насилу відірвав погляд від неймовірно високого ясена. У землі, біля гігантських коренів, зяяли три колосальні круглі провалля, кожне метрів зі сто завширшки. Навіть із того місця, де стояв Б’юле, було видно, що вони дуже глибокі. Йотун несміливо ступив до найближчого — Третій не заперечував. Лише легенько притримав за плече, коли той зазирав за край. Дна не видко. Внизу плавала самотня хмарина. Боки провалля скидалася на стінки кошика. Вони так щільно були обплетені корінням дерева, ніби сам ясен оті дірки і пробурив.
— Упізнав? — спитала Золота Маска.
— Та відки б я… — і замовк на півслові. Перевів погляд з одного провалля на друге, потім на третє — аж раптом заверещав: — Криниці Долі! Драуґ мене зжери, та то ж Криниці Долі!
— Це ти сказав, не я, — зауважив Третій. — А я лише нагадаю: ти поки що не біля них, а просто в чиємусь спогаді.
— У чиєму? — запитав Б’юле.