Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 58)

— Куди? — уточнив Б’юле й подивився на Грарка, що висів над головою.

— «Коли» — ось що запитав би на твоєму місці я.

— І коли? — машинально повторив Б’юле.

— Уявімо, що зараз. І що ж тоді вийде? Грарк зжере твою душу і розтягне нутрощі по всьому острову.

— Ни дуже хотілосі би… — жалісно простогнав йотун.

— Отож-бо! — схвально кивнула Золота Маска. — У такому разі можу запропонувати перечекати.

Збитий із пантелику йотун почухав потилицю.

— А ви мене тойво… Нащо врєтували?

— Теж гадаєш, що дарма?

— Та ні… — знітився той. — Дєкую і все таке… Просто я навіт ни знаю, хто ви є!

— Моє ім’я всі забули, — розвів руками велетень. — Навіть я сам.

— Єк це?

— Буває, якщо померти не в той бік.

— В єкий — ни в той? — розгубився йотун.

— У протилежний. Тому і застряг на краю. І все, що в мене є, — це спогади про спогади, які мав колись.

Велетень журливо замовк.

— А називай мене Третім! — раптом бадьоро запропонував він. — І давай-но відійдемо від краю.

І простяг Б’юле велику долоню. Той узяв Третього за руку (для цього йому довелося підняти свою вище голови), і велетень повів його в бік моря, ніби дорослий вів малюка з дитячого майданчика.

— Я дещо попрошу в обмін на ваше перебування у Пустці, — промовив він таким тоном, яким попереджають несподіваного гостя, що в квартирі не прибрано.

«Що?» — хотів запитати Б’юле і навіть надумав висмикнути руку, але тут його увагу поглинуло диво-дивне.

З кожним кроком світ іще дужче тьмянів, і сонце на небі тепер видавалося не яскравішим за місяць. Він хотів спитати, що все це означає, але слова застрягли в горлі від подиву. Тієї миті, коли вони мали спуститися на пляж, навколо вже панувала така темрява, що землю неможливо було відрізнити від неба. Точніше, не було більше ні землі, ні неба, ні сонця, ні моря, ні острова з маяком. Вони стояли посеред чорного-пречорного нічого. Дивно, але і Б’юле, і сам велетень у його вишуканій масці були освітлені, мов у сонячний день.

— Ласкаво прошу, — промовив Третій і жестом вказав на багаття, що взялося нізвідки й затишно потріскувало посеред пітьми. — Тут і посидимо. Єдине прохання — не дуже розбігайся думками.

— Куди? — не второпав Б’юле.

— Краще нікуди. Про що говориш — про те й думай. І як відчуєш, що я взяв тебе за руку, відразу ж маєш знову опинитися тут, біля багаття.

— А ни де? — насупився Б’юле.

— А не десь там, — незнайомець присів біля вогню, і його маска турботливо заглянула йотуну в обличчя. — Ну, мій дорогий, розповідай! Що веде тебе до Криниць?

— Нащо? — обережно уточнив Б’юле.

— Щоб, поки ти розповідаєш, ми чекали. Бо якщо ми свого не дочекаємося, то дочекається Грарк. Вловлюєш закономірність?

Йотун тяжко зітхнув.

— Розповідати, чого жідаєш, доки ни дійшов, то є погана прикмета.

— Тлумачу можна, — поблажливо дозволила маска.

— Так то Тлумачу! — протягнув Б’юле.

Тут він замовк і насупив брови, напружено замислився, аж раптом так несподівано ляснув себе по чолу, аж велетень здригнувся.

— Та то ж ви! — заверещав йотун. — Ото вже я йолуп тупоголовий! Ви ж Тлумач-Якого-Ни-Було!

— Чому ж одразу не було! — образився Третій.

— Бо ни знає ніхто, чи бýло щось «до», — з гідністю продекламував Б’юле:

«А тільки третій Тлумач

Ніби і є, а ніби ни є,

І ни згадаєш, хоч плач,

Відки він взявся, чи де він ховався,

І чи він був взагалі.

Бо якщо він і був, то бідаку забув

Кожен живий на землі».

— Ти знаєш «Віщування»? — здивувався Тлумач.

— Йо, — погордо кивнув йотун. — Здебільшого з чужих слів, звісно. Але ми, велетні, обожнюємо риму, єк відомо, от я й…

— Сідай уже, — перебив Третій. — Велетню…

Б’юле сів і одразу відчув на обличчі приємне, лагідне тепло багаття.

— То ти знаєш, що тобі відведена в ньому певна роль?

— Я є у «Віщуванні»?! — здивовано витріщився Б’юле.

«Ось дитина без сну ув останній вандрівці, І три тіні крокують за нею назирці, — пролунав голос з-під маски. — Тіні рани ятрять і бентежать щоразу, Тіней звати Скорбота, Досада, Образа».

Йотун замислено почухав лоба:

— То ви вважаєте, я досі є дитєм?

— Дитина — не ти, — Третій поворушив головешки в багатті патиком, що з’явився невідомо звідки. — Ти або той, хто скаже мені, навіщо йде до Криниць. Або той, кого зжере Грарк. Обирай.

Б’юле озирнувся, наче Грарк міг стояти у нього за спиною.

— Усе через вірші… — зізнався він і збентежено потер підборіддя. — Отак повністю й розповідати?

— Без подробиць, — дозволила маска.

І Б’юле, який повсякчас збивався й затинався від хвилювання, повідав Третьому свою історію: від першого випадку (що він його знав від мами), коли йому в тім’я влучила блискавка, і до рішення підкорити серце Гіроккін неперевершеним поетичним словом. Дивовижно, але час від часу спогади ніби оживали навколо, і він наче бачив їх! А інколи відчував, як Третій бере його за руку — й одразу опинявся біля вогнища, що світилося гранатовим розсипищем у нескінченній темряві.

— І що тоді? — запитував Третій. — А потім? А вона? А ти?

І Б’юле знову поринав у яскраві, як саме життя, спогади…

— Виходить, твої вірші недостатньо хороші? — спитав Третій, коли знову взяв йотуна за руку.

Б’юле помовчав, відтак вивільнив долоню із його довгих пальців і сумовито зітхнув: