Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 57)
Б’юле піднявся кам’яними сходами й обережно зазирнув усередину. У вузькій вежі маяка вздовж кам’яних стін ішли нагору дерев’яні гвинтові сходи, подекуди наскрізь прогнилі.
— Добре, що тойво… — буркнув він. — Підійматисі ни треба.
Щось ніби блиснуло всередині, і йотун миттєво нашорошився й поклав руку на оплетене шкірою руків’я свого скрамсакса. Завмер. Сторожко вгледівся в густу тінь під гвинтовими сходами. Нічого. Але Б’юле не поспішав повертатися спиною. «Гірки твої тридни…» — подумки проказав він. Прикрий життєвий досвід йотуна вимагав, щоб іще кілька довгих секунд він залишався уважним і нерухомим, мов гадюка, що готова вкусити. Лиш опісля йотун дозволив собі відпустити руків’я різака, глибоко вдихнути, відтак розвернувся…
…І ніс до носа зіткнутися з
Величезний, але худий, аж ребра світяться, він більше нагадував знесилену шкапу, ніж вовка. І все ж перемазана засохлою кров’ю морда і величезна верхня щелепа, така зубаста, що її не прикривала губа, не залишали жодних сумнівів — каламутним поглядом сліпих очей на нього згори вниз дивився сам Грарк.
Б’юле судомно втягнув повітря. Гострий скрамсакс досі був у руці, але він забув про нього, як випускають з уваги щось геть недоречне. Так забувають про чашку чаю, коли чують звістку про смерть, і вона вислизає з ослаблих пальців додолу. А ця зустріч, без жодних сумнівів, була певною звісткою наглої й болісної смерті самого Б’юле. Тож скрамсакс із глухим стукотом упав на дерев’яну підлогу.
Бідолашний Б’юле повільно задкував углиб маяка. Вовк не поспішав. Схилив голову і стояв, дивлячись порожнім поглядом у нікуди. А йотун самими лише губами невиразно бурмотів уривок із «Віщування», що несамохіть сплив у пам’яті:
Б’юле щиро сподівався, що в його світі маяк охоронятиме хижий плющ або гігантські краби. Та хай навіть сам кракен! Тільки б не Грарк, нав’язливий гість його нічних жахіть! Гіршим за Грарка могли бути хіба що ондини, та й то, якщо їх багато. І зараз це геть не втішало.
Грарк був сліпий. Але то геть не те саме, що старий собака вашої бабці, якого годують хіба що із вдячності і який натикається лобом на власну буду. Бо, може, Грарк і не бачив оболонки, натомість — видів душі! І не просто видів, він відчував їх крізь стіни, каміння й пагорби — хоч би куди ви сховалися від нього.
Колись він був звичайним собі страховидлом із плоті та крові, але після того, як Форр вдарив його своїм Громогурком, Грарк здох і воскрес із пекла, здобувши здатність відчувати ті нитки, з яких сплетена сама тканина буття. А ще — бачити душі. І, так, Грарк їх жер.
Йотун намацав ногою нижній приступець старих гвинтових сходів і зрозумів, що час настав — йому доведеться розвернутися до вовка спиною і спробувати втекти. Хоча куди на острові втечеш від пожирача душ! Найгірше було те, що гнилі сходи вели не кудись, а на верхівку маяка, звідки, очевидно, виходу теж не буде. На щастя для себе, Б’юле не мав звички продумувати власні дії аж так далеко наперед. Саме тому він зібрався з духом, розвернувся і просто побіг.
Здається, його зрадила вже третя сходинка: вона тріснула. Б’юле встиг упасти на живіт і виборсатися, хоч і вдався до безлічі непотрібних панічних рухів. Збоку він, напевно, нагадував зайця, що б’ється, притиснутий до землі гострими пазурами могильного орла. А втім, на кого він був схожий Граркові й чи були в голові повсталого з мертвих вовка хоч якісь думки, не знає ніхто. Поки Б’юле борсався в дірках прогнилих сходів, вовк лише злегка повертав голову — тримав його душу в полі зору сліпих очей. І лише потім висунув із пащі довгого чорного язика і повільно чи то пішов, чи поплив слідом.
На самій горі сходи впирались у низький дверний отвір, у якому колись, безперечно, були і двері, але, певно, ще за тієї пори, коли Грарк більше нагадував звіра, ніж ходячу галюцинацію. Б’юле зітхнув і подумав, що надії на порятунок не залишилося. Мабуть, настав час міцно стиснути в руці фамільний скрамсакс і дати останній бій… І тільки тут йотун второпав, що тесак залишився там, де він його впустив — унизу. З жаху бідака так витріщив очі, аж вони запекли.
— Який же ти йолуп, Б’юле! — у розпачі вилаяв він себе. — Лемінгова черепушка!
Залишалося одне: бігти вперед. Але за десять кроків ніякого «вперед» теж не зосталося. Йотун стояв у розбитому, відкритому хмарам ліхтарі маяка, за яким були тільки море, світанок, що ледь прокинувся на обрії, добрих пів сотні ліктів вільного падіння й камені внизу.
А в напівтемряві закинутого маяка сліпий Грарк підіймався вгору довгими важкими стрибками. Іноді його лапи незграбно ковзали і роз’їжджалися, що, мабуть, і слід сподіватися від старого та ще й сліпого вовка. От тільки відбувалося все це просто в повітрі: Грарк перестрибував із порожнього місця на порожнє — чимраз вище і вище, попри сходи, що вилися вздовж стін, і навіть — попри силу тяжіння. Наче по видимих лише йому заглибинах, що існували десь у Межисвітній Пустці. Дуже скоро Грарк опинився нагорі й спритно вскочив у дверний отвір.
Б’юле завмер. Вовк рухався коротким хідником й одним боком обтирав стіну, ніби йти по центру було для нього непосильним завданням. Але вже Б’юле добре знав, наскільки оманливою була ця безпорадність.
Вовк притиснув до голови порвані вуха. Йотун притулився спиною до рами розбитого ліхтаря. Обидва готувалися стрибнути. Вовк — уперед, йотун — униз. Вовк — щоб спіймати душу. Йотун — щоб її відпустити.
Ця божевільна ідея, що стрелила в голову простуватому Б’юле, була по-своєму геніальною. Він чув багато різного про життя по той бік смерті, й ці перспективи не видалися б йому привабливими за жодних обставин. Окрім тих, у яких він опинився. Бо навіть найгірше існування було краще за вічне смоляне ніщо, яке його безсмертній душі пропонувала чорна паща пожирача.
І обидва стрибнули.
Йотун зміг виграти у вовка хіба що п’ядь, але цього вистачило, щоб жовті ікла чудовиська схибили. Жах вільного падіння негайно видушив із легень йотуна все повітря. Він устиг побачити, як Грарк вистрибнув слідом, але вже було зрозуміло: смерть відпустить його душу раніше, ніж пекельний страж маяка встигне її схопити. І бідолашний Б’юле заплющив очі, сподіваючись лиш на те, що буде не надто боляче.
Розділ 47
Очі Б’юле були міцно заплющені, й щомиті він чекав жаских обіймів неминучої смерті. Аж раптом йому стало здаватися, що летить він занадто довго. Так довго, що встиг подумати, чи не той це ефект, коли все навколо сповільнюється в момент небезпеки. А тоді — подумати, як це він взагалі встиг подумати? А тоді ще раз подумати (ось, знову!), що, мабуть, він уже помер і тепер думає лише його бідна душа. А раз душа, то й очі його зовсім не заплющені, а просто навколо та славетна темрява над безоднею — чи з чого там Імір ліпив цей світ.
І саме тоді, коли це спало на думку, його очі розплющилися самі по собі, ніби заперечували таку антинаукову й з усіх боків неточну версію світобудови. Світ навколо справді нікуди не подівся. Йотун і досі летів догори ногами, тож бачив тільки власні черевики, розбитий ліхтар маяка на тлі синього неба і пекельного вовка, що стрибнув по його душу. А втім, він не летів.
«Якби летів, то хоч щось би рухалося», — слушно зауважив собі Б’юле. А тимчасом не рухався ані він, ані маяк, ані навіть Грарк, що висів нерухомо, як повний місяць у зоряну ніч.
— Я вже встиг подумати, що ти заснув, — озвався чийсь приємний голос, і Б’юле мимоволі здригнувся.
— Я встиг подумати, що вже сконав! — захоплено вигукнув йотун і щосили завертівся, бо силувався привести своє тіло у звичайне положення.
І тільки тут зрозумів, що весь цей час лежав на чиїхось величезних долонях.
— Якщо готовий, я тебе поставлю, — запропонував голос, і невидимі руки м’яко опустили його на землю.
Б’юле запозирливо поглянув на незнайомця. Це був хтось дуже високий, явно з роду велетів. Такий високий, що Б’юле не зміг розгледіти його обличчя на тлі сонячного неба. «Вище мого нéня буде, — подумав йотун. — Тільки худий, як смерть». Останнє слово задзвеніло в голові Б’юле настирливим відлунням і змусило вичавити перелякане запитання:
— Я таки помер?
Велетень ступив уперед, перестав затуляти сонце, і на його обличчі відразу заясніла золота маска, вщерть укрита тонким гравіюванням.
«Помер», — сам собі відповів Б’юле.
— Філософське запитання, — зауважив незнайомець. — Я тебе витяг якраз із краєчка.
— І де ми є?
— Межисвітня Пустка, — урочисто промовив велет і окинув берег мрійливим поглядом. — Звідси здається, що океан завмер, ти зауважив?
— Фафніра лисого я зауважив! — збуджено вигукнув Б’юле, хоч би що воно означало.
— А це ти просто живеш швидше, — пояснила Золота Маска. — На краю завжди все швидше. Помітив, як зблякли кольори?
Йотун розгублено роззирнувся. Світ навколо і справді був якийсь дивний. Наче сонце світило, і барви були, та однак усе нагадувало присмерк і ніби вкрилося мерехтливим сірим серпанком.
— А ви… — невпевнено почав Б’юле.
— А я помер, — несподівано заявив незнайомець.
— Єк?! — не зрозумів Б’юле.
— Трагічно, — зітхнув той. — То ти плануєш вертатися чи ні?