Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 53)

— Я готова на все, — сказала жінка, але в голосі її бриніла не так обіцянка, як погроза.

— Криниці — для тих, хто вірить.

— Я вірю!

— Ні, моя мила. І саме тому ти тут!

— Вони — моя остання надія.

— Відчай — ніяка не надія. То її виворіт.

— Я буду з тобою! Я буду з тобою, хоч би що сталося! Відтепер і до кінця моїх днів! — ця фраза вирвалася з її горла високою, безнадійною клятьбою, й крізь шум дощу розітнула небеса у всіх Дев’ятьох Світах.

І навіть хлопчикові Олежці, який став свідком чужих спогадів, було зрозуміло, що ця клятва належала до тих, які страшно вимовити навіть раз у житті.

— Я відведу тебе до Криниць, — сказав котячий голос. — Але не буду поруч, коли ти загадуватимеш бажання. Будеш винна ти і тільки ти.

— Я і тільки я, — приреченою луною відгукнулась вона.

— Що сказано, тому і бути, — завершив котячий голос.

І двері в нічну пустку самі собою захряснулися за її спиною — різко, наче удар нагая.

Олежка раптом знову опинився в кріслі, а чоловік у спортивному костюмі, схожий на його батька, сидів перед ним навпочіпки.

— Він відвів її до Криниць, — прояснив він. — А вона порушила клятву. Порушила підло і безсоромно — покинула його тут, у цій кімнаті, й пішла назавжди, попри те що обіцяла! І ще — вона повернулася вже без сина. Ніхто не знає, що з ним сталося, але вся її історія про лейкоз — суцільна брехня!

Із цими словами чоловік у спортивному костюмі простягнув Олежці руку і рвучко висмикнув з крісла, аж той мало не впав. Мимоволі ступив кілька кроків, щоб утримати рівновагу, і зрозумів, що стоїть просто у шкільному коридорі. Він знову сорокарічний директор сільської школи, голова трохи паморочиться, і йому страшенно хочеться пити.

— Іди і скажи їй це! — наказав двійник. — Іди і скажи, що ти бачив.

— Я? — ошелешено перепитав Олег Прокопович.

— Я не можу, — відповів двійник. — Вона мене впізнає.

— А я не зможу… — невпевнено пробурмотів директор.

— Якщо не хочеш назад у сарай, то зможеш! Ти хочеш у сарай?

«Ні», — сказав директор самими лише губами, і йому захотілося плакати.

— Тоді йди і розкажи їй, що бачив! Нагадай клятвопорушниці про її клятву, бо тепер ти свідок! Свідок її злочину!

Двійник штовхнув його в спину, й Олег Прокопович на прямих, мов тички, ногах поплентався до прочинених дверей учительської, думаючи лиш про одне: «Тільки не в сарай! Будь ласка, тільки не в сарай!».

В учительській щось відбувалося. Вчителі скупчилися біля входу. Погляд Олега Прокоповича вихопив із натовпу байдужий, наче витесаний із каменю, вираз обличчя Емілевої мами.

— У неї ж старший синок був! — долинув надривний голос Степаниди Купріянівни. — А вона приховує! Хворесенький народився, все життя по лікарях. То вона знаєте що? Викрала його з лікарні, ненормальна! Уявляєте? Додому принесла. І не стало дитинки без медичної допомоги! Не стало!

Емілева мама на мить заплющила очі, щоб опанувати бурю обірваних, розрізнених спогадів.

— Звідки ви знаєте? — запитала вона.

— Отже, правда! — переможно вигукнула Степанида Купріянівна. — А коли зовсім кепсько стало дитині, вона її в ковдру загорнула, взяла на руки та й пішла — невідомо куди! А повернулася вже без дитини!

«З тобою нічого не станеться, поки мене нема», — промовив у голові голос її сина. Коли він їй це казав?

— Все було не так, — спокійно заперечила Ольга Ігорівна. — І я обов’язково дізнаюся, як саме.

І пішла до дверей, даючи на здогад, що тему вичерпано. У цей момент на поріг учительської невпевнено ступив Олег Прокопович. Його очі були чи то стомлені, чи заплакані, а на обличчі застиг вираз розгубленої безпорадності.

— Скажіть їй! — заверещала до нього Степанида Купріянівна. — Скажіть про дощ! Про дощ ви мені казали!

— Йшов дощ… — розгублено кивнув Олег Прокопович, і всі обернулися до нього. Його погляд був порожній, немов він і зараз бачив перед собою не учительську, а щось зовсім інше.

— Отако стіною, — додав він і для переконливості показав жестом стіну дощу. — А вона з дитиною стоїть. Каже: «Він уже й не ходить». Їй кажуть, краще в лікарню. Кажуть, погубиш дитя… А вона не захотіла… І ніхто не знає, що з дитиною. Ніхто. А про лейкоз — то все брехня.

Решта вчителів, здається, й не дихала. Всі заворожено споглядали цей дикий, паскудний сеанс публічного викриття. І, як це зазвичай буває за подібних огидних ситуацій, нікому й на думку не спадало відвести очі.

— Йому не можна було допомогти, — повільно промовила Емілева мама. — Це я точно пам’ятаю. А ви… Хай звідки злизуєте плітки своїми брудними язиками, ви всі нічого про це не знаєте! Дайте пройти!

Олег Прокопович мерщій відступив, майже відскочив. Але Степанида Купріянівна глибоко вдихнула, наче намірилася пірнути, і добре поставленим учительським голосом, гучно і з недоречною урочистістю виголосила вслід Ользі Ігорівні:

«Я бачу: вона відносить дитя крізь зливу, що рине стіною. І вернéться сама, і в очах забуття, й теж помре молодою!»

Ольга Ігорівна зупинилася — різко, наче наткнулася на стіну. Її рука, мов сама собою, торкнулася щоки. Здавалося, вона досі відчуває на шкірі той особливий талісман, який дотиком губ залишив її син. А потім озирнулася.

Її зіниці були величезні. Такі неприродно великі, аж Степанида Купріянівна мимоволі згадала зловісне застереження директора і хотіла було відвести погляд. Але вже не змогла. Дивно, та відірвати очі від цих незвичайних зіниць, які раптово збільшилися до розміру стиглої вишні, було неможливо. І Степанида Купріянівна продовжувала витріщатися, голодна до чужого болю.

— Не захлинися від злоби, медузо, — проказала Емілева мама і вийшла.

Степанида Купріянівна, безумовно, хотіла щось сказати у відповідь. О, вже вона б сказала! Зазвичай, щоб на таке відповісти, їй вистачило б і секунди. Не раз і не двічі в житті вона опинялася в прямих перепалках і ніколи не програвала жодної сутички. Ось і зараз коротким, енергійним вдихом вона поповнила запас повітря в легенях і вже розтулила свого рясно нафарбованого рота… Але замість слів пролунало дивне булькотіння, наче вона вирішила прополоскати горло, а з рота полетіли великі пінні бризки. Вчителька вирячила очі, важко закашлялася, впала навколішки, і з її горла на підлогу ринула вода, наче вона випила ціле відро! Всі бридливо відступили і час від часу кидали одне на одного спантеличені, перелякані погляди.

А Степанида Купріянівна почала хвилеподібно смикатися, задрижала всім тілом, аж раптом несамовито широко роззявила писок, утробно застогнала — і на потертий паркет учительської з її рота важко плюхнулася велика яскраво-рожева медуза, що вилискувала у блідому світлі ламп.

Ключ 3

Еґір мав дев’ятьох доньок, кожна рівно на рік старша від попередньої.

І жодна з них не була щаслива.

Третій, Тлумач-Якого-Не-Було

Розділ 44

У старому обдертому шинку на самому краю Туманної Непролазі панувала така напівтемрява, що за дальніми столами неможливо було розгледіти обличчя. Відвідувачі — мовчазні тіні — схилилися над важкими щербатими кухлями, наче молилися. Кислий запах недобродженої люри свідчив про те, що заклад був найнижчого ґатунку. І водночас надзвичайно популярний. Певна річ, популярний, якщо навіть пиво не встигало дозріти. Ба більше, на багато ліг похмурих торф’яних боліт ця пивна діра була єдиним місцем, де можна було змочити горло й зігрітися.

Б’юле (так його називала мама) уже і змочив, і зігрівся, і встиг добряче рознервуватися — сонце сіло, а двергра знай не було. Хоча яке там сонце — дощ лив іще з обіду, тож чекати заходу не було сенсу. Але двергр однак запізнювався.

«Гірки твої тридни! — бурмотів подумки Б’юле. — Ціну собі набиває. Ну й нехай, аби тільки приніс…»

Єдине, що справді його непокоїло, — це погода. Дощ і клятий вітер здійнялися тієї самісінької миті, коли він увійшов у шинок.

— Точно гроза вперіщить! — гучно обізвався хтось за сусіднім столом, ніби підслухав його думки.

— Нагла кров би тебе тойво… Вперіщила… — пробурмотів Б’юле і тричі нишком сплюнув ліворуч.

Раптом одна із самотніх тіней у кутку випросталася й рушила просто до нього.

— Я шукаю йотуна, на ім’я Білейпт, Сяйливий-у-Бурі, — без жодного вітання мовив незнайомець.

Тип явно був двергром. Обличчя — немов сплетене з коріння, землистий колір шкіри, зріст — не вищий двох ліктів. І навіть борода. Усе, як на картинці.

— Я і є Білейпт! — відповів Б’юле.

— Ви? — двергр недовірливо оглянув шинок, наче сподівався побачити когось відповіднішого. — Хм… Чи можу я попросити вас підвестись?

— Та доста вже… — Б’юле зніяковіло втупився в стіл. — Ни всі йотуни здоровидла. То перебільшення!

— Ого! — удавано здивувався двергр. — То не всі інеїсті велетні — велетні?

Відсунувши стілець, він сів навпроти, змірявши Б’юле насмішкуватим поглядом. Якщо бути справедливим, Б’юле таки був вищий за двергра. І ширший, коли вже на те пішло. Бо що заввишки, що завширшки він був приблизно однаковий.