Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 55)
— Все правильно! «Новий, Прадавній, Найновіший путівник Дев’ятьма Світами»! Розгорни-но «Вандрівку Першу». Там, де він потрапляє в суцільний туман, має бути віршик. Читай єго.
— А от і ні! Спершу платіть, потім читайте скільки заманеться!
— А єк я, по-твоєму, дізнаюсі, що книга справжня? Відки мені знати, що ти ни зліпив підробку? В наш час абихто писати вміє!
— Ти диви… — пробурчав дверґр. — Відки йому знати…
Та все ж розгорнув книжку.
— Так… Ага! Прошу дуже: ось ваш дурнуватий віршик.
І повернув «Путівник» так, щоб йотун бачив.
— Ні, ти давай! — скомандував Б’юле, лише мигцем глянувши на сторінку. — Уголос!
Дверґр на секунду задумливо звів брови. І раптом з-під його густих вусів вигулькнула хитра усмішка.
— То ви не вмієте читати?
— Ни твоє діло, — буркнув йотун. — Читай, якщо хочеш свої три брактети!
— Чотири.
— Що?!
— Чотири золоті брактети. Або ж ви навіть не дізнаєтеся, чи була перед вами справжня книга!
— Агій! А холодного заліза ни хочеш?!
Б’юле недвозначно поклав руку на обшите шкірою руків’я свого скрамсакса — широкого тесака, що в могутніх руках йотуна поєднував швидкість кинджала з потужністю сокири.
— Тільки зачепи мене пальцем, опецьок ти лисий! Дізнаєшся, що таке братерство дверґрів!
— Сам ти опецьок! — обурився Б’юле. — У тебе взагалі наче срака до шиї прикручена! Наче тобі на голову коняка сіла! Наче твоя мамця…
— Годі, — незворушно зупинив його дверґр. — Мій зріст і справді невисокий. Але ж я принаймні не велетень.
І обдарував йотуна широкою посмішкою. Б’юле аж засопів з образи, але руку з тесака прибрав.
— Отже, чотири? — уточнив дверґр.
— Аби-сь тобі щезло, потерчє ходяче…
— Інша річ! — наснажено вигукнув двергр. — Слухай свій придуркуватий віршик:
— Ни ґелґочи! Я маю перевірити кожне слово… Ще раз, і ни швиди!
Двергр обурено цмокнув губами, але таки підкорився й почав читати вдруге, повільно і трохи співучо. А Б’юле стулив повіки й ледь помітно ворушив губами.
— Переконалися, що книга справжня?
— Отча-потча домма-герце… — ледь чутно повторив Б’юле. — Усе так. Єкби віршик був іншим, значит, книга — підробка. І тільки в справжній усе чотко!
— І багато підробок? — недовірливо зморщився дверґр.
— А ти ни знав? На кожному кроці! — Б’юле хутко розв’язав шкіряного гаманця й заходився щось відраховувати під столом.
— Треба ж так… — пробурмотів дверґр. — Що тут скажеш, річ, яку так часто підробляють, за визначенням не може коштувати дешево. Моя ціна — вісім!
За вікном ударив грім. Хтось тоненько зойкнув, а за мить трактир наповнився гримким гелготом.
— Скільки?!
— Якщо чесно, я думав про десять, — всміхнувся дверґр. — Але ви мені подобаєтеся, любий Білейпте, тож нехай вже буде вісім. І покінчимо з цим.
Б’юле ще раз перерахував під столом золоті медальйони. Їх було п’ять.
Він кинув довгий задумливий погляд у вікно. Десь удалині знову спалахнула блискавка, а через секунду вдруге загуркотів грім, і гомін у трактирі стишитися.
— Йормунганд… — ледь чутно вилаявся йотун. — Треба тойво. Поміркувати.
Блискавка спалахнула знову. Цього разу грім вдарив майже відразу — так близько, що звук можна було відчути шкірою. Під столом йотун висипав медальйони назад у гаманець.
— Довго ще міркуватимете? — підганяв дверґр.
— Ни фист… — Б’юле мимоволі потер лисину і відчув на шкірі легке електричне поколювання. — Кажеш, ніколи ни чув про подвійну громовицю?
— На вашому місці, я би поквапився, доки ціна не…
Кінець фрази дверґра потонув у новому ляскотливому гуркоті. За вікнами спалахнуло синє світло — так яскраво, аж очі заболіли.
— Імір Споконвічний! — вирвалося в дверґра. — Я мало не оглух…
— Бись тільки, туйво… — похмуро всміхнувся Б’юле. — Ни всравсі.
Наступної миті їхні вуха пронизав такий оглушний ляскіт, що, здавалось, розпанахалася сама тканина світу. Будівля здригнулася, хтось гепнувся зі стільця, по підлозі покотився пивний кухоль, а згори посипалися тріски. У даху над ними чорніла величезна діра, по краях якої танцювало полум’я.
— Подвійна… — прошепотів Б’юле і заплющив очі.
Наче на підтвердження його слів, гримнуло знову, і весь трактир потонув у сліпучому синьому спалаху. Дверґра, немов вузликову ляльку, разом зі стільцем і уламками столу відкинуло кудись убік. Останнє, що встиг побачити торговець, — ламана лінія блискавки, прокреслена крізь дірку в стрісі й до самої лисої маківки йотуна.
…За пів години живий і геть неушкоджений Б’юле, весь у кіптяві, брів вузькою стежкою через болота. Його шкіряне вбрання залишилося цілим, але тіло й досі гуло від отриманого електричного розряду, а в роті відчувався гидкий кислий присмак. І все ж Б’юле був щасливий. Чи не вперше в житті він мав зиск від блискавок, яких ненавидів усією душею. За спиною йотуна палахкотіла помаранчева заграва пожежі, а під курткою він міцно притискав до грудей запацьорену сажею книгу, на обкладинці якої значилося:
Ближче до ранку йотун, який жодного разу не перепочив і ні на мить не припинив шепотіти дивний віршик, вийшов до холодного північного моря. Спустився звивистою стежиною з високого скелястого горба аж до самої води, де між велетенськими кам’яними брилами був припнутий довгий вузький човен з єдиним вітрилом на низькій щоглі.
— Дочекайся мене, Роккі, тільки дочекайся… — бурмотів собі під носа Б’юле. — Я розпочинаю Вандрівку!
І йотун заходився відв’язувати човна.
Розділ 45
На заході сонця опустився туман.
Такий густий, що скидався на грозову хмару, яка лягла черевом просто на хвилі океану. Йотун Б’юле зроду такого не бачив, хоч за життя йому траплялися такі тумани, де за два кроки нічого не розгледиш. І все ж цей був по-справжньому непроглядний. Такий, що всі інші видавалися просто серпанком.
— Я близенько! — зрадів Б’юле. — Дуже близенько!
Вітрило звисало зі щогли, мов ганчірка. Йотун закріпив стернове весло, вмостився зручніше, стулив повіки й почав читати закляття: