Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 54)
— Я тойво — плачу золотом! Решта тебе ни має обходити, — тут йотун нервово глянув у бік закіптюженого, давно немитого вікна. — А як будемо жвиндіти, то почнеться громовиця — й по забаві…
— Я не боюся грози, — заявив незнайомець.
— І дарма. Сьогодні, між іншим, четвер. Громів День.
Б’юле схрестив руки на грудях, і його одяг — а одягнений він був у шкіру з ніг до голови — насмішкувато рипнув.
— Блискавка не загрожує тому, хто під дахом, — поблажливо всміхнувся двергр. — Ви не знали?
— Буває подвійна. Перша пробиває верьх, а друга притьмом тойво…
Б’юле насупився й мимоволі провів рукою по голові — геть лисій, мов вибілений сонцем череп. Навіть брів не було.
— Ніколи не чув. До речі, про золото, яке ви згадали… — промовив дверґр і багатозначно замовк.
Б’юле знай намагався роздивитися його пальці. Вони були наче без кісточок — гнучкі, як хробаки. «Бо дверґри з хробаками одна фамілія», — нагадав він собі.
— Угода була про два бракети, — нарешті сказав йотун. — Я приніс.
— Усе правильно: щонайменше два, — кивнув дверґр, неначе мимохідь устромивши оте «щонайменше». — Але спершу я хотів би дещо уточнити.
— Тільки живенько, — і йотун знову кинув погляд на затемнене вікно.
— Навіщо вона вам?
— Я вже розповідав твоєму колезі… Один вар’ят у наших краях дає за неї три золоті бракети. Він трохи тойво — пришелепок. Тож хай платить, якщо жідає, йо? — Б’юле гигикнув. — Я плачу тобі два, собі беру лиш один. За тєжку працю мою, так би мовити: я ж ішов сюди через пів Йотунгейму. То все чесно!
Брехати Б’юле відверто не вмів. Говорив надто бадьоро, роблено гиготів і так уже старався вдавати безтурботного, аж дверґр миттю вчув підступ.
— Виходить, її справжня ціна — три, — промуркотів він і задумливо почухав бороду.
— Фенріра лисого! — обурився Б’юле. — Ти ще спробуй надибай когось-то, хто за це дрантє стільки заплатить!
— Чому ж «дрантє»! Книга в чудовому стані.
— Це образно. Я маю на увазі, користі в ній — єк у лемінга мізків.
— Тим більше дивно, що хтось її хоче.
— Та я ж кажу, він трохи бевзь…
— Але ж ви у нас при здоровому глузді? — примружився дверґр.
— Так я ж продам за три!
— І як його звати?
— Кого? — йотун непевно завовтузився на стільці. — Ну, скажімо… Локке.
— Прямо-таки Локке?
— Так ніби ти єго знаєш…
— Хто ж не чув про Локке!
— Тогди ти знаєш і те, що він дурний аж крутитсі, — якнайбайдужіше відповів йотун. — У нас давно ніхто сі ни чудує! От, приміром: чував про восьминогого коня?
— Огидна історія, — скривився дверґр.
— От і уяви! — пожвавішав Б’юле. — Ким треба бути, щоб, тойво, перекинутисі кобилов! А потім ще й…
— Позбавте мене подробиць!
— Ні, серйозно! Йому ж одинайціть місяців довелосі кобилов бути!
— Я просив!
— Але лошатко вийшло файнесеньке, — поспіхом додав Б’юле і замовк.
Дверґр скривився й судомно зітхнув, наче боровся з нудотою.
— І все одно важко повірити, що він платить аж три бракети за це, як ви висловилися, дрантє!
— А тобі єка різниця! — обурився Б’юле. — Ти її тойво? Читав?
— Книгу?
— Ні, рибу сушену! Авжеж, книгу! Чи про що ми, по-твоєму, говоримо?!
— Дверґри не торгують котами в мішку! — гордо заявив співрозмовник. — Я прочитав її від палітурки до палітурки!
— І? Що ти скажеш?
— Скажу, що там написано, де знайти Всеочні Заглядюки. Хотіли б такі?
— Теж мені скарб! — нарочито фиркнув Б’юле. — Єкби від них був єкийс зиск, Сліпий Бог їх собі ни видер би.
— А Громогурк самого Форра? Цікавить?
Тут Б’юле мимоволі ликнув, і дверґр, звісно ж, це помітив.
— Чув таку пльотку, що він утратив силу після битви з Грарком, — невпевнено мовив йотун. — Тепер то просто кувалда.
— Всі чутки вигадують у гадючниках на кшталт цього, — дверґр загадково всміхнувся. — От ви тримали його в руках? А той, хто вписав цей розділ, — тримав!
— І чо’ ж собі ни забрау?
— Його метою було дещо більше.
— Три багання у Криниць Долі, — кивнув Б’юле з награною байдужістю. — От тільки всім відомо, що в «Путівникові» нич про то нима, бо хтось видрав останню сторінку.
— Та що там уміститься на тій одній сторінці! — фиркнув дверґр. — У «Путівникові» описано далеко не одну подорож до Криниць. Щось точно знайдеться!
— Знайдетсі, ни знайдетсі… А Лазурове Полум’я ніхто ни видів уже багато років, — махнув рукою Б’юле. — Може, воно й ни горить гет. Тому твоя книжуля, як розібратисі, ни фист комус і треба.
— Окрім вашого братця?
— Окрім єго, — кивнув Б’юле і нервово посовгався на стільці.
Торговець гмикнув, розстебнув куртку і витяг з-під поли дуже давню на вигляд книгу в товстій шкіряній оправі. Урочистим рухом він поклав її на стільницю:
— З вас три брактети!
— Було ж два!
— А стало три! І я не питаю, скільки ви здерете з брата.
— От же йолуп, розпатякався… — тихо вилаяв себе Б’юле.
— Що, пробачте?
— Кажу, тойво… Прочитай-но спершу назву! Тільки повністю.
— Будь ласка, — дверґр підсунув книжку просто йотунові під носа.
— Ні вже, ти читай! Сам. За три ж бо брактети!
— Як скажете… Тут написано: «Новий путівник Дев’ятьма Світами». Викреслено «новий», дописано від руки: «прадавній». Потім знову закреслено, і зверху іншим почерком — «найновіший».