Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 52)

— Ось ти де! — сказав двійник і ввійшов у сарай простісінько зі стіни. — Казав же, не згадуй!

Голос чоловіка у спортивному костюмі видався Олежці дуже знайомим. На мить він навіть подумав, що це тато прийшов по нього, щоб випустити з сараю. Та й чоловік був схожий на батька, хоч водночас наче й ні.

— Господи-боже! Ще й дитина! — вигукнув двійник. — Ану, дай мені руку.

Олежка підвівся, розтер сльози по щоках і простягнув незнайомцеві руку.

— Він не збирався згодовувати тебе псові, — сказав чоловік у спортивному костюмі. — Він навіть не зненавидів тебе через ту картоплю!

— А через що? — запитав хлопчик і мимохіть схлипнув.

— Та ні через що! Просто ніколи особливо тебе не любив, — чоловік у спортивному костюмі присів перед Олежкою навпочіпки. — Якщо я тебе не виведу, ти залишишся в цьому сараї назавжди. Хочеш вийти?

Малюк налякано кивнув.

— Тоді скажи мені, що буде за тими дверима?

— Туман, — з жахом видихнув хлопчик. — Він кинеться…

— Зовсім ні, — м’яко перебив чоловік у спортивному костюмі. — Там буде чужий спогад, не твій. Ти колись бачив справжній маяк?

Олежка захитав головою.

— Ото й добре. Тільки нічого не уявляй, просто дивись, зрозумів? Я відчиню двері, й ти побачиш берег. Не пса, не тата, не двір, а маяк на маленькому острові в океані. Тепер дивись! Просто — дивись!

І чоловік у спортивному костюмі, схожий на його тата, тільки не такий злий, міцно стиснув хлопчика за руку і штовхнув двері.

За дверима було темно, лив дощ.

— Бо була ніч! — пояснив чоловік у спортивному костюмі. — А дощ ллє щоразу, коли їй зле. А тієї ночі їй було дуже зле! Дуже-дуже зле!

Вони переступили поріг і опинилися біля скособочених дверей невеликого маяка на морському березі. З-за дверей струменіло затишне янтарне світло, що так і вабило увійти.

— Ну! — поквапив чоловік у спортивному костюмі. — Йдеш чи ні? Тут водяться краби. І я б не радив з ними зустрічатися. Навіть у спогаді.

Розділ 43

Вони переступили поріг — чоловік у спортивному костюмі й заплаканий хлопчик із розмазюканою по щоках пилюкою з брудного дров’яного сараю.

Кругла кімната виходила дев’ятьма вікнами в дощову безмісячну ніч. Власне, у дев’ять різних дощових ночей, але Олежка, звісно, не міг цього знати. Він дивився на товсті візерунчасті килими під ногами й думав, що варто було б при вході роззутися, але чоловік у спортивному костюмі нічого про це не сказав і навіть не спинився на порозі.

— Вони горіли синім, — раптом зауважив чоловік. — Тоді ще всі лампи горіли синім.

Олежці хотілося перепитати, що це означає, але саме в цей момент гасові лампи, що висіли по колу, одночасно видали тихе «ФШУХ!», помаранчеве полум’я враз перетворилося на кобальтово-синє, і кругла кімната стала ніби зачарована.

— Він сидів у кріслі, — сказав чоловік у спортивному костюмі. — Ось у цьому.

Тоді легко підхопив хлопчика і посадив у м’яке крісло.

— Ти його не побачиш. Бо й він сам себе не бачив.

Чоловік промовив це звідкись ззаду, й Олежка мимоволі закрутив головою, але той, вочевидь, стояв за кріслом, тож видно його не було. Лише голос, який, здавалося, лунав просто в Олежчиній голові.

— Був дощ, — сказав голос. — Шторм, гроза! Лляло як із відра.

Останні слова чоловіка у спортивному костюмі потонули у дзвінкому, надривному гуркоті грому.

— Вона прийшла з пустелі, — мовив голос. — Це праворуч. Коли у двері постукали, він одразу зрозумів, що то вона. Знаєш чому? Через дощ! З чого б іще могло так лити в пісках!

«Через дощ», — подумки повторив Олежка.

І тієї ж миті у двері постукали. Він підвівся з крісла, точно знаючи, за якими саме дверима безплідна пустеля, що її раптово накрила несподівана, неймовірна тропічна злива.

Її постать було видно у блакитному світлі вікна, і, здавалося, зі світла виткана вона сама. Жінка. Її бежевий плащ промок до нитки. З капелюха струменіла вода. Вона тримала на руках закутану в ковдру дитину. Доволі дорослу — років восьми, не менше.

Він відчинив. «Ви?» — хотілося спитати, бо він її знав. Не міг згадати звідки, але знав.

— Хто це у нас тут! — натомість промовив він.

М’який, якийсь аж котячий голос, хоч і виходив із його вуст, був не просто чужим, а й геть незнайомим.

Жінка звела обличчя, й лють спалахнула в її очах. «Ольга Ігорівна», — згадав він. Тієї ж миті лице жінки вкрилося срібною лускою — ніби брижі пробігли по водному плесу — й очі з горизонтальними рисками дивних зіниць спалахнули смарагдом.

— Я й так упізнав, — промовив той самий котячий голос. — Бунтарка повернулася додому!

Олежка міг би заприсягтися, що це говорив не він. І що стоїть у цьому тілі теж не він. А може, й тіло це взагалі не його. Він — лише спостерігач, що опинився всередині чийогось чужого фільму.

— Ти повинен допомогти мені, Хенті-Менті, — заявила жінка й знову стала схожа на вчительку Ольгу Ігорівну.

— Хіба у вас там немає цілителів?

— Я забрала його.

— Хіба ти цілителька?

— Вони йому не допоможуть!

Він відгорнув край покривала. Хлопчикові очі були розплющені, але погляд — порожній.

— Що з ним?

Вона не відповіла. Мовчки увійшла. Зняла капелюха. З плаща миттєво натекла калюжа.

— Відведи мене до Криниць! — сказала вона.

— Ти не готова.

— Звідки тобі знати!

Він похитав головою:

— Була б готова — вже сама знала б, де вони.

— Я ризикну всім, щоб не втратити дитину!

Він примружився й випробовував її мовчанням.

— Він вже не ходить, — благально видихнула вона. — Я несла його на руках через усю пустелю.

— Ти сама вирішила стати смертною.

Олежка відчував емоції чоловіка з котячим голосом, ніби вони були його власні: азарт, змішаний зі страхом. А ще те, що той і справді хотів допомогти — щоб отримати плату. І водночас боявся, що все це погано для нього закінчиться. Та понад усе він боявся її.

— Він і твій син теж! — нагадала жінка.

Мовчить. Вичікує.

— Чого ти хочеш за це? — не витримала вона. — Чого хочеш за те, що відведеш мене до Криниць?

— Ти залишишся зі мною! — нарешті випалив він, і котячі інтонації його зрадили, бо в найменш слушний момент голос зірвався на переляканий вереск. — Хоч би що справдили Криниці, ти залишишся зі мною назавжди!

Вона вагалася. Мовчала, покусувала губи.

— Тоді неси його до ваших знахарів і не повертайся, — раптом відрізав котячий голос. — Обсохни і йди, звідки прийшла! Ти погубиш його, а звинуватиш мене, Криниці і світобудову!

— Ні! — гарячково вигукнула вона.

— Навіть не хочу бути поряд, коли це станеться.