Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 51)
І директор несподівано виразно виголосив дивний короткий віршик, від якого віяло давниною і таємницею. Такий простий, що Степаніда Купріянівна запам’ятала його відразу, хоч і не мала цього на меті. І такий моторошний, що на останньому рядку вона відчула, як на руках відстовбурчилися дрібні волосинки.
— Тільки слово в слово! — суворо наказав Олег Прокопович.
— Оце-го «помре молодою» я, мабуть, не буду… — невпевнено пробурмотіла Степанида Купріянівна.
— Будете! — відтяв директор.
У цьому єдиному слові було стільки влади, що Степанида Купріянівна відразу кивнула і для певності прошепотіла губами: «Буду».
— Тільки не дивіться їй в очі, коли говоритимете, ясно? Краще не дивіться.
І директор почвалав сходами вгору, а Степанида Купріянівна розгублено витріщалася йому вслід. Вона так і не запитала, як телефон опинився в такому дивному місці. Та, якщо чесно, наприкінці розмови взагалі про нього забула. У голові нав’язливо крутилися зловісні рядки, що їх проказав директор:
Розділ 42
До початку уроку залишалося хвилин десять, і школа на-
повнилася веселим гамором, що долинав навіть у напівтемряву директорського кабінету. За столом, поклавши щоку на стос учнівських зошитів, спав Олег Прокопович. На його плечі був накинутий коричневий піджак у ялинку, а на обличчі застигла тривожна напруга, ніби він лиш на хвильку заплющив очі, щоб перечекати напад болю.
Раптом двері кабінету прочинилися — й за мить усередину прослизнув… директор школи Олег Прокопович Рессель. Щоправда, одягнений у страшенно зашмарований і вицвілий спортивний костюм.
Директор у спортивному костюмі підійшов до столу й рішуче поклав руку на плече директорові в піджаку.
— Що?! — Олег Прокопович здригнувся і рвучко підняв голову.
Під столом щось дзенькнуло, й по паркету покотилася порожня пляшка. Директор у спортивному костюмі несамохіть провів її поглядом.
— Це тут випадково… — поспішив виправдатися Олег Прокопович, але чи то спросоння, чи з іншої причини, його слова звучали вкрай непереконливо. — Там узагалі зовсім трошки було! А то зараз подумаєте бозна-що… Здрастуйте…
Тільки цієї миті Олег Прокопович нарешті звів погляд на свого двійника і завмер, роззявивши рота. Ще кілька секунд він намагався переконати себе, що перед ним не двійник, а просто хтось, кого він десь бачив — тільки забув де. Саме тому, перш ніж жорстока правда досягла його свідомості, він устиг поставити найдурніше з усіх запитань:
— Ви до кого?
— Гарненький костюмчик, — промовив двійник. — Мені потрібен.
Цю фразу, ясна річ, двійник вимовив голосом самого Олега Прокоповича. Та, хоч як це дивно, найдужче директора вразили не голос чи зовнішність, а саме слова про костюм.
— То це були ви… — пробурмотів він. — Вчора…
Саме зараз Олег Прокопович востаннє намагався знайти раціональне пояснення того, що сталося напередодні ввечері у нього вдома, але йому це погано вдавалося.
А якщо стисло, сталося ось що. У квартирі хтось влаштував страшенний гармидер. Його дружина вийшла всього лише на хвилинку — винести сміття. У чоботях, домашньому халаті й хутряній шапці. Тут часто так виходили надвір, навіть у люті морози. І ось вона повернулась і виявила, що вдома все догори дриґом. Вміст шаф, полиць, шифоньєрів — усе було вивалене на підлогу. Бідна жінка отетеріла і намагалася зрозуміти, як таке могло статися за ті три хвилини, поки її не було. Аж ось у двері подзвонили. Вона чомусь сподівалася побачити міліціонера, але на порозі стояв не він, а Олег Прокопович. Уже потім жінка усвідомила, що її чоловік був одягнений дуже дивно: у страшенно поношений спортивний костюм, якого вона ніколи досі не бачила. Але чоловік чомусь притискав до грудей один із двох брючних костюмів, у яких зазвичай ходив на роботу.
Утім, на той момент було не до того, тож вона лише сказала:
— Олежко! Я ж на хвильку вийшла, а тут таке!
Олег Прокопович не став питати, що сталося, а рішуче ввійшов, повісив костюм у шафу і заходився наводити лад. От тільки робив це вкрай дивно. Його дружина описала це так: «Він розкидав речі навпаки, аж поки все стало до ладу». Коли вона уточнювала, що це означає, виходило ще заплутаніше — нібито варто було чоловікові махнути рукою, й усі речі самі поверталися на місця.
А найцікавіше було навіть не це. Насправді в той самий час, коли все це відбувалося, Олег Прокопович Рессель досі був у школі! Хоча, все ж таки, ні: найдивніше те, що всі спогади, пов’язані з коричневим піджаком у ялинку, якого директор привіз із відрядження й дуже любив, —
— Все правильно, — пробурмотів він, коли вислухав схвильовану розповідь дружини.
— Що — правильно? — здивувалася вона. — Що, по-твоєму, в цьому всьому, до бісової мами, правильно?
— Костюм, — терпляче пояснив директор. — Чому я весь час у сірому? Бо коричневий — наче крізь землю. Шукав-шукав — марно. А тепер виходить, як ото з неандертальцем. Наприклад, першого вересня, точно пам’ятаю — був у коричневому! А виходить, не було ніякого коричневого! Отже, був у сірому. А спогади — вивітрюються!
— Мізки у тебе вивітрюються, — підсумувала дружина. — Останні пропив!
Й оскільки нагадування про алкоголізм видалося Олегові Прокоповичу не лише справедливим, але й украй своєчасним, він щось поспіхом пробурмотів про необхідність «підтягнути хвости», а сам подався в магазин «Продукти» і повернувся до спорожнілої школи.
До ранку питання двійників, костюмів і спогадів, що вивітрювалися, Олега Прокоповича більше не тривожило. Аж до тієї миті, коли перед ним постав той самий схожий на нього незнайомець у спортивному костюмі. Це поєднання неможливих обставин справило на директора таке сильне враження, що стіни кабінету закрутилися, мов карусель, а світ навколо затягнуло сірим серпанком.
— Хто ви такий… — насилу вимовив Олег Прокопович, і його власний голос долинув наче здалеку.
Щоб надати ваги своїм словам, він рішуче підвівся зі стільця. А втім, підвівся чи лише спробував, директор міг тільки здогадуватися, бо абсолютно не відчував власного тіла.
— Зараз ми опинимося в Пустці, — чітко сказав двійник, і голос його пролунав напрочуд виразно і гучно. — Не смій нічого згадувати, лиш дивися і слухай! Зрозумів? Ніяких спогадів!
Директор досі переварював це химерне повідомлення, коли відчув, як двійник сильно ляснув його обома руками по плечах. І тієї ж миті підлога під його ногами ніби провалилася, й він із головою занурився в мокру холодну темряву.
Справді темно. Він не бачить узагалі нічого. Кліпає кілька разів, але опущені повіки чи підняті — жодної різниці немає. Пахне тирсою й вогкістю. «Сарай», — згадує він, і щойно ця думка пронизує його мозок, стає видно світлу смугу під дерев’яними дверима. Той самий сарай! Страх огортає його задушливими липкими обіймами.
Йому одинадцять. Тут, у сараї, він знайшов серед батькових інструментів великі довжелезні цвяхи. Новенькі, вони пахли солідолом і були загорнуті в шарудливий проолієний папір. Гострі, важкі. Він узяв цілу жменю.
Вдома, стоячи в довгому напівтемному коридорі, він по черзі зважував їх у руці й уявляв, що це кинджали, а він — найнебезпечніший лісовий розбійник, що грабує багатіїв і віддає здобич бідним. І що мішки в кінці коридору — кремезні охоронці тих багатіїв. І от в якийсь момент він відчув, що може жбурнути цвях через увесь коридор, і той влучить! Це відчуття було таке сильне і реальне, що Олежка, вигукнувши завзяте «хах», метнув цвях у мішок. І відчув, як солодко завібрувало плече, наче він увесь перетворився на натягнутий лук.
Цвях із тихим стогоном увійшов по саму голівку, й Олежка довго мацав пальцями його сталеві краї й сам не вірив, що у нього вийшло. Потім пожбурив і решту цвяхів. Він змахував рукою щоразу, коли солодке передчуття влучання переповнювало груди. Ніби відчував майбутню траєкторію цвяха — і тоді сильно й упевнено змахував рукою. Гостра сталь не схибила жодного разу, запаморочливо точно встромляючись у низькі силуети мішків.
У мішках була добірна картопля, й незабаром кілька, здавалося, невинних дірочок перетворило її на купу смердючої гнилої бульби.
Батько замкнув його в тому-таки сараї, а на подвір’я випустив старезну напівсліпу кавказьку вівчарку на прізвисько Туман, якої Олежка боявся до смерті.
«Чужий! — хрипко прошепотів батько Туманові й показав на двері сараю. — Чужий, Туман! Там чужий!»
Туман із лютим гарчанням кинувся до сараю, намагаючись просунути морду і лапи під двері. Собача пащека, велика, як Олежчина голова, безперервно висувалася з-під дверей, клацала зубами, надсадно гарчала і вигравала в напівтемряві нудотно-рожевим.
Олежка сидів на земляній долівці й думав тільки про те, що двері не замкнені. І що рано чи пізно пес перестане пхати морду в щілину, відступить бодай на мить, і тоді двері прочиняться самі собою. І пес притьмом увірветься всередину й неодмінно роздере його ще до того, як батько встигне вигукнути: «Фу!». Олежка верещатиме, кликатиме на допомогу, й батько, напевно, зрозуміє, що з нього вистачить, але вдіяти вже нічого не встигне.
Думаючи так, Олежка забився в найдальший кут і чекав неминучої й дуже страшної смерті.