Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 50)
— Перестань! Я не це питаю! Я пам’ятаю, як ходити і дихати, я навіть згадала, які уроки були вчора і які сьогодні, і що в сьомих класах у понеділок контрольна — теж пам’ятаю… Але не пригадую, хто я і навіщо все це роблю.
— Так і має бути, — запевнив хлопчик.
— Тоді чому мені так боляче?
— Це порожнеча. Вона тисне зсередини.
— Не може бути, щоб так було завжди… Я б не витримала!
— Терпіти життя зовсім не обов’язково, — по-філософськи зауважив хлопчик.
Вона якийсь час намагалась осмислити ці слова, а потім так рвучко обернулася, що хлопчик здригнувся і, про всяк випадок, підвівся зі стільця.
— Хто ти такий? — недовірливо запитала вчителька.
— Технічно, твій син, — трохи несміливо відповів хлопець і ступив крок до дверей.
Вона звела брови. Аж раптом її обличчя посвітлішало:
— Левчик?
— Я молодший, — відповів він. — Другий.
— А де Левчик? — вона закліпала й вочевидь силувалася вхопити обривки розмитих спогадів. — Моє оленятко…
Хлопчик відступив іще далі.
— Тобі вже пора на роботу, — промовив він. — Там твої подружки…
— У мене немає подружок, — перебила вона.
— Хтось однак нагадає тобі… — хлопчик відчинив двері, а сам не зводив з неї погляду, ніби вона була гадюка, готова до стрибка.
— Нагадає — що?
— Нагадає, що з ним сталося! — вигукнув він.
Відтак ступив за поріг і поспіхом вислизнув із кімнати.
Приблизно в той самий час прокинулась у своєму не дуже охайному будинку за лісопильнею інша вчителька. Прокинулася й поспіхом заходилася збиратися на роботу, ніби запізнювалась.
Насправді того ранку вона йшла навіть раніше, ніж зазвичай. Просто в її животі ще з учорашнього вечора вібрувало пекуче бажання якнайшвидше вихлюпнути на когось із колег нові, запаморочливі плітки. Тримати таке в собі було до нудоти нестерпно, а відкласти до ранку — і поготів. Ось чому нове знання на пів ночі позбавило її сну, не дало як слід поснідати зранку і вигнало за поріг, щойно вона нап’яла шкільну форму на єдиного сина.
— Я відразу все зрозуміла… Тому й дитина нервова, — бурмотіла під ніс Степанида Купріянівна, поки тягла Женю до школи, а він за звичкою впирався й гороїжився. — А хлопчик, виявляється, хороший… Женько, паразит, іди швидше, бо заробиш!
Коли вони ввійшли в порожній шкільний вестибюль, у гардеробі ще не було жодного пальта. Лише самотній забутий шалик. Вчителька заохотила млявого сина напутнім духопелом сумкою нижче спини (це, мабуть, символізувало прощання) й подалася до сходів.
Степанида Купріянівна на ходу розстібала пальто і подумки репетирувала свою розповідь в учительській, коли в поле її зору потрапило дещо дивне. Вона так занурилася в думки, що не відразу це усвідомила. Але ступивши ще кілька кроків, раптово зупинилася.
— Я пішов, — сказав Булдаков, що вже повісив пальто і тепер прослизнув повз неї на другий поверх.
Степанида Купріянівна ледь помітно кивнула, зосереджена на тому, що допіру побачила. Воно було таке дивне, що найприродніше було б сказати собі: «Здалося», і назавжди викинути з голови. Або ж на два кроки відступити і переконатися, що нічого дивного
«Та нічого не лячно, дурня якась!» — сама собі заперечила вчителька.
Ті два кроки далися їй важко. І хоч її хоробре й розважливе альтер-еґо обурено горлало: «Стехо, ти ж доросла жінка!» (і реготало в обличчя забобонам), Степанида Купріянівна ледве стримувала сильне, майже дитяче бажання пронизливо заверещати.
Бо те, що вона краєм ока вихопила з тіні під сходами кілька секунд тому, — то був величезний, завбільшки із вгодованого кота, чорний слимак.
Вчителька несміливо зазирнула в темний закапелок. Робила це обережно, з чималої відстані, й мусила так сильно нагнутися, ніби зайвий крок означав ступити у прірву. Аж ось погляд уп’явся в щось лискуче. Мимоволі вона міцніше стиснула ручку сумочки і різко втягнула повітря носом… Альтер-еґо презирливо назвало дорослу Стеху «дуриндою з бурхливою уявою», й вона полегшено зітхнула.
Під сходами було порожньо і закушпелено, а страхітливою темною плямою виявився звичайний телефон. Чорний телефонний апарат із директорського кабінету.
— Це ж треба, таке приверзлося… — пробурмотіла Степанида Купріянівна.
Хоч, як по правді, телефон в останню чергу був тим, що сподіваєшся побачити на підлозі під сходами. Якщо, звісно, не враховувати гігантських слимаків. Ось чому вчителька здивовано гмикнула й пірнула в темний закуток, щоб забрати казенну річ. І вже коли простягла руку до пластмасового корпусу, просто біля вуха хтось чітко промовив:
— Краще я сам.
— Падло-всрацця-в-рот-гамна! — зойкнула вчителька молодших класів і так різко випросталася, аж гахнулася потилицею об бетонний край сходів.
Позаду впритул до неї стояв директор школи Олег Прокопович Рессель. На ньому був старий спортивний костюм, колись темно-синій, а тепер вицвілий і невизначено сизий. Такий пожований і зашмарований, наче Олег Прокопович витягнув його з-під шафи. Втім, Степаниді Купріянівні було не до таких деталей.
— Добридень… — миркнула вона і роздратовано потерла потилицю.
— Дзвонив? — поцікавився Олег Прокопович і кивнув на телефон.
— Ні…
Директор нахилився, підхопив апарат і заховав за пазуху.
— Я вас із переляку й не впізнала, — ображено мовила Степанида Купріянівна.
— Не впізнали? — Олег Прокопович легенько потягнув себе за щоку. — А зараз?
— Уперше бачу вас у спортивному, — трохи розгублено відповіла вчителька. — Ще й так тихо підкралися.
— Врахую, — кивнув директор, не уточнюючи, що саме. — А ви чули плітку? Про нову вчительку, Ольгу Ігорівну.
— Я? — тут Степанида Купріянівна випрямила спину і гордовито посміхнулася. — Якраз я й чула! І ніяка не плітка, а її син мені сам розповів! У нього, виявляється, братик був. А вона занапастила дитя. Уявляєте?
— Уявляю, — погодився директор і зручніше влаштував телефон під курточкою.
— Як є занапастила дитинку! І вся сім’я знає! Чому вони з чоловіком розлучилися? Тому й розлучилися!
— Саме тому, — по-конячому мотнув головою директор і рішуче застібнув куртку. — Треба щось робити.
— Треба! — гаряче погодилася Степанида Купріянівна. — Вона ж відповідальності уникла! Виперти її зі школи в три шиї!
— Краще виштовхати. І штовхач є, — директор уважно поглянув на свою праву руку, ніби вперше її побачив, і замислено додав: — Тільки без підготовки не можна. Вона розірве.
— Кого?
— Та хоч кого! Спочатку їй треба згадати.
— Згадати що? — не зрозуміла Степанида Купріянівна.
— Що накоїла. Хтось повинен їй розповісти. В очі. Інакше — ніяк! А вже потім — виштовхаємо!
— Тобто ви з нею поговорите? — не зрозуміла вчителька.
— Сумніваюся, — похитав головою директор. — Я слабохарактерний. Та й п’ю останнім часом. Краще ви.
— Так а що ж я їй скажу…
— Правду.
— Про лікарню?
— Краще відразу про Криниці. Малу дитину саму пустила бажання загадувати! І про дощ. Дощ вона має згадати.
Степанида Купріянівна витріщилася на нього, наче камбала.
— Занадто складно для вас? — з розумінням зітхнув директор. — Давайте тоді про лікарню.
— Що, дитинку занапастила?
— Що занапастила! І ось що. Прочитайте їй оці рядки.