Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 49)
Булдаков важко дихав і знай намагався дотягнутися язиком до пилки. Вирішив, що ледь-ледь лизне її самим лише кінчиком. І якщо вона не буде «як апельсин», мерщій сховає язика, вилізе і дасть Емілю добрячого тягла. Він уперся ліктями в колоду і ще трохи подався тілом уперед. Висолопив язика так сильно, аж заболіло в горлі, — і нарешті торкнувся холодної сталевої пилки.
Саме цієї миті сторож, що дивився кудись убік чорними сліпими очима, навпомацки клацнув трьома тумблерами на електричному щитку в кутку лісопилки.
Смак зовсім не нагадував апельсин. Це був той самий знайомий присмак крижаного заліза, що й у футбольних воріт.
Лампочки в цеху спалахнули раптово і збіса налякали Булдакова. А після третього клацання тумблера щось ледь чутно загуло всередині самої пилорами. Хлопець сіпнувся всім тілом, як переляканий кіт, і шпарко відсахнувся від пилки. Язик обпік раптовий біль, але він так сильно вдарився потилицею об кожух пилорами, що навіть цього не відчув. У голові Булдакова істерично верещали слова «шухер» і «спалили».
Було страшно навіть уявити, що зробить мама, якщо сторож знайде його отак під кожухом пилорами. Ось чому Булдаков зачаївся й чимдужче притиснувся до колоди. Так само чинить переляканий кіт, заскочений раптовим світлом автомобільних фар: притискається животом до асфальту. Насправді, як і котові, Булдакову не можна було залишатися на місці жодної секунди!
Напівздутий Еміль повернув собі об’єм і знову став схожим на звичайного хлопця. Він розправив плечі й делікатно відступив, щоб дати дорогу сторожу, який хиткою ходою човгав повз нього.
Що ж до сторожа, то в його рухах тепер чітко вгадувався намір: сновида був чи ні, але він цілком чітко простягав руки до пластикової коробки на металевому боці пилорами. А точніше — його пальці спрагло тягнулися до масивної чорної кнопки з написом «ПУСК».
Розділ 40
Машина низько рокотала електродвигуном і вібрувала, шпильчасті валики з розважливістю удава ковтали жертву: затягували колоду в механічну утробу. На цій колоді звивався й безперервно вищав у смерть переляканий Булдаков. Він відчайдушно задкував і щосили намагався зістрибнути з колоди раніше, ніж його дотягне до пилок, що снували вгору-вниз. І все було б не так погано, якби не гострі соснові сучки, що чіплялися за одяг не гірше за кігті.
Було чути, як на одній благально високій ноті волає Еміль:
— Вимкніть! Вимкніть! Вимкніть!
Але сторож стояв перед машиною випростаний, мов наштрикнутий на кілок, і жоден м’яз на його лиці не виказував, чи він взагалі чує ті благання. Вираз його почервонілого обличчя міг би скидатися на спокійну зосередженість заснулого п’янички — якби не очі. Повіки сторожа мерзотно тремтіли, оголюючи чорні, мов вуглини, білки. Його великий палець нерухомо лежав на кнопці «Пуск».
Що ж до Еміля, то поки його рот волав жалісне «вимкніть», очі спостерігали за невпинним рухом колоди спокійно і навіть задоволено. Можна було подумати, що це не хлопчик, а запрограмований робот, який верещить переляканим дитячим голосом.
Брудні поношені черевики Булдакова якраз показалися з-під кожуха пилорами, коли один із соснових сучків підступно зачепив його за ремінь шкільних штанів і потягнув назад у машину. Женя закрутився, мов спіймана миша, намагаючись зрозуміти, як відчепитися, та навіть не міг до пуття роздивитися, що його тримає. Все, що потрібно було зробити, — трохи просунутися вперед, щоб відчепитися, але переляканий хлопець лише відчайдушно впирався і намагався задкувати. І ось його черевики знову зникли під кожухом, але так і не привернули уваги заснулого сторожа.
Булдаков звів голову і поглянув на пилки, що заклопотано повискували за якийсь метр від нього. І заплакав хрипким, низьким голосом. Його врятували останньої миті. Він щосили вигинав шию, щоб відтягти зустріч із рухомими пилками, які совалися вже біля самого його чола, аж раптом хтось схопив його за комір і з незбагненною силою висмикнув назовні. Будлаков не втримався на ногах і гепнувся на п’яту точку. Над ним стояв захеканий Еміль.
Звісно ж, Булдаков не бачив, як неприродно видовжилися Емілеві руки, коли той витягував його з машини. І що там, де закінчувалися рукави зимового пальта, ці витягнуті руки були смоляного кольору.
— Валимо! — сказав Еміль.
— Е? — тільки й спромігся Булдаков.
— Геть звідси!
Й Еміль ривком поставив Булдакова на ноги. Ледве відчув під ногами тверде, той ошелешено кинувся до виходу.
Сторож, що стовбичив біля машини, раптом міцно замружився, стріпнув головою й розплющив очі. Тепер вони були цілковито нормальні, хіба що втомлені. Він окинув затуманеним поглядом машину і власні пальці на кнопці «Пуск», аж раптом перелякано відсмикнув руку, немовби обпікся. І вже потім іще істеричнішим рухом щосили начавив на червону кнопку «Стоп».
Діти, голосно стукаючи підборами, вибігли з лісопилки.
— Вуха пообриваю! — закричав їм услід сторож. — Женько, паскуднику! Я все матері розповім!
Вони зупинилися аж тоді, коли лісопильня перетворилася на пляму жовтого світла далеко позаду.
— Він однак усе розкаже, — раптом мовив Еміль. — Краще ти перший.
— Хворий чи що… Вона ж мене приб’є!
— А коли він розкаже — не приб’є?
Булдаков зітхнув і розгублено провів пальцями по чолу.
— Кров, — засмучено вимовив він.
На його лобі червоніла довга глибока подряпина.
Їхній видовжений будинок причаївся між кривими парканами і присипаними снігом пірамідами дров. Булдаков із мамою жили в одній половині дому, а їхні сусіди — в іншій. Прив’язаний біля дощаного ґанку пес радісно кинувся назустріч Жені. Але, підбігши ближче, раптом припав на передні лапи, заскавчав, підібгав хвоста й кинувся назад у буду.
— Що це з ним? — спитав Булдаков.
Еміль не відповів.
— Ти це… Може, я сам? — невпевнено запитав Женя.
— Ні, — мотнув головою Еміль. — Це ж я розповів, що деревний сік — як апельсин.
І сам постукав у двері. Булдаков дивився на Еміля зі змішаним почуттям недовіри і благоговіння.
Степанида Купріянівна в кухонному фартуху і з брудним рушником на плечі широко розчинила двері.
— Ось! — сказав Еміль, не привітавшись, і показав на чоло Булдакова. — Ледь дитину не вбили! Я кричав: «Вимкніть, вимкніть!». А він стоїть — і очі дивні!
— П’яний був… — зорієнтувався Булдаков.
— Та хто? — не зрозуміла Степанида Купріянівна.
— Дуже сильно п’яний! — закивав Еміль. — Навіть у повітрі пахло!
— Перегаром, — додав Булдаков.
— Ану перестаньте горлати! — сказала вчителька і вперла руки в боки. — Женю! Що ти там знову накоїв?
— Я накоїв! — рішуче заявив Еміль. — Мене сваріть!
Аж тут Булдаков витріщив на Еміля сповнені вдячності очі та як гукне:
— Мене свари, мамочко! Він мені життя врятував!
— Ану, — Степанида Купріянівна прискіпливо оглянула подряпину на синовому чолі. — Загоїться. Мити руки — і за стіл! Потім розкажете, хто кого рятував.
Булдаков прошмигнув у двері, тамуючи щасливу усмішку. Бити його тепер точно не будуть. Насварять, напевно, добряче, але бити — вже ні.
Що ж до того створіння, що увійшло в дім слідом за ним і було моторошно схоже на Еміля, то його усмішку радше можна було назвати гидомирною.
Розділ 41
Наступного тьмяного ранку, ще до того, як змарніле зимове сонце виплуталося з сірого хмарного ганчір’я, розкиданого верхівками порослих лісом горбів, що тут називалися «сопками», в сірих світанкових сутінках Емілева мама розгублено кліпала очима. Вона спантеличено розглядала охайного хлопчика в темно-синій суконній курточці й ретельно випрасуваній блакитній сорочці. Той сидів на стільці й терпляче чекав, доки вона вимкне будильник, що нестерпно вищав в її руці.
Тієї хвилини Емілева мама відчайдушно силувалася пригадати одразу кілька важливих речей: хто вона, де перебуває, як вимкнути це огидне дзижчання і, зрештою, де могла бачити цього раніше цього милого хлопчика. Нарешті вона обрала найголовніше з усіх запитань, що юрбилися в її голові, й воно прозвучало так жадібно, ніби вона просила води:
— Хто я?
— А хіба ти кимось була? — незворушно запитав хлопчик, який поїдав її уважним, допитливим поглядом.
Вона щосили намагалася упіймати у своїй свідомості бодай щось, і так наморщила чоло, ніби це мало допомогти. Але все, що вдалося, так це несвідомим рухом посунути крихітний пластмасовий бігунок на корпусі будильника — і той нарешті замовк. Запала глуха повстяна тиша.
— Я забула… — зізналася вона за кілька довгих секунд.
— До того ж давно, — погодився хлопчик. — А відтоді ніким і не була.
— Так не буває! — заперечила вона. — Маю ж я бути хоч кимось…
— Бути кимось — зовсім не те саме, що бути
— Що я тут роблю?
— А що, по-твоєму? Спиш, їси, ходиш на роботу.
— Ходжу… — погодилася вона. — Тільки не пам’ятаю навіщо.
— Якщо ти
— Чому ти так кажеш? — відсторонено мовила вона. — Я просто забула.
— Гаразд. Ти Ольга Ігорівна, шкільна вчителька у відлюдді на краю світу…